«Діти підземелля» як справжня школа життя

Проблеми людських взаємин мають глибоке коріння й нерідко починаються у далекому дитинстві. І якщо краще вчитися на чужих помилках, аби менше робити власних, тоді варто знайти цікаві сюжети для сімейного читання. Не лише заради успішного освоєння шкільної програми із зарубіжної чи української літератури, а й для того, щоб краще пізнати ситуації з реального життя. Без пафосу і прикрас. Саме так відбувається у невеликій за обсягом тексту повісті Володимира Короленка «Діти підземелля», яку пропонуємо вашій увазі.

Чесно кажучи, нашу читацьку увагу одразу привернули деякі фактори, пов’язані із самою книжкою, її оформленням, та й не тільки. Бо читати тексти творів в електронних носіях, якось не хотілося б. Бо була можливість взяти в користування справжній варіант книги у бібліотеці. Бо ще із самого дитинства згадуються справжні книжки в їх природному поліграфічному оформленні. Хоча сучасна цифровізація суспільства зовсім не  виключає можливості знайти електронну бібліотеку й різні тексти творів. Але чомусь захотілося «натурального продукту», розумієте?

І нам до рук потрапила книга у зручному оформленні, шрифт тексту (біля 100 сторінок великими літерами) не лякає очі шаленим обсягом сторінок. І тому ми прочитали цю реалістичну повість у новому класному перекладі на українську мову Оксани Кобелецької 2017 року буквально за один вечір.

Багато життєвих ситуацій з цього сюжету можуть стати темою для детального обговорення у сімейному колі. Бо Василь, який залишився і не отримав належної уваги від свого батька, пов’язав себе із «поганим товариством». І тут дуже багато можна знайти аналогій із сучасним життям. Сьогодні багато пересічних українців в матеріальному плані живуть дуже складно, тобто досить скрутно. Але й тодішні діти підземелля опинилися у непростих життєвих ситуаціях. Бродяжництво, злидні… Ось реалії життя бідних дітей Валька і Марусі, яка згодом помирає від невідомої хвороби. Але спілкування з цими дітьми «поганого товариства», як це не парадоксально вийшло для Василькового тата, пана судді, стало для хлопчика реальною школою життя. Він дізнався чимало про людські взаємини.

Повернення ляльки, або Суддя із людським серцем…

Пан Тибурцій, місцевий авторитет, доволі начитана й ерудована людина, опинившись в складних життєвих обставинах, в останній момент проявляє неабиякі власні риси порядності й гуманності. Він чесно розповідав Василю про його тата. Про суддю достойного своєї професії, якого не раз намагалися підкупити й зламати. Але у відповідь чесна людина і посадовець гнав геть запроданця-графа, який «міг би купити всіх одразу…» Суддя з людським серцем. Саме так поважно називали цього посадовця люди із «поганого оточення», бо дійсно Тибурцій щось таки накоїв, тому у своїй біографії мав вагомі плями й проблеми із Законом… Шкода тільки, що поважний пан суддя після смерті дружини довгий час не міг створити нормальні стосунки із власним сином.

І тому у Василька складалося враження, що тато його не любить. Головний герой сюжету, син судді, як би «роздвоювався» на два світи. Їв та ночував у родині, але весь час тікав через сад (прихоплюючи яблука, щоб пригостити нових друзів) до таємного підземелля. Там жили його нові друзі, із так званого «поганого товариства»… 

Думаю, багато цікавих епізодів переказувати зараз не варто. Аби не зіпсувати відчуття інтриги для читачів. Коротко пригадаю лише одну із останніх сцен повісті. Це історія з лялькою. Василько чесно домовився із рідною сестричкою Софією як би позичити ляльку. Бо його нова подружка Маруся, дівчинка з підземелля, останніми днями почувалася дуже погано. І ця тимчасова іграшка стала для неї останньою радістю в житті. І Софійка, як цілком мудра й добра дівчинка, погодилася. Але ж тут ґвалт підняли дорослі слуги, няньки. «Пропала лялька»… Після розкручення такого неправдивого сюжету в родині хлопчик відчув певні проблеми. Тато (пан суддя) заборонив йому будь-куди йти із дому без його на те дозволу. А остання сцена допиту суддею власного сина, відверто кажучи, справлятиме на читачів різні враження. Доволі несподівані й суперечливі. Але водночас буде цікаво! Без сумніву, тут вдумливі читачі не залишаться байдужими, якщо процес читання, із різними роздумами й емоціями триватиме до фіналу…

Тато із сином порозумілися…

І тут у сюжеті настає несподівана розв’язка. Поки триває доволі жорстка й сувора бесіда батька із сином (по суті допит паном суддею власної дитини, тоді про різні конвенції ООН і права дитини ще не говорили, як сьогодні) несподівано за вікном з’являється пан Тибурцій. Бо саме він чесно усвідомлює, що заради його доньки все це робилося. І хлопець Василь пішов на такі жертви й ризики. І тоді пан Тибурцій наполегливо й переконливо просить поважного суддю не карати ні в чому не винного хлопчика, беручи удар на себе. Водночас він приніс ляльку, яка була дорога для родини Василька, як спогад про маму й дружину пана судді. Лялька повернулася! Нарешті настає радість і полегшення в родині? Далі відбувалася відверта й цілком культурна чоловіча розмова цих двох героїв: чесного судді, який не просто служив Законові, але й мав людське серце, та Тибурція, відвертої людини, що. на превеликий жаль, таки мала проблеми із законом… Та ще й життєва новина про смерть його доньки Марусі теж викликала у читачів та судді людське співчуття.

І після того стається гарна несподіванка. Саме те відчуємо й помітимо у сюжеті, що сучасною мовою ми називаємо загальнолюдськими сімейними цінностями. Вперше за усі ці роки пан суддя знайшов батьківський підхід до свого сина. Вони таки порозумілися! Взаємне розуміння одне одного відбулося під час відвертого спілкування! Дорослий чоловік вибачився перед сином, бо той не крав ляльки у сестри. Далі Василькові тато дозволив знову навідатися до таємного підземелля й попрощатися з Марусею.

А перед тим пан суддя (за спогадами Тибурція, найкращий із суддів на світі) дає синові одне доручення. Люб’язно передати пану Тибурцію акуратно загорнуті у папір гроші в якості певної благодійної допомоги для його родини. Василь чітко все виконав. Родина Тибурція покидає місто назавжди, бо проблеми із законом могли створити серйозні негативні наслідки, але пан суддя із людським серцем в такий спосіб вирішив врятувати ту родину, яка опинилася в складних обставинах життя. І тепер, попри усілякі спроби недоброзичливців проти Тибурція ніяку справу вже не розглянеш. Бо доказів немає…

А тим часом наші герої з родини судді (тато, Софійка й Василько) тепер стали навідуватися до могилки Марусі. Тут діти з батьком любили разом читати, думали, ділилися своїми першими молодими думками, першими планами крилатої і чесної юності.

Бо, мабуть, та родина «з поганого товариства» відкрила очі на правду й реалії життя більш соціально заможної родини. Бо не тільки сам пан суддя, але й його діти цінували людяність і порядність в інших людях. І не має значення їхній статус та рівень життя.

Насамкінець, ми, читачі, з деяким сумом дізнаємося, що і родина пана судді покидає вже це рідне місто, яке має назву Княже-віно (або Княж-містечко), що належало одному зубожілому й водночас гордому польському роду Південно-Західного краю.

За останніми словами головного героя повісті, коли настав час залишити тихе рідне місто, саме тут Василь і Софія, востаннє вдвох, сповнені життя і надії, складали над маленькою могилою свої обітниці…

Ось так ми за один вечір душевного сімейного читання дізналися про моральний облік дітей підземелля. І, не виключено, що вже в інших сюжетах та людських історіях наші діти ― головні герої, які згодом стануть дорослими, вже розповідатимуть та на власний приклад покажуть нам те, що не купується за гроші. Це наші загальнолюдські моральні цінності. Побажаємо ж героям повісті гарної подорожі… до інших сюжетів людського життя? 

У сімейних читаннях взяли участь

Леонід та Софія ГАПЄЄВИ