Вечір пам’яті, присвячений 70-й річниці з дня народження Сергія Чепика

У народі кажуть, що кожен – коваль свого щастя. Це дуже слушне ствердження, особливо коли стосується видатних особистостей, таких, як художник українського походження Сергій Михайлович Чепик (1953–2011).

Нещодавно відбулася пам’ятна подія в столичному Літературно-меморіальному музеї-квартирі Павла Тичини. Впевнена, що випадковостей не буває. Тому проведення Тетяною Кремешною-Морачевською вечора пам’яті, присвяченого 70-й річниці з дня народження Сергія Чепика, саме в цьому творчому закладі є знаковим. Спробуємо побудувати концепцію нашої розмови про С. Чепика через крилатий вислів Павла Тичини: «Ми живемо в космічному вимірі, а космос живе в нас». 

Ім’я Сергія Михайловича Чепика поєднало в часі і просторі людей, яким не байдужа культурно-мистецька доля українського народу. Дійсно, коли зануритися в життєвий та творчий шлях відомого яскравого українського художника, відчуваєш усю повноту таланту, яким він був наділений з народження. Є кілька складових, які вплинули на творчість С. Чепика, характер, звички, цілеспрямоване служіння мистецтву. 

 По-перше, він народився в творчій родині; батько Михайло Чепик був живописцем, а мати – Людмила Сабанеєва скульптором. По-друге, він жив і розвивався в оточенні київської творчої інтелігенції, яка формувала та збагачувала своїми творами мистецьку скарбницю українського народу. Сергій пройшов довгий навчальний шлях Республіканської художньої школи ім. Тараса Шевченка, потім закінчив Київський державний художній інститут та факультет монументального живопису Санкт-Петербурзької художньої академії. Відчувши тиск номенклатурної цензури, С. Чепик переїжджає до Франції.  

У Парижі він розпочав виставкову діяльність і буквально через місяць отримав світове визнання. Я недаремно підкреслила учбові заклади, де здобув свої стабільні академічні знання Сергій Чепик, щоб історики, журналісти не забували його українське коріння. 

За двадцять три роки, які Чепик прожив у Франції, він плідно працював, приймав участь у знакових виставках, які відбувалися в престижних галереях та художніх салонах світу. Підтримував товариські стосунки з українськими митцями Ю. Синкевичем, Є. Прокоповим, С. Якутовичем, Р. Нарієвим. Збереглися світлини про їхні зустрічі, спогади спілкування. Життя С. Чепика обірвалося досить несподівано, у власному помешканні, на піку своєї слави. 

Дивний магнетичний зв'язок обставин підтверджує вислів Тичини про те, що космос живе  в нас.  Буквально цією весною я дізналася на сторінці Фейсбуку киянки Світлани Харламової (дружини скульптора Євгена Прокопова) про знакову його зустріч у Парижі з Сергієм Чепиком. Друзям дитинства було що згадувати: життя в одному будинку провулку Чекістів в Києві, навчання в Республіканській художній школі, роки навчання в КГХІ. Щасливі юні роки були по’вязані з такими творчими родинами, як Подерв’янські, Якутовичі, Гети, Дерегуси та ін. Євген Прокопов згадав, як у Парижі в 1988 році С. Чепик отримав Золоту медаль за живопис, а сам Євген через 10 років премію від барона Шарля Тайлора за скульптуру. 

Євген Прокопов зазначив у своїх спогадах про яскраві творчі здібності Чепика та його лагідний характер, наділений чудовим фантастичним гумором. Він слугував мистецтву своїм талантом і з гідністю творив свою долю. Де б він не жив – у Києві, Санкт-Петербурзі, Лондоні чи Парижі, він створював самобутні картини, наповнені життєдайною енергетикою. Кожна їхня зустріч була наповнена яскравими спогадами щасливого дитинства і юних років в Україні. В цій розмові ми розкрили аверс, а реверс – причини еміграції, іншим разом, то окрема болюча тема цілої держави.

Уявіть стан моєї душі, коли я отримала запрошення на вечір пам’яті С. Чепика… Незважаючи на рясний дощ, грім небесний та звуки сирен я їхала за зустріч однодумців, яким не байдуже ім’я Сергія Чепика.   

Подробиці про вечір пам’яті українського живописця, графіка, скульптора, художника С. Чепика, виступ двоюрідної сестри Сергія Чепика – київської письменниці, журналістки та громадської діячки Тетяни Кремешної-Морачевської  можна дізнатися на сторінці публікації у Міжнародному інформаційному агентстві УКРПРЕС-ІНФО, яку веде відомий журналіст С. Комісаров.

 А я нагадаю, що вечір пам’яті відбувся на тлі живописних творів юного митця Данила Ноздрі, який від народження генно наділений бачити світ через художні образи. Продюсер його творчості Тетяна Кремешна, по сумісництву його бабуся, докладає чимало зусиль для творчого розвитку свого внука. Вона побудувала родинне древо своєї родини, де переплітаються знакові історичні  особистості українського народу. 

Унікальність живописного дару Данила була відмічена пресою, мистецтвознавцями буквально з першої виставки під назвою «Початок», про яку можна прочитати у моїй попередній статті, яка була надрукована в газеті «Культура і життя». Нова хвиля творчого бачення Д. Ноздрі розкрилася на виставці «Україна переможе», де червоним рядком проходить його прагнення бути корисним своїй державі.

І ось перед нами нові твори, які доповнюють знаковий вечір, в яких відчуваються впевненість і віра у перемогу українського народу в цій варварській та жорстокій війні. Дійсно, жахіття військових злочинів змінило свідомість гуманного світового суспільства та пробудило почуття відповідальності у кожного свідомого українця. Війна у багатьох дітей забрала мирне життя і право на щасливе дитинство. Тому поява знакових картин на відповідну тему привносить гордість за юне покоління, яке вже розуміє цінність незалежності своєї держави. Саме про це свідчить серія картин  на тему: «Важкий шлях до перемоги» – «Харків», «Київ», «Дніпро», «Херсон» та ін. Твори розкривають авангардні символізм, мажорну кольорову палітру, глибоке мислення юного художника. Картини говорять про вміння передати гостру реакцію на події, які привнесла війна. Виставка розкриває не по дитячому власну відповідальність юного митця перед оточуючим світом. 

Подія поєднала як  культурно-мистецьких фахівців – Б. Когана, С. Комісарова, Ю. Базавлука, Л. Туркевич, П. Шарко, С. Матяша, І. Клімову, В. Єфремову, так і громадських активістів столиці.  Зі словом вдячності за організацію творчого вечора виступила директор Літературного музею П. Тичини, берегиня української культури Євгенія Володимирівна Слизюк.

Доречно згадати крилатий вислів П. Тичини: «Живих огнем своїм я грію», так і пам'ять про видатного живописця України Сергія Чепика  нагадає нам про велич духу співця краси і гуманності. Думаю, що багатьом творчий захід, наповнений любові, прагнення зберегти зв'язок талановитих поколінь української спільноти з сучасністю, запам’ятається надовго.    

Валентина ЄФРЕМОВА, мистецтвознавець, заслужений працівник культури України, лауреат премії П. Білецького

Фото С. Комісарова та С. Харламової