Заповіт батька Тараса нам – “ненародженим землякам”!

01/20/2024 - Comments

210-й річниці від Дня народження
Тараса Шевченка присвячується

Відомий український поет, академік Борис Олійник сказав: "Тарас Шевченко не дав нам забути, що ми українці, і вже тому він безсмертний". Коли Україну називають "нашою", "єдиною", то в мене виникає питання: а що є Україна "не наша", "чужа", "не єдина"? Кому потрібна така беззмістовна полеміка? Є Україна і є ми, українці, яка б не текла кров у наших жилах. А об'єднує нас саме Тарас Шевченко. І сьогодні, коли деякі політики знову шматують Україну, Кобзар стоїть на сторожі єдності.

Дослідники творчості Великого Кобзаря, зокрема письменник Микола Фененко, який написав працю "Топоніміка України у творчості Тараса Шевченка", переконаний: поет повернув українському народові ім'я, а Батьківщині – законну історичну назву, ствердивши в "Кобзарі" поняття Україна 198 разів! І це в той час, коли в літературі існувало негласне табу на згадування про Україну. Навіть у творчості Котляревського, сповненій яскравого національного колориту, вживаються топоніми місцевого характеру, а слово "Україна" не згадується жодного разу. Потрібна була геніальна історична постать, щоб повернути у природне русло дійсність, перекинуту течією українського поступу. "Безмірні Шевченка заслуги перед Україною. І одна із них виняткова у світовому масштабі, поміж усяких "Малоросій", "Новоросій", "Лодомерій", ім'я України остаточно і назавжди набуло визнання в цілому світі", – пише Микола Фененко.

Стаття Дмитра Чижа "Свої та чужі про велич Тараса Шевченка" (газета "Самостійна Україна" за 3 березня 1993 року) починається так: "Його твори відразу пробили мур байдужості й ворожості до українського слова, піднісши відразу нашу мову й літературу на нечувану височінь, дарма, що відомий російський критик Віссаріон Белінський, висміюючи українську мову, писав: "Якщо й зможе в Малоросії появитися великий поет, то не інакше, як при умові, щоб він був "русским поэтом... сыном России". І далі: "Малороссия никогда не была государством, следственно, и истории, в строгом значении этого слова, не имела. История Малороссии есть не более, как эпизод в царствовании царя Алексея Михайловича. История Малороссии – это побочная река, впадающая в большую реку русской истории. Малороссия всегда была племенем и никогда не была народом, а тем более – государством..."

Перші глибоко емоційні й захоплюючі відгуки на поезії Т. Шевченка і на вихід його "Гайдамаків" читаємо в листах тодішніх сучасників Шевченка – Квітки-Основ'ненко та Гребінки. А біограф Шевченка Михайло Чалий, що випустив три книги про життя і творчість Тараса Шевченка, писав:
"Поезія Шевченка прозвучала високою піснею по всьому слов'янському світі, переконала в здібності українця до вищого поетичного розвитку навіть і тих, "які, маючи вуха слухати – не чують, маючи очі бачити – не бачать". І зазначає, що "Муза нашого Кобзаря піднесла нарід у власних очах, той православний нарід, який під гнітом кріпацької неволі перестав себе вважати за створіння Боже".
А далі підкреслює: "І дивовижна сила генія! Закинутий долею в темне царство кріпацтва, яке вбиває зародки всякого прояву таланту, всякий прорив до розумного розвитку, – поет тяжкими зусиллями вибивається у світ Божий, самотужки поповнює прогалини в світі і, не маючи зразків, залишає нащадкам зразки незрівнянні".

Та чи не найсміливіше сказав про Тараса Шевченка сучасний польський літературознавець, член Польської Академії наук, професор Вроцлавського університету Мар’ян Якубець у своїй праці "Шевченко і польська література" у 1961 році, де він писав: "Небагато було у світі поетів, які відіграли б у житті власних народів більшу роль, ніж Тарас Шевченко в Україні". А далі пише, що найславетніший польський поет і письменник Міцкевич мусив чекати століття, поки його твори завітали під стріхи, а твори Шевченка пішли в нарід одразу, ставши його неподільною власністю. "Сталось це тому, – пише далі Якубець, – що Шевченко був найбільшим народним поетом з усіх поетів світу". "З цього погляду, – підкреслює він, – поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Для неї нема відповідника в світовій літературі".

Серед багатьох творів Тараса Шевченка особливої уваги заслуговує "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє". Твір, який навіть у множині геніальної спадщини Кобзаря вирізняється гострим почуттям нашого з вами сьогодення, яке поет зумів передбачити своїм пророчим зором. Тому і зовуть його Пророком! Одна із читачок газети "Народна" написала: "Обов'язково перечитайте послання Шевченка. Перечитайте і побачите, що він про наші часи писав. Про наші біди і наші гріхи. Про те, що треба єднати, а не розколювати.
І в газеті надрукуйте такі його слова:

"Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають..."

Ось так, коротко і точно про теперішню Україну. Та геній Шевченка піднявся вище – змалювавши наше сучасне життя, він дав і рецепт, як подолати біду. Біда, що почути, зрозуміти Кобзаря, на жаль, дано не всім можновладцям, скільки б його віршів вони не цитували з високих трибун. І вкотре доводиться констатувати: країна переросла більшість своїх політичних лідерів, не здатних бачити далі своїх шкурних інтересів.

"Обнімітьтся ж, брати мої, молю вас, благаю!" Не чують. Сьогодні "братам" і "сестрам" простіше чубитися, поливати один одного брудом, лаяти і оббріхувати. "Така вже політика", – скаже хтось і буде стовідсотково неправий. Політику теж можна робити чистими руками. І бути єдиними заради свого народу, не погоджуючись лише в дрібницях, теж можна. Просто прикладів цього, на жаль, в сучасній Україні вкрай мало.

Чи варто після цього дивуватися, що пересічний українець, споглядаючи все це, зі зневагою повторює слова давньої казки про сани з возом, що запитують у коня, якому доводиться їх тягнути, хто кращий? "І ти погань, і ти погань", – відповідь коня.

Таке ставлення стає все поширенішим. А чого чекати, якщо навколо – політики, які зрадивши нас, закликають не зрадити їх, лякають сьогоденням, забуваючи, що їх учора було таким самим, а то й гіршим. Політики, які вигадують нові та відроджують старі конфлікти, і все лише для того, щоб залишитись при владі.

І саме до них, до тих, у чиїх руках влада, звертається Тарас Шевченко з глибини століть:

    "Умийтеся! образ Божий
    Багном не скверніте.
    Не дуріте дітей ваших,
    Що вони на світі
    На те тілько, щоб панувать..."
    "Кайданами міняються,
    Правдою торгують,
    І Господа зневажають,
    Людей запрягають
    В тяжкі ярма. Орють лихо,
    Лихом засівають,
    А що вродить? побачите,
    Які будуть жнива!"

"Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде", – благає Шевченко, даючи при цьому відповідь на запитання, як подолати біду:

    "Розкуйтеся, братайтеся,
    У чужому краю
    Не шукайте, не питайте
    Того, що немає
    І на небі, а не тілько
    На чужому полі.
    В своїй хаті своя правда,
    І сила, і воля".
    "Обніміте ж, брати мої,
    Найменшого брата –
    Нехай мати усміхнеться,
    Заплакана мати.
    Благословить дітей своїх
    Твердими руками
    І діточок поцілує
    Вольними устами.
    І забудеться срамотня
    Давняя година,
    І оживе добра слава,
    Слава України,
    І світ ясний, невечірній
    Тихо засіяє...
    Обніміться ж, брати мої,
    Молю вас, благаю!"

Юрій Мушкетик в статті "Вічно з нами" (або Чому ми знову кличемо на поміч невмируще Шевченкове слово?) написав: "Важко визначити, коли він був потрібніший Україні: чи тоді, коли вона, неначе Прометей, була катована орлом, та ще й двоголовим, чи коли, знівельована, знекровлена, плелася до "великої мети" разом із іншими "вільними" народами, чи сьогодні, коли, суверенна й незалежна, давши своїм громадянам можливість вільно мислити, розвиватися і жити, водночас борсається в сітях економічної та культурної кризи. Так, сьогодні ми маємо можливість написати справжню історію, видати для наших дітей українські букварі та читанки, творити національні кіно, театр, музику..."

І останнє. В замітці Валерія Шевчука "Він поставив на сторожі нашій слово" читаємо: "У час, коли політичну енергію українського народу було вичерпано, коли він уже не мав сили й можливості захистити свою самодостатність фізично, коли ім'я наше й пам'ять гробівники України готувалися поховати, як тлінь, і майже те вчинили, бо й самі почали в собі сумніватися, з тієї похованої тліні, як із зерна, виросла парість віщого і вічного Слова "Кобзаря", яка зростила колос нашого духу і розсипала те зерно по краю нашому для "мертвих, живих і ненароджених".

"І тепер, коли ми ожили знову, нам треба навчитися уже по-новому читати Шевченка, без нього бо ми не зможемо одухотворитися, а нам треба багато: збудувати вільний дім, де не буде "врага-супостата", а де "буде син, і буде мати, і будуть люди на землі".

9 Березня 2024 року ми будемо відзначати вже 210-ту річницю від дня народження Тараса Григоровича Шевченка. Цю дату будуть відмічати, безумовно, не тільки в Україні, а й у всьому світі, особливо в тих країнах, де є українська діаспора. Пройшло 10 років від 200-річного ювілею. Тоді теж планів було багато, але не всі вони, на жаль, здійснилися. Шанувальники поета на зустрічах мене часто запитують чому не було затверджено ювілейну медаль "200 років Тарасові Шевченку"? Я не знаю, що відповісти. Мені соромно, що ми не спромоглися це зробити. Зараз мова йде про заснування ордена Тараса Шевченка. Всього встановлено 1167 пам'ятників Тарасові Шевченку, із них 1068 – в Україні і 99 в 44 країнах світу. Це світовий рекорд!

Пам'ятників море, а ні медалі, ні ордена немає. Треба затвердити орден Тараса Шевченка.
Це буде найкращий подарунок йому і всім українцям!

На мій погляд доцільно Кабінету Міністрів України запропонувати всім особам, організаціям, спілкам, радам, фондам, центральним і місцевим органам виконавчої влади внести свої пропозиції щодо підготовки і відзначення 210-ї річниці Тарасові Шевченку.

Після чого видати відповідну постанову Уряду та внести її Президенту України.
Ми повинні зробити все, щоб нам не було соромно за Україну, за нас, щоб про нас говорили, що ми "правнуки погані".

Я вірю, що якщо ми захочемо, то ми зробимо все у найкращому вигляді. Це коли захочемо!
А не так, як говорять: "Хотіли як краще, а вийшло, як завжди". Хто-хто, а Тарас Григорович заслужив вдячної пам'яті його нащадків – "ненароджених земляків".

Впевнений, що так думає кожен громадянин України, і не тільки України. І що так воно і буде!

Володимир ПОРТЯНКО, заслужений працівник культури України