Заслужений народний ансамбль пісні і танцю України «Дарничанка» вміє створити свято й полонити своєю майстерністю глядача. Коли співає «Дарничанка», зали переповнені. Глядачі одухотворені. Оплески найгучніші. Враження найприємніші. Керівник ансамблю Петро Андрійчук, заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету культури і мистецтв любить і вміє дарувати свято. Цього разу на гостину він запросив народний ансамбль танцю «Київ-Політ» Центру культури «Святошин» (керівник Михайло Кадученко, концертмейстер Віталій Бондаренко). Наприкінці концерту директор Київського міського центру народної творчості та культурологічних досліджень, заслужений працівник культури України Микола Пересунько вручив посвідчення про присвоєння ансамблю «Київ-Політ» звання «Народний колектив». Цю звістку учасники колективу й гості зустріли бурхливими оплесками.

Однак всесвітня слава цього дивовижного митця ренесансної доби увійшла в явне протиріччя із браком біографічних фактів про людину, яка народилася понад 450 років тому у Стратфорді-на-Ейвоні. Кричуща невідповідність його творчого спадку легенді про нього спричинила так зване «шекспірівське питання» та поділила шекспірознавців усього світу на стратфордіанців та антистратфордіанців. Його життя та смерть оповиті ореолом таємниці: є тільки ім'я — одне ім'я без плоті й крові. Мабуть, у тому й полягає драма історії, що западини історичної пам'яті заповнюють легенди, які претендують на роль істини. Мозаїка з фрагментів історичної правди та примхливих фантазій властива й легенді про Шекспіра, яка набувала свого канонічного вигляду протягом трьох століть. Та головне про людину зі Стратфорда висловив французький шекспірознавець Іполит Тен: «Ми знаємо лише те, що він народився, одружився та приїхав у Лондон, доопрацьовував чужі п'єси, писав свої, заповідав родині майно та помер». Чи не замало для біографії генія?

Напередодні Дня захисника України на площі Конституції, що біля Верховної Ради, відбулася подія, яка, без сумніву, запам’ятається не тільки її учасникам, а і численним гостям. Бо саме там, в той незабутній день, пройшли посвяту в кадети учні ліцею-інтернату №23 «Кадетський корпус». Щоб привітати майбутніх захисників, на урочистості завітало багато почесних гостей. Це представники влади, відомі військові й митці, які спостерігали, як курсанти під звуки маршу впевнено крокували по плацу, а потім з ученицями цього ж ліцею, тримаючи осанку, кружляли під відому мелодію вальсу.

21 березня 2019 року, в Міжнародний день рідної мови, в Будинку письменників України відбувся урочистий вечір-концерт, присвячений цій знаменній події, який розпочався із вшанування та нагородження високими церковними нагородами визначних сіячів рідного слова, відомих письменників України, а також меценатів представником Православної церкви України. Серед нагороджених була видатна поетеса, надзвичайна, сильна духом, мужня, волелюбна, але дуже скромна і ніжна жінка, жінка-весна, жінка-матір, найказковіша у світі бабуся, одна з найкращих письменниць України ХХ—ХХІ століть, член Національної спілки письменників України, головний редактор видавництва «Криниця» (2002—2016 рр.), лауреат літературної премії Дмитра Луценка (2012) Тетяна Майданович.

Нещодавно відзначила свій день народження моя улюблена художниця, чарівна жінка, талановитий педагог живопису (творча майстерня «ТриТОН») Тетяна Мельничук. Родовід мисткині починається з міста Шостка Сумської області, а потяг до творчості вона відчула з родинного оточення, від діда В. Непомнящого та батька, який прекрасно малював. Навчання у талановитих митців Харківського художньо-промислового інституту Т. Лещенка, Н. Тригуб, С. Чередніченка, С. Єгорова, В. Чаус сформували впевнений стиль живопису, в якому промовляє суто жіноча лірична тональність. Живопис прозорий, світлий, наповнений красою та поглибленим філософським тлумаченням життєвих колізій. Ось чому її жанрові картини так хвилюють почуття, виховують любов до родини, рідного краю, спонукають бути вдячними своїм батькам за життя.

В’язання — досить забутий вид ручної роботи, зараз це, скоріше, хобі. Звичайно, бо ж в магазині можна купити будь-які речі, на будь-який смак. Це дуже економить час, бо, щоб зв’язати, наприклад, светр, треба просидіти з нитками і спицями не одну годину. Але що робити, якщо ви хочете ексклюзивну річ, якої точно ні в кого немає? Або, наприклад, хочете подарувати на День народження оригінальний подарунок? Тоді ця давно забута справа саме для вас. Навчила мене в’язати мама. Пам’ятаю її красивий рожевий костюм — спідничка і светр, який вона одягала на свята, і який лежав на нижній поличці в шафі. Коли мама сказала, що зв’язала його сама, я здивувалась — дуже вже він був гарний. Ще мама в’язала шкарпетки нам з сестрою, і до цього часу пам’ятаю камизельку з білою білочкою на грудях, яку я дуже любила.

Щоправда ці слова геніального художника поширюються виключно на професійних митців. Митців, здатних оживляти свої потаємні мрії в різних мальованих образах. Доносити до глядача свій власний внутрішній світ засобами, здавалося б, звичайного малюнку. Але те, що це непросто, розуміє кожний, хто хоча б одного разу в житті брав у руки пензля. Для того, щоб полотно заграло всіма барвами веселки, мало одного бажання, треба мати великий талан і той дух, про який колись говорив Леонардо да Вінчі, що і перетворює звичайний малюнок на незвичайне і велике мистецтво. Надія Іванівна Бугай не народилася художником. Вона так само, як й інші діти, не вміла малювати. І зрозуміло, що цьому її не могли навчити уроки малювання в молодших класах звичайної середньої школи.

У перші дні весни, 2 березня 2019 року, напередодні 205-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, на благословенній Канівській землі, де спочиває прах Великого Кобзаря, видатного сина українського народу, в Канівському коледжі культури та мистецтв відбувся фестиваль родин «Шевченко в моїй родині», засновниками та організаторами якого є Громадська організація «Міжнародна федерація жінок за мир у всьому світі» (Голова організації Тетяна Коцеба), «Видавничий дім, Всеукраїнська газета «Справи сімейні» (Головний редактор Михайло Ільїн, заступник Головного редактора Людмила Грабовенко).

Гала-концерт-свято пісні за результатами проведення ІІ Міжнародного вокального конкурсу ім. Квітки Цісик вперше в Калуші, в Україні, розпочинається Гімном славній Жінці, голос якої лунав 22 мільярди разів у різних радіоефірах, з екранів кінотеатрів, на телебаченні, яка прославляла Україну та її пісню світом. Дебют пісні на слова і музику члена журі конкурсу Вадима Завади відбувся восени в іспанському місті Малага. Вже стало традицією вручення прапору Міжнародного вокального конкурсу ім. Квітки Цісик представникам влади міста (селища, обласного центру), в якому відбувається захід. Заступник голови Калуської районної ради Віктор Гільтайчук прийняв естафету проведення вокального конкурсу ім. Квітки Цісик з обіцянкою активного сприяння його проведенню.

Тетяна Іванівна народилася 22 квітня 1974 р. у селі Мала Березянка Таращанського району Київської області. Закінчила середню школу та будівельне професійно-технічне училище №21 у м. Києві, отримала фах маляра-штукатура. Вийшла заміж у 1992 р. за Стецюру Сергія Вікторовича і подружжя стало мешкати у с. Велика Березянка Таращанського району. Має двох прекрасних дітей — Вікторію і Максима. Разом з чоловіком захоплюються дизайном і ремонтом квартир, будинків під замовлення. — Вишивкою ніколи не займалася, — говорить майстриня, — але почула про вишивку бісером. Зацікавилася і захотілося спробувати. Разом з донькою купили перший набір для вишивання бісером «Маки в полі» і почала самостійно працювати. Чоловік спочатку сприймав скептично, але коли побачив перші роботи, став підтримувати. Так почали з’являтися нові картини, які за півтора десятиліття вже складають цікаву колекцію.

Трипілля, Київська Русь, Дерево життя, зірки та космос — це фрагменти презентованого у дзвіниці Успенського собору Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Рушника національної єдності. Далі слідує шикарне козацьке бароко, серцевиною якого є шишка — символ, що прийшов у козаччину з прадавніх часів. Два трикутники — це криниця. Два птахи — душі наших предків з гілками слави героїв-борців, які віддали своє життя за Україну. Трохи далі Берегині — жіночі фігури тримають у піднятих руках розшитий золотом Тризуб. Хранителі Рушника національної єдності — родина Степаненків — Тамара та Микола. Рушник національної єдності вирушає у тур з нагоди 100-річчя Соборності України. Саме звідси розпочнеться культурно-мистецька та соціально-політична акція «Рушник національної єдності — соборна Україна».

2019 рік — ювілейний у моїй родині: моїй матері, Кодьєвій (Кононовій) Ніні Федорівні, 6 серпня виповнилося б 100 років, моєму батькові, Кодьєву Петру Івановичу, 12 (25) липня — 120 років. Ці пам’ятні дати — звичайно, родинні, але не тільки. Батьки віддали багато сил, знань, творчого натхнення розвиткові культури, головним чином, на ниві мистецтва. Батьки зустрілися у 1943 році, коли кожен із них уже носив у серці власну трагедію. Мама втратила чоловіка, який загинув у боях під Великими Луками на самому початку війни, і маленького сина, що прожив лише півтора місяця. Тато зазнав страхіть Громадянської війни, будучи кавалеристом полку особливого призначення, пережив загибель брата, згодом — розпад власної родини. Зустріч відбулася в далекій Уфі, в Башкирському державному художньому музеї імені М. В. Нестерова, де в евакуації вже перебували Картинні фонди художніх музеїв України — цінності з музеїв Києва, Полтави, Сум, Одеси. Директором Картинних фондів у 1943 році було призначено одного з засновників Спілки художників України, організатора справи реставрації творів образотворчого мистецтва в Україні, першого директора Державної науково-дослідної реставраційної майстерні в Києві, людину мужню, чесну і відповідальну — П. І Кодьєва. А в цей час Н. Ф. Кононова працювала завідувачкою бібліотеки Башкирського музею. За доброзичливе і уважне ставлення моєї матері до своїх читачів їй були вдячні діячі української культури, які, перебуваючи в евакуації, працювали у чудово укомплектованій музейній бібліотеці: архітектор В. Заболотний, філолог С. Маслов, художники М. Шаронов, який зробив портрет моєї мами (переданий у Національний художній музей України), О. Шовкуненко та ін. «Пропадав» у бібліотеці й Петро Іванович Кодьєв. А Ніна Федорівна незабаром почала працювати за сумісництвом у Картинних фондах, спочатку науковим співробітником, а потім хранителем Фондів.