Шевченкова доля

01/20/2024 - Comments

Тарас Григорович 47-річним пішов із життя. А того життя було: 24 роки – у рабстві, 10 – під муштрою: шпіцрутенами, решта – під невпинним наглядом... Так склалася його доля. Але відкриємо «Кобзар» і побачимо, що слово «доля» було часто вживаним словом Шевченка. Давайте разом почитаємо його «Кобзаря».

Почнемо з вірша «Причинна»:

Не вернеться чорнобривий

Та й не привітає,

Не розплете довгу косу,

Хустку не зав'яже,

Не на ліжко – в домовину

Сиротою ляже!

Така її доля...

А тепер «Думка»:

Тече вода в синє море,

Та не витікає;

Шука козак свою долю,

А долі немає...

Сидить козак на тім боці, –

Грає синє море.

Думав, доля зустрінеться, –

Спіткалося горе...

А це з іншої «Думки»:

Пішов козак сумуючи,

Нікого не кинув;
Шукав долі в чужім полі

Та там і загинув.

Умираючи, дивився,

Де сонечко сяє...

Тяжко-важко умирати

У чужому краю!

Та ще з одної «Думки»:

Нащо ж мені краса моя,

Коли нема долі?

Тяжко мені сиротою

На сім світі жити:

Свої люде – як чужії,

Ні з ким говорити...

Вірш «На вічну пам'ять Котляревському»:

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!

Так Тарас сказав про Котляревського, так можна сказати і про самого Шевченка.

Згадаю Енея, згадаю родину,

Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

А може, я й темний, нічого не бачу,

Злая доля, може, по тім боці плаче, –

Сироту усюди люде осміють...

Почитаємо поему «Катерина»:

Полюбила молодого,

В садочок ходила,

Поки себе, свою долю

Там занапастила...

Не співає чорнобрива,

Кляне свою долю.

А тим часом вороженьки

Чинять свою волю...

Промовила: «Не вернуся!

В далекому краю,

В чужу землю, чужі люде

Мене заховають;

А своєї ся крихотка

Надо мною ляже

Та про долю, моє горе,

Чужим людям скаже...

Єсть на світі доля,

А хто її знає?

Єсть на світі воля,

А хто її має?

Єсть люде на світі –

Сріблом-злотом сяють,

Здається, панують,

А долі не знають, –

Ні долі, ні волі!..

Хто голий, голодний під тином сидить?

Хто лобуря водить? Чорняві байстрята...

Одна його доля – чорні бровенята.

Та й тих люде заздрі не дають носить...

А москалі їй назустріч

Як один верхами.

«Лихо моє! Доле моя!»

До їх... Коли гляне –

Попереду старший їде...

Задивляться чорноброві –

І босе, і голе.

«Дала, – кажуть, – бровенята,

Та не дала долі!»...

Тепер вірш «Тарасова ніч»:

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля;

Зажурилась Україна –

Така її доля!

Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:

«Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!»

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!..

Грай же, море, мовчіть, гори!

Гуляй, буйний, полем!

Плачте, діти козацькії, –

Така ваша доля!..»

Читаємо далі «Думи мої, думи мої...»:

Не питали б, за що проклинаю долю,

Чого нуджу світом? «Нічого робить , –

Не сказали б на сміх...

Журбою

Не накличу собі долі,

Коли так не маю.

Нехай злидні живуть три дні –

Я їх заховаю...

Привітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

Перейдемо до вірша «Тополя»:

Не питайте свою долю...

Само серце знає,

Кого любить... Нехай в'яне,

Поки закопають!

Тяжко мені, тяжко!

Там старий жде з старостами...

Скажи ж мою долю...

Минулося – навчилася,

Людям помагаю.

Твою долю, моя доню,

Позаторік знала...

Рости, рости, подивися

За синєє море:

По тім боці – моя доля,

По сім боці – горе...

Мамо моя, доле моя!

Боже милий, Боже!

Подивися, тополенько,

Як нема – заплачеш...

А тепер звернення «До Основ'яненка»:

Правда, море, правда, синє!

Такая їх доля:

Не вернуться сподівані,

Не вернуться запорожці,

Не встануть гетьмани,

Не покриють Україну

Червоні жупани!..

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,

Що було, минуло...

А це присвята «Н. Маркевичу»:

«Було колись – минулося,

Не вернеться знову».

Полетів би, послухав би,

Заплакав би з ними...

Та ба, доля приборкала

Меж людьми чужими.

Перейдемо до поеми «Гайдамаки»:

«Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вітре, полем;

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля»...

«Благослови, – кажуть, – батьку,

Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкім світі».

«Постривайте... світ – не хата,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ватажком

Піде перед вами,

Хто проведе? Лихо, діти,

Лихо мені з вами!..

Попихач жидівський виріс у порогу;

А не клене долі, людей не займа.

Та й за що їх лаять? Хіба вони знають,

Кого треба гладить, кого катувать?

Нехай бенкетують...

Доле моя, доле! Де тебе шукать?

Вернися до мене, до моєї хати,

Або хоч приснися...

Лихо, люде, всюди лихо,

Нігде пригорнуться:

Куди, каже, хилить доля,

Туди й треба гнуться...

Нехай сниться

Тому, в кого доля,

А сироті щоб не снилось,

Не снилось ніколи!..

«Нащо мені врода,

Коли нема долі, нема талану!

Літа молодії марно пропадуть.

Один я на світі без роду, і доля –

Стеблина-билина на чужому полі...

В далекій дорозі

Найду або долю, або за Дніпром

Ляжу головою...

Їй Ярема розказував,

Як жить вони будуть

Укупочці, як золото

І долю добуде,

Як виріжуть гайдамаки

Ляхів в Україні,

Як він буде панувати,
Коли не загине...

Кличе панну козак:

«Панно, пташко моя!
Не соромся, дай рученьку,

Ходім погуляймо;

Нехай людям лихо сниться,
А ми заспіваймо.

А ми заспіваймо,
А ми посідаймо.

Панно, пташко моя,
Панно, доле моя!»

«Ще раз, ще раз!»...

Оживуть гетьмани в золотім жупані;

Прокинеться доля, козак заспіва:
«Ні жида, ні ляха, а в степах України –

О Боже мій милий – блисне булава!»...

Подивився на Ярему.

Де ти? може, гине,

Може, тяжко кляне долю,

Кляне, умирає

Або в пана у кайданах

У склепу конає....

Карає серце: розірветься,

Хоч би було камень.

Доле моя! серце моє!

Оксано, Оксано!..

Гнилий Тікич

Кров’ю червоніє

Шляхетською, жидівською;

А над ним палають

І хатина, і будинок;

Мов доля карає

Вельможного й неможного.

А серед базару

Стоїть Гонта з Залізняком.

Кричать: «Ляхам кари!»
Кари ляхам, щоб каялись!»...

Та нема Оксани;

Ні з ким долю поділити,

Ні з ким заспівати;
Один, один сиротою Мусить пропадати...»

«Ой гоп, гопака!
Полюбила козака,

Та рудого, та старого –

Лиха доля така.

Іди ж, доле, за журбою,
А ти, старий, за водою,

А я – так до шинку...

Ні, бабусю, а за його,

За милого долю.

Карай, Боже! Твою правду

Я витерпіть мушу...

Я думала:

«О Боже мій милий!
Він сирота – хто без мене

Його привітає?
Хто про долю, про недолю,
Як я, розпитає?..

Та й зомліє,
Згадавши Оксану.

А Залізняк: «Гуляй, сину,

Поки доля встане!
Погуляєм!»

Погуляли –

Купою на купі

Од Києва до Умані

Лягли ляхи трупом...

«Сини мої, сини мої!

На ту Україну

Дивітеся: ви за неї

Й я за неї гину.

А хто мене поховає?
На чужому полі

Хто заплаче надо мною?

Доле моя, доле!

Доле моя нещаслива!

Що ти наробила?

Нащо мені дітей дала?

Чом мене не вбила?
Нехай вони б поховали,

А то я ховаю»...

Умер неборака.

Нудьга його задавила

На чужому полі,

В чужу землю положила:
Така його доля!..

А Україна навіки,

Навіки заснула.

З того часу в Україні

Жито зеленіє;

Не чуть плачу, ні гармати,

Тільки вітер віє.

Нагинає верби в гаї,

А тирсу на полі.

Все замовкало. Нехай мовчить:
Така Божа воля.

А що розповість поема «Мар'яна-черниця»?

Вітер в гаї нагинає

Лозу, і тополю,
Лама дуба, котить полем

Перекотиполе.

Так і доля: того лама,
Того нагинає;

Мене котить, а де спинить,
І сама не знає –

У якому краю мене заховають,
Де я прихилюся, навіки засну.

Коли нема щастя, нема талану,
Нема кого й кинуть, ніхто не згадає,
Не скаже хтось на сміх: «Нехай спочиває;

Тільки його й долі, що рано заснув»...

«Оддай мене, моя мамо,
Та не за старого,
Оддай мене, моє серце,
Та й за молодого.

Нехай старий бурлакує,
Гроші заробляє,

А молодий мене любить,

Долі не шукає.

Не шукає, не блукає

Чужими степами.

Свої воли, свої вози,

А між парубками,
Як маківка між квітками,
Цвіте, розцвітає.

Має поле, має волю,

Та долі не має.

Його шастя, його доля –

Мої чорні брови»...

«Тяжко мені. Тяжко, мамо!

Нащо дала вроду?

Нащо брови змальовала?
Дала карі очі?

Ти все дала, тільки долі,

Долі дать не хочеш!»…

«Я б тебе сховав

Далеко! Далеко! Щоб ніхто не знав,

Щоб ніхто не бачив, де витає доля,
Моя доля, моє щастя,
Ти, моя Мар’яно.

Чом не ти в сірій свитині,
Чом я не в жупані?»...

«Не плач, серце, єсть у мене

І сила, і воля,
Люби мене, моє серце

Найду свою долю.

За високими горами,
За широкими степами,
На чужому полі,
По волі-неволі

Найду свою долю!»...

А тепер почитаємо поему «Утоплена»:

І утоплену Ганнусю

На берег виносить.

Із рук матері закляклих

Вириває коси.

«Серце моє! Доля моя!

Розкрий карі очі!

Подивися, усміхнися!
Не хочеш? Не хочеш!»...

Довго плакав рибалонька:
"Нема в мене роду,

Нема долі на сім світі, –

Ходім жити в воду!»...

А тепер почитаємо поему «Слепая»:

«Родную песню пропою?

Угасну, бедный, я в неволе!

Тоску мою, печаль мою

О прежней воле, прежней доле

Немым стенам передаю»...

Ах, знать, моя такая доля!

Перед людьми гордилась я
Своей красою...

Потом

Едва протоптанной тропою

В село забытое пошла

И долю горшую нашла...

Как ни играла я с тобой,

А злая доля шла за мной...

Тогда б не знала ничего:

Ни сладкой доли скоротечной,

Ни даже сердца своего...

Болят руки, болят ноги,
А я долю проклинаю,
С поля воли дожидаю!..

А це з поеми «Тризна»:

Пошел искать он жизни, доли,

Уже прошел родное поле,
Уже скрывалося село...

Блажен тот на свете, кто малую долю,

Кроху от трапезы волен уделить

Голодному брату и злобного волю

Хоть властью суровой возмог укротить!

Читаємо вірш «Сова»:

Всіх святих благала,
Та щоб йому всі святії

Талан-долю слали...

«Нема кращого й не буде –

Дивуйтеся люди!
Нема кращого!.. А долю...

Долю роздобуде»...

Вміла б мати

З німецького поля
своїм діточкам закликать

І долю, і волю,
Та ба...

Діждалася вдова долі,
Зросту того сина.

І письменний, і вродливий –

Квіточка дитина!

Перейдемо тепер до комедії «Сон»:

У всякого своя доля

І свій шлях широкий...

А це із вірша «У неділю не гуляла...»:

А я косу розплітаю,
З дружиною походжаю.

Доленько моя,

Матінко моя.

«Доле моя, доле,
Чом ти не такая,

Як інша, чужая?»

Вірш на «Не женися багатій»:

Не женися багатій,
Бо вижене з хати.

Не женися на убогій,
Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,
На козацькій долі...

Продовжемо віршем «Сліпий»:

Той блукає за морями,
Світ перепливає,

Шука долі, не находить –

Немає, немає! –

Мов умерла. Інший рветься

З усієї сили

За долею, от-от догнав

І – бебех в могилу!

А в третього, як у старця,
Ні хати, ні поля.

Тільки торба, а з торбини

Виглядає доля –

Як дитинка; а він її

Лає, проклинає

І жидові заставляє –

Ні, не покидає.

Як реп’ях той, учепиться

За латані поли

Та й збирає колосочки

На чужомі полі.

А там снопи... А там скирти,
А там... У палатах

Сидить собі сирота,
Мов у своїй хаті

Отака-то тая доля,
Хоч і не шукайте.

Кого любить, сама найде,
У колисці найде...

«В Твоїх руках все на світі.

Твоя свята воля!

Нехай буде так, як буде, –

Така моя доля!»...

У Почаєві святому

Ридала, молилась,

Щоб Степан той, тая доля

Їй хоча приснилось!..

Ні, Ярино,

Насміються люди.

І Бог святий покарає,

І прожене долю

З цієї хати веселої

На чужеї поле...

«Розкажи ж тепер, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі»...

Почитаємо поему «Невольник»:

Той блукає за морями,

Світ переходжає,
Долі-доленьки шукає –

Немає, немає...

Мов умерла; а той рветься

З усієї сили

За долею... от-от догнав

І – бебех в могилу!

А в іншого сіромахи

Ні хати, ні поля,

Тільки торба, а з торбини

Виглядає доля,

Мов дитинка...

Сидить собі, сіромаха,

Мов у своїй хаті.

Такая-то доля тая,

Хоч і не шукайте:

Кого схоче – сама найде,

У колисці найде...

«В твоїх руках все на світі,

Твоя всюди воля!

Нехай буде так, як хочеш,

Така моя доля»...

У Почаєві святому

Ридала-молилась,
Щоб Степан той, доля тая

Їй хоча приснилась...

І Бог святий покарає

І прожене долю

З цієї хати веселої

На чужеє поле...

«Розкажи ж ти нам, Степане,

Про свою недолю,

Бо й я таки гуляв колись

В турецькій неволі»...

Почитаємо «Наймичку»:

Чому мене не задавиш,

У землю не вдавиш?

Чому мені злої долі,

Чом віку не збавиш?

Ні, не дави, туманочку!

Сховай тілько в полі,

Щоб ніхто не знав, не бачив

Моєї недолі!..

«Не лай мене; молитимусь,

Із самого неба

Долю виплачу сльозами

І пошлю до тебе»...

«Я й казав! От бачиш?

От і талан, от і доля,

І не одинокі!»...

Перелистаємо «Псалми Давидові»:

Так самі себе бояться

Лукавії люде.

Хто ж пошле нам спасеніє,

Верне добру долю?..

Отак братія благих Своїх

Господь не забуде,

Воцариться в дому тихих,

В сем"ї тій великій,
І пошле їм добру долю

Од віка до віка...

Перейдемо до вірша «Минають дні, минають ночі...»:

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!..

А дай жити, серцем жити

І людей любити,
А коли ні... то проклинать

І світ запалити!..

Доле, де ти! Доле, де ти?

Нема ніякої!
Коли доброї жаль, Боже,

То дай злої! злої!

А тепер почитаємо вірші Тараса, написані ним у засланні і почнемо з вірша «В казематі» (Моїм соузникам посвящаю. Т. Шевченко):

Ніколи, братія, ніколи

З Дніпра укупі не п’ємо!
Розійдемось, рознесемо

В степи, в ліси свою недолю,
Повіруєм ще трохи в волю,

А потім жити почнемо

Меж людьми, як люди.

А поки те буде,

Любітеся, брати мої,

Україні любіте

І за неї, безталанну,
Господа моліте.

І його забудьте, други,

І не проклинайте,
І мене в неволі лютій

Інколи згадайте.

1847, Орська кріпость

Вірш «Ой одна я, одна»:

Та не дав мені Бог

Ані щастя, ні долі.

Тілько дав мені Бог
Красу – карії очі...

1847, С.-Петербург

Перейдемо до вірша «В неволі тяжко, хоча й волі...»:

Тепер же злої тії долі,

Як Бога, ждати довелось.

І жду її, і виглядаю,

Дурний свій розум проклинаю...

1847, С.-Петербург

Тепер почитаємо поему «Княжна»:

Село! І серце одпочине.

Село на нашій Україні –

Неначе писанка село,

Зеленим гаєм поросло.

Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом

Широколистії топоі,
А там і ліс, і ліс, і поле,

І сині гори за Дніпром

Сам Бог витає на селом.

(Цей уривок у 1914 році перевів Сергій Єсенін).

О доле!

Лукавая доле!
Покинь її хоть на старість,
Хоть на чужім полі

На безлюдді. Не покинеш,
Поведеш до краю,
До самої домовини,

Сама й поховаєш...

1848, Орська кріпость

Невеличкий вірш «N.N.»:

Ой зоре! Зоре! – і сльози кануть.

Чи ти зійшла вже і на Україні?

Чи очі карі тебе шукають

На небі синім? Чи забувать?

Коли забули, бодай заснули,
Про мою доленьку щоб і не чули.

1848, Орська кріпость

Ще один невеличкий вірш «Самому чудно...»:

Самому чудно. А де ж дітись?

Що діяти і що почать?

Людей і долю проклинать

Не варт, єй-богу. Як же жити

На чужині на самоті?

І що робити в заперті?

А це вірш «Хустина»:

Чи то на те Божа воля?

Чи такая її доля?

Росла в наймах, виростала,
З сиротою покохалась.

1848, Орська кріпость

Вірш звернення «А. О. Козачковському»:

О доле моя! Моя країно!

Коли я вирвусь з ції пустині?

Чи, може, крий Боже,
Тут і загину.

1848, Орська кріпость

Ще один вірш «А нумо знову віршувать...»:

А нумо знову віршувать.

Звичайне, нишком. Нумо знову,

Поки новинка на основі,

Старинку Божу лицювать.

А сиріч ... як би вам сказать,
Щоб не збрехавши... Нумо знову

Людей і долю проклинать.

Людей за те, щоб нас знали

Та нас шанували.
Долю за те, щоб не спала

Та нас доглядала...

Як же тебе не проклинать,
Лукавая доле?

Не проклену ж тебе, доле,

А буду ховатись
За валами. Та нищечком

Буду віршувати,
Нудить світом, сподіватись

У гості в неволю

Із-за Дніпра широкого

Тебе, моя доле!

1848, Орська кріпость

А це вірш «Варнак»:

Старий

Згадав свою Волинь святую

І волю-долю молодую,

Свою бувальщину. І ми

В траві за валом посідали

І розмовляли, сповідались

Один другому...

Молись Богу

Та за ралом спотикатись,

А більше нічого

Не повинен знать невольник –

Така його доля...

Я був убогий сирота.

А у сусіда виростала

У наймах дівчина. І я...

О доле! Доленько моя!
О Боже мій! О мій єдиний!

Воно тойді було дитина,

Воно...

1848, Орська кріпость

Перейдемо до вірша-звернення «Г.З.»:

Так, як тепер на чужині,
Та ще й в неволі. Доле! Доле!

Моя ти співаная воле!
Хоч глянь на мене з-за Дніпра,

Хоч усміхнися з-за...

А ви, мої молодії

Чорнявії діти,

Веселії дівчаточка,
І досі в старої

Танцюєте? А ти, доле!

А ти, мій покою!..

Як оступлять тебе, доле,
Діточки-дівчата

Й защебечуть по своєму

Доброму звичаю,

Може, й ненароком

Діточки згадають...

А я, доленько, в неволі

Помолюся Богу.

1848, Кос-Арал

Ще один невеличкий вірш «Якби зустрілися ми знову...»:

А я зрадів би, моє диво!
Моя ти доле чорнобрива!
Якби побачив, нагадав

Веселеє та молодеє

Колишнє лишенько лихеє.

Я заридав би, заридав!

1848, Кос-Арал

Продовжимо віршем «Меж скалами, неначе злодій....»:

«Дністре, водо каламутна,
Винеси на волю!
Або втопи принамені,

Коли така доля»...

Постривай лиш: може, брате,

На чужому полі

Талану того попросиш

Та тієї долі...

Тай пішов, торбину взявши,

За синєє море!
Шукать долі...

Нудно йому

На чужому полі!
Всього надбав, роботяга,

Та не придбав долі!..

І там доля не кинула –

Дослуживсь до чину,
Та й вернувся в село своє,
І служить покинув.

А це вірш «І виріс я на чужині...»:

У те, де мати повивала

Мене малого і вночі

На свічку Богу заробляла;

Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила

Її дитину...

1848, Кос-Арал

Продовжимо віршем «Якби мені черевики...»:

Якби мені черевики,
То пішла б я на музики,

Горенько моє!

Черевиків немає,
А музика грає, грає,
Жалю завдає!

Ой піду я боса полем,

Пошукаю свою долю,
Доленька моя!
Глянь на мене, чорнобриву,
Моя доле неправдива,
Безталанна я!

1848, Кос-Арал

Ще один вірш «Полюбилася я...»:

Полюбилася я,
Одружилася я

З безталанним сиротою –

Така доля моя!
Люде гордії, злі

Розрізнили, взяли

Та повезли до прийому –

Оддали в москалі!

І московкою я ,
Одинокою я

Старіюся в чужій хаті –

Така доля моя!

1848, Кос-Арал

Продовжимо віршем «Породила мене мати...»:

Убогого полюбила,
Мати заміж не пустила,
Осталася я

У високих палатах

Увесь вік свій дівувати,
Недоля моя.

1848, Кос-Арал

Вірш «Ой чого ти почорніла...»:

Я знов буду зеленіти,

А ви вже ніколи

Не вернетеся на волю,
Будете орати

Мене стиха та, орючи,
Долю проклинати».

1848, Кос-Арал

А тепер вірш «Не тополю високую...»:

Не тополю високую

Вітер нагинає,
Дівчинонька одинока

Долю зневажає:
«Бодай тобі, доле,

У морі втопитись,
Що не даєш мені й досі

Ні з ким полюбитись»...

1848, Кос-Арал

Вірш «Ой умер старий батько...»

Ой умер старий батько

І старенька мати,

Та нема кому щирої

Тії радоньки дати.

Що мені на світі,
Сироті, робити?

А як же ні, то я піду

Доленьку шукати»...

1848, Кос-Арал

А ще вірш «Як маю я журитися...»:

Як маю я журитися,

Докучати людям,

Піду собі світ за очі –

Що буде, те й буде.

Найду долю - одружуся,
Не найду - втоплюся,
Та не продамся нікому,
В найми не наймуся.

Пішов же світ за очі,

Доля заховалась;

А воленьку люде добрі

І не торговали.

А без торгу закинули

В далеку неволю...

Щоб не росло таке зілля

На нашому полю.

1849, Кос-Арал

А це вірш «І станом гнучим...»:

На стан твій гнучий і за тебе

Тихенько Богу помолюсь.

Молися й ти, з святого неба

На тебе, серце, не зійшла

Твоя і доля, і недоля.

1850, Оренбург

Вірш «Чи то недоля...»:

Чи то недоля та неволя,

Чи то літа ті летячи

Розбили душу?

Дивуєтесь, що спотикаюсь,

Що вас і долю проклинаю,
І плачу тяжко, і, як ви...

Душі убогої цураюсь,
Своєї грішної душі!

1850, Оренбург

Продовжимо віршем «Москалева криниця»:

Не знаю, мій друже,

Чи сатана лихо коїв?

Чи я занедужав?

Чи то мене злая доля

Привела до того –

Таки й досі ще не знаю,
Не знаю нічого.

1857, Новопетровське укріплення

А тепер поема «Неофіти» (М. С. Щепкину. На память, 24 декабря 1857)

Спасибі сиротам багатим,
Що хрест поставили! А я...

Такая доленька моя!..

І що ти зможеш? «Горе! Горе!

О горе лютеє моє!
Моя ти доленько! Без його

Що я робитиму? До кого

Я прихилюся?..

Це перший вірш, написаний Тарасом після заслання у 1857 році в м. Нижній Новгород.

А це вірш «Доля», в якому Шевченко говорить про свою долю:

Доля

Ти не лукавила зо мною,
Ти другом, братом і сестрою

Сиромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде», – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,
А слава – заповідь моя.

9 лютого 1858, Нижній Новгород

Почитаємо вірш «Муза»:

І я живу, і надо мною

З своєю Божою красою

Гориш ти, зоренько моя.

Моя порадонька святая!

Моя ти доле молодая!

Не покидай мене. Вночі,
І вдень, і ввечері, і рано

Витай зо мною і учи,

Учи неложними устами

Сказати правду. Поможи

Молитву діяти до краю.

А як умру, моя святая!

Моя ти мамо! положи

Свого ти сина в домовину

І хоть єдиную сльозину

В очах безсмертних покажи.

9 лютого 1858, Нижній Новгород

Вірш «Слава»:

Та мені про те байдуже;

Мені, моя доле,

Дай на себе подивитись,

Дай і пригорнутись.

Під крилом твоїм любенько

В холодку заснути.

9 лютого 1858, Нижній Новгород

Вірш «Марку Вовчку» (на память 24 генваря 1859):

Світи на мене, і огрій

І оживи моє побите

Убоге серце, неукрите,

Голоднеє. І оживу,

І думу вольную... О доле!

Пророче наш! Моя ти доне!

Твоєю думу назову.

17 лютого 1859, С.-Петербург

А тепер вірш «N.N.»:

Веселий рай

Пошли їй, Господи, подай!

Подай їй долю на сім світі

І більш нічого не давай.

Та не бери її весною

В свій рай небесний, не бери,

А дай твоєю красотою

Надивуватись на землі.

19 квітня 1859, С.-Петербург

Вірш «Ой по горі роман цвіте...»

Ой по горі роман цвіте,
Долиною козак іде

Та у журби питається:
«Де та доля пишається?...»

7 червня 1859, Лихвин

Вірш «Сестрі»:
«Мій братіку! Моя ти доле!»

І ми прокинулися.Ти...

На панщині, а я в неволі!..

Отак нам довелося йти:

Ще змалечку колючу ниву!
Молися, сестро! Будем живі,

То Бог поможе перейти.

20 липня 1859, Черкаси

Вірш «Марія»:

А я, незлобний, воспою,
Як процвітуть убогі села,

Псалмом і тихим, і веселим

Святую доленьку твою.

А нині плач, і скорб, і сльози

Душі убогої – убогій

Останню лепту подаю...

Скажи мені, моя порадо!

Якая доля вийде нам

З старим Іосифом? О доле! –

І похилилась, мов тополя

Од вітру хилиться в яру...

Ніколи

Такої Божої краси

Ніхто не узрить! Злая ж доля
Колючим терном провела,
Знущалася над красотою!
О доленько! Понад водою

Ходою тихою пішла...

У Нілі скупанеє, спить

В пелюшках долі, під вербою,
Дитяточко. А меж лозою

З лози колисочку плете

Та плаче праведная мати,
Колиску тую плетучи...

Одна-єдиная їх доля

Отой гайочок! І не знать,
Де він кохався. І хатина.

Все, все сплюндровано...

27 жовтня – 11 листопада 1859, С.-Петербург

Вірш «Над Дніпровою сагою...»:

Дніпро берег риє-риє,
Яворові корінь миє.

Стоїть старий, похилився,
Мов козак той зажурився.

Що без долі, без родини

Та без вірної дружини,

І дружини, і надії

В самотині посивіє...

24 червня 1860, С.-Петербург

Вірш «Не нарікаю я на Бога...»:

Орися ж ти, розвернися,
Полем розстелися!
Та посійся добрим житом,
Долею полийся!

Розвернися ж на всі боки,
Ниво-десятино!

5 жовтня 1860, С.-Петербург

Вірш «Саул»:

В кедровій

В новій палаті цар не спить,

Не їсть, не п’є, не гомонить.

А мовчки долі, всемогучий,
Дере порфіру на онучі

І ніби морщить постоли...

13 жовтня 1860, С.-Петербург

Ще невеличкий вірш «Минули літа молодії...»:

Сиди ж один собі в кутку.

Не жди весни – святої долі!
Вона не зійде вже ніколи

Садочок твій позеленить,

Твою надію оновить!

І думу вольную на волю

Не прийде випустить... Сиди

І нічогісінько не жди!..

18 жовтня 1860, С.-Петербург

Вірш «О люди! люди небораки!»:

Дивлюсь: неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дівчата,
А дід (сердешний інвалід)

За ними гнеться, шкандибає,

Мов у кошару заганяє

Чужу худобу. Де ж той світ?!

І де та правда?! Горе! Горе!

Ненагодованих і голих

Женуть (последний долг отдать),
Женуть до матері байстрят

Дівчаточок, як ту отару.

Чи буде суд! Чи буде кара!

Царям, царятам на землі?

Чи буде правда меж людьми?
Повинна буть, бо сонце стане

І осквернену землю спалить.

3 листопада 1860, С.-Петербург

Передостанній вірш Шевченка «Чи не покинуть нам, небого...»:

Чи не покинуть нам, небого,

Моя сусідонько убога,

Вірші нікчемні віршувать

Та заходиться риштувать

Вози в далекую дорогу,
На той світ, друже мій, до Бога,

Почимчикуєм спочивать.

Втомилися, і підтоптались,

І розуму таки набрались,

То й буде з нас! Ходімо спать.

Ходімо в хату спочивать...

Весела хата, щоб ти знала!..

Ой не йдімо, не ходімо,

Рано, друже, рано –

Походимо, посидимо –

На сей світ поглянем...

Поглянемо, моя доле...

14 февраля 1861, С.-Петербург

Останній вірш Тараса Григоровича Шевченка «А поки те, та се...»:

у раю,

неначе над Дніпром широким

В гаю – предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок

Кругом хатини посаджу;
Прилинеш ти у холодочок,
Тебе, мов кралю, посаджу.

Дніпро, Україну згадаєм,

Веселі селища в гаях,

Могили-гори по степах –

І веселенько заспіваєм.

15 лютого 1861, С.-Петербург

Ось і закінчується моя розповідь про Шевченкову долю. Якою була вона? Одним словом – трагічною! Щаслива доба була – його дитинство. Здібний хлопець швидко навчився читати, вивчив молитви, Псалтир. Але ця щаслива доба життя скінчилася для

хлопчика в дев’ять із половиною років, коли померла його 37-річна мати, покинувши сиротами шестеро дітей. Батько одружився

з удовицею, яка привела до хати ще трьох дітей. Життя родини обернулося на пекло, де найболісніше відчував своє сирітство

Тарас. Одинадцятирічним хлопчиком поховав він батька. Жив із дідом, із ненависним дядьком, був служкою дяка-вчителя. Постійно малював.

У 14 років Шевченко потрапив у слуги – «покоєві козачки» молодого пана Енгельгардта, разом з яким пізніше побував у Києві, Вільні, Варшаві.

1831 року Шевченко приїхав до Петербурга, де його законтрактували на чотири роки до «живописныхъ дел цехового мастера» Ширяєва.

В алеях Літнього саду хлопець знайшов безплатну студію-майстерню.

22 квітня 1838 року Шевченка було викуплено за 2500 карбованців. Брюллов і Тарас зблизилися, і вчорашній кріпак міг розкошувати: до його послуг була вся багата бібліотека Брюллова.

22 березня 1845 року Рада Академії ухвалила рішення надати Шевченкові «званіє некласного художника».

5 квітня 1847 року дорогою на весілля Костомарова поет був заарештований і разом із валізкою з нелегальними творами потрапив до губернатора. Шевченка засудили: заслали рядовим до окремого Оренбурзького корпусу із забороною писати і малювати. Щодо особистого життя, слід зазначити про невдалі та невтішні спроби змінити свою долю. Остання любов поета –Ликера Полусмакова.

Але і з нею не склалася доля.

Виснажливе, багатостраждальне життя далося взнаки. Заслання, поліцейські нагляди, постійні заборони підірвали колись могутнє здоров’я. Шевченко помер у Петербурзі 26 лютого (ст.ст.) 1861 р. Через два місяці друзі перевезли прах в Україну, до Києва і Тараса було поховано над Дніпром, біля Канева, на Чернечій горі.

І коли в Українському домі ми бачимо портрет Тараса Шевченка, то це знак справжнього розуміння, що «знать од Бога і голос той, і ті слова».

Кажуть, кожна талановита людина талановита по-своєму, а в Тараса Шевченка життя було аж ніяк нелегким. Проте нагородило щедрою рукою. Можливо, його складна доля і стала причиною написання вічних творів Співака своєї Батьківщини.

А яка ж доля України? Шевченко завжди турбувався про народ, долю України. Власна доля? Що вона для нього порівняно з долею рідної Вітчизни?

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру.

І все з собою заберу.

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися сину, за Вкраїну