Доля Шевченка і доля України

01/20/2024 - Comments

Роздуми про наболіле

Доля Тараса мені нагадує долю України. А розпочати свої чергові роздуми хочу з вірша Тараса Шевченка «Доля», який він написав 9 лютого 1858 року в Нижньому Новгороді, коли повертався із заслання додому. Тарасу залишалось жити на цьому світі трохи більше 3 років.

Ти не лукавила зо мною,

Ти другом, братом і сестрою

Сіромі стала. Ти взяла

Мене, маленького, за руку

І в школу хлопця одвела

До п’яного дяка в науку.

«Учися, серденько, колись

З нас будуть люде», – ти сказала.

А я й послухав, і учивсь,

І вивчився. А ти збрехала.

Які з нас люде? Та дарма!

Ми не лукавили з тобою,

Ми просто йшли; у нас нема

Зерна неправди за собою.

Ходімо ж, доленько моя!

Мій друже вбогий, нелукавий!

Ходімо дальше, дальше слава,

А слава – заповідь моя.

Хочу навести ще один вірш Тараса Шевченка «Мені однаково, чи буду…», який він написав між 17 квітня і 19 травня 1847 року в Санкт-Петербурзі під час перебування в казематі.

Мені однаково, чи буду

Я жить в Україні, чи ні.

Чи хто згадає, чи забуде

Мене в снігу на чужині –

Однаковісінько мені.

В неволі виріс між чужими,

І, не оплаканий своїми,

В неволі, плачучи, умру,

І все з собою заберу,

Малого сліду не покину

На нашій славній Україні,

На нашій – не своїй землі.

І не пом’яне батько з сином,

Не скаже синові: «Молись.

Молися, сину: за Вкраїну

Його замучили колись».

Мені однаково, чи буде

Той син молитися, чи ні…

Та не однаково мені,

Як Україну злії люде

Присплять, лукаві, і в огні

Її, окраденую, збудять…

Ох, не однаково мені.

Написати цей вірш Шевченка, мабуть, спонукало відчуття того, яким буде вирок царизму.

І він не помилився – отримав десять років заслання без права писати і малювати. Але цей вірш засвідчує і те, що доля, яка його чекала, нерозривно була пов’язана з його Україною і йому це було «не однаково».

Проте «Звідки він знав, що так буде…». Це вірш, автор якого мені невідомий.

Підняв Дніпро чорні хвилі, явір похилився.

На Чернечій, на могилі, Тарас зажурився.

Україно, Україно, мамо моя рідна.

Пограбована ти нене, тому й така бідна.

Нема миру, нема правди, нема волі й долі,

Бо чужії отамани сидять на престолі.

А де ж сини твої, Україно, козацької слави?

В чистім полі, де тополі. Могили, могили…

Як соколи, чорноброві, до Бога злітають,

Отамани, на їх крові, гроші заробляють.

Подививсь Тарас довкола:

Люди, схаменіться!

Як діди ваші боролись, так і ви боріться!

Поміж себе отамана прошу вас шукайте

і за долю України як один, ставайте!

Ось як цікаво описує Шевченкову долю в своїй книзі «Доля» Євген Нахлік (Львів, 2003, с. 548-550):

«Шевченка ж Доля виштовхала з тодішнього «нормального» життя, визначеного імперськими умовами, і то не тільки суспільно-громадського, а й побутового, звівши нанівець його зусилля завести сім’ю, але саме безуспішним жениханням прискорила його дочасне ушестя (драматичний розрив з Ликерою, приперчений її образливим випадом, був тим останнім ударом долі, від якого пригнічений поет уже не міг оговтатися). Таким чином, Доля спочатку спокусила молодого Тараса спасительською, апостольською місією («Тризна», «І мертвим, і живим…»). А потім ледь чи не насильно відправивши на засланську Голгофу, зробила з нього біблійного поета-пророка, апостола-мученика. Напевне, саму таку іпостась найбільшого національного поета й потребувала підневільна Україна, яка відроджувалася на демократичній козацькій основі. А проте за усталеною, міфологізованою парадигмою: Шевченко як національний Кобзар, апостол-мученик, творець нації – прозирає інша, яка з часом усе більше привертатиме увагу: екзистенційний поет, особистість, котра страждає від власної недолі, неможливості індивідуальної чисто людської

самореалізації, безуспішно бореться з примхливою метафізичною долею за своє особисте земне щастя. Трагедія спокути за невідомо які й чиї гріхи, нездійснених найзаповітніших мрій про тихе людське щастя, патріархально-сімейну хутірну ідилію. На відміну від Міцкевича, Словацького та Красінського і подібно до Пушкіна, Шевченко глибший і цікавіший не як історіософський поет, а як поет людської екзистенції (при тім кожен з них цікавий і як міфотворчий, і як екзистенційний поет). Шевченко, як і Пушкін, – поет насамперед вітальних вартощів. Разом з тим у своїй світоглядній еволюції він вивищувався до проповіді духових ідеалів («Тризна», «Відьма», «Москалева криниця», «Марія»), знов-таки, подібно до Пушкіна, пройнятого у зрілому віці релігійно-духовими шуканнями.

У такій двоєдиній структурі – значною мірою розгадка всенародної популярності Шевченка й Пушкіна, адже більшість людей орієнтується на вітальні цінності і водночас

певна, елітна, частина тягнеться до духових. Цілком слушно Шевченко для багатьох залишається поетом-пророком, апостолом-мучеником, який підносив і підносить національну самосвідомість, почуття соціяльної солідарности суспільних низів.

Водночас Шевченко – не меншою мірою також поет, який розвиває почуття суверенної особистости».

Не можу не навести вірш класика гагаузької літератури Арнаут Тудори в перекладі Ольги Бондар («По матеріалах науково-практичної конференції», Київ, 2010, с. 97-98):

НА ШЛЯХУ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Був шлях Шевченка не простий:

Кайдани рвати, жити не в неволі,

І на своїй землі вже вільній й новій,

Омріяну щасливу долю –

Це все хотів народу словом донести,

Бо народився й сам у ті важкі часи,

Коли земля від панщини стогнала,

Коли свого просвітника чекала…

Останнє ладен був той ворог запродати,

Останні душі вибити з людей.

Не зміг отак дивитись і чекати,

Слізьми була вся біль з його очей.

«Пани всесильні» і «пани всевладні»

Ніким не карані, але карати без упину ладні.

Питав й питав себе Тарас тоді:

«Чи довго мучитиметься люд на цій землі?»

І знав лиш відповідь єдину

«Терпи, народе, але йди до волі день за днем,

Нехай надія в серці не згаса і жевріє вогнем».

«Кобзар» немов душею самого поета промовляв:

Про пісню, що її козак співав,

Про дівчиноньку милу, чорноброву,

Степи-поля безкраї, неозорі,

Про вільну і велику неньку – Україну,

І про Дніпро, що аж до моря плине.

А скільки крові в битвах пролилося,

Твої сини на твоїх землях полягли,

Моя Вкраїно, моя рідна Батьківщино.

Але оберегти тебе змогли.

І нині, як сотні літ над курганами і степами,

Над полем, лісом і над нами

Літає діда-прадіда пророчий дух…

Сини і доньки вільної Вкраїни,

Проходячи повз пам'ятник Шевченка нині,

Його згадайте так, як він заповідав,

І пам'ятайте усе те, що нам сказав.

Був шлях Шевченка не простий:

Кайдани рвати, жити не в неволі,

І на своїй землі вже вільній і новій,

Омріяну щасливу долю –

Це все хотів народу словом донести

Отак пройшов Шевченко свій тернистий шлях,

Але залишився у пам'яті людській та у віках.

А все життя Тараса Шевченка можна описати в декілька строчок: Тарас 47-річним пішов із життя. А того життя було: 24 роки – у рабстві, 10 – під муштрою і шпіцрутенами, решта – під невпинним наглядом...

Пішов козак сумуючи,

Нікого не кинув;

Шукав долі в чужім полі

Та там і загинув.

Умираючи, дивився,

Де сонечко сяє...

Тяжко-важко умирати

У чужому краю!

Т. Шевченко "Думка"

Свою долю Тарас пов'язував з долею України. У вірші "До Основ'яненка" це звучить так:

Смійся, лютий враже!

Та не дуже, бо все гине, –

Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже,

Що діялось в світі,

Чия правда, чия кривда

І чиї ми діти.

Наша дума, наша пісня

Не вмре, не загине...

От де, люде, наша слава,

Слава України!

Співай же їм, мій голубе,

Про Січ, про могили.

Коли яку насипали,

Кого положили.

Про старину, про те диво,
Що було, минуло...

Утни, батьку, щоб нехотя

На весь світ почули,

Що діялось в Україні,

За що погибала,

За що слава козацькая

На всім світі стала!

Утни, батьку, орле сизий!

Нехай я заплачу,

Нехай свою Україну

Я ще раз побачу,

Нехай ще раз послухаю,

Як те море грає,

Як дівчина під вербою,

Г р и ц я заспіває.

Нехай ще раз усміхнеться

Серце на чужині,

Поки ляже в чужу землю

В чужій домовині.

А тепер почитаємо "Тарасову ніч":

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля;

Зажурилась Україна –

Така її доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує...

Козачество гине;

Гине слава, батьківщина;

Немає де дітись;

Виростають нехрещені

Козацькії діти.

Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:

"Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!"

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

Продовжимо віршем "Думи мої, думи мої...":

Думи мої, думи мої,

Квіти мої, діти!

Виростав вас, доглядав вас, –

Де ж мені вас діти?

В Україну ідіть, діти!

В нашу Україну,

Попідтинню, сиротами,

А я – тут загину.

Там найдете щире серце

І слово ласкаве,

Там найдете щиру правду,

А ще, може, й славу...

Провітай же, моя ненько,

Моя Україно,

Моїх діток нерозумних,

Як свою дитину.

А це із вірша "Гайдамаки":

У старих спитаю:

"Чого, батьки, сумуєте?"

"Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна..."

І я плачу; а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани; всі в золоті

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будували,

Як козаки на байдаках

Пороги минали.

І на закінчення не можу не згадати вірш "На вічну пам'ять Котляревському":

Будеш, батьку, панувати,

Поки живуть люди,

Поки сонце з неба сяє,

Тебе не забудуть!"

Так Шевченко сказав про Котляревського, але так можна сказати і про самого Тараса.

Згадаю Енея, згадаю родину.

Згадаю, заплачу, як тая дитина.

А хвилі на той бік ідуть та ревуть.

А може, я й темний, нічого не бачу,

Злая доля, може, по тім боці плаче, –

Сироту усюди люде осміють.

Нехай би сміялись та там море грає.

Там сонце, там місяць ясніше сія.

Там з вітром могила в степу розмовляє,

Там не одинокий був би з нею й я.

Праведная душе! прийми мою мову,

Не мудру, та щиру. Прийми привітай.

Не кинь сиротою, як кинув діброви,

Прилини до мене, хоч на одне слово,

Та про Україну мені заспівай!

Тарас щиро переживав за долю України і бачимо це із вірша "Розрита могила":

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

Ой Богдане, Богданочку!

Якби була знала,

У колисці б задушила,

Під серцем приспала.

Степи мої запродані

Жидові, німоті,

Сини мої на чужині,

На чужій роботі.

Дніпро, брат мій, висихає,

Мене покидає,

І могили мої милі

Москаль розриває...

Нехай риє, розкопує,

Не своє шукає,

А тим часом перевертні

Нехай підростають

Та поможуть москалеві

Господарювати,

Та з матері полатану

Сорочку знімати.

А це з вірша "Чигирине, Чигирине":

Чигирине, Чигирине,

Мій друже єдиний,
Проспав єси степи, ліси

І всю Україну.

Спи ж, повитий жидовою,

Поки сонце встане,

Поки тії недолітки

Підростуть, гетьмани.

Спи, Чигрине, нехай гинуть

У ворога діти.

Спи, гетьмане, поки встане

Правда на сім світі.

Читаючи і перечитуючи вірші Тараса Шевченка у мене в голові весь час виникало питання: а коли вони написані? Невже 170–180 років тому? У цих віршах багато чого можна прочитати про сьогоднішню мою Україну. Мені здається, що багато цих віршів написані Тарасом сьогодні.

Така в них правда, правда, яка звучить із вуст Великого Кобзаря, Батька нації, Пророка Тараса Григоровича Шевченка. І нам, "правнукам поганим", треба про це пам’ятати і робити висновки.

До речі! Вірші "Розрита могила" І "Чигирине, Чигирине..." в радянські часи були заборонені.

Хто їх публікував, суворо карались!

А закінчити свої чергові роздуми про наболіле хочу «дивовижними» рядками (так їх назвала Зоя Шарикова, член НСЖУ) Ліни Костенко:

Я вибрала Долю собі сама,

І що зі мною не станеться –

У мене жодних претензій нема

До Долі – моєї обраниці.

Мабуть, так можна сказати і про Долю Шевченка, і про Долю України.

І на останнє із вірша Василя Симоненка:

Можна все на світі вибирати, сину,

Вибрати не можна матір, долю й батьківщину.

Я без дозволу Василя добавив слово долю. Думаю, що він не заперечував би.