Оповідання про тварин

Як горобець помстився лисові

Раз злапала ворона куря, сіла на дуба та й їсть. Але приходить лис під дуба, був голоден, та й дивиться, що ворона їсть. Йому дуже зробився жаль, що він голоден, а ворона менша, як він, та й їсть. Та й каже до ворони:
— Або кинь мені по добрій волі, а як ні, то я полізу на дуба і тебе там з’їм на дубі.
Але ворона була мудра та й гадає собі, що як буде лис лізти, вона втече на друге дерево. Але щось собі лис роздумав та й каже до ворони:

— Я лізти не годен, я старий. Я уже ся немало по світі находив, але відколи я ходжу, я ще не здибав такої красної птахи, як ти. Ти найрозумніша і найліпше співаєш.
Ворона як учула, що її лис хвалить, що вона файно співає, та й тогди каже:
— Кра, кра!
Та й що мала в дзьобі, то впало, та й лис з’їв. Але лис уздрів, що йому ся вдало здурити ворону. Та й каже:
— Мені ліпше буде так лиш видурювати, ніж ходити за цим.
Але знов іде під другого дуба, дивиться, а там знов ворона коло молодих воронят. Та й каже він до ворони:
— Кинь мені одну дитину, бо як не кинеш, то полізу та й усі з’їм.
Ворона не хотіла, а лис зачав ніби дряпатися по дубі. Ворона як уздріла, та й каже:
— От не лізь, я вже тобі сама кину, лиш не лізь.
Надлетів горобець та й каже до ворони:
— Що тобі старий лис казав?
Ворона каже:
— Казав, що як не кину свою дитину, то полізе та й з’їсть усі.
А горобець каже:
— Дурна, ти йому не кидай, най спробує та най лізе. Він лиш тебе так дурить, що полізе. Він не годен лізти.
Але лис тото вчув та й каже:
— Ей, чекай, я тобі нагадаю. Колись ти ся впадеш в мої руки.
Та й пішов.
Відтак знов здибається з тим горобцем. Горобець на дубі, а він знов під дубом. Та й каже лис до горобця:
— Як ти перебуваєш у такі студини? Я на землі так змерз, а ти не змерз на дереві? Що ти таке робиш, що ти не змерзаєш?
А він каже:
— Як відти вітер, то я під крило голову запхаю, а як відти, то я під друге.
А лис каже:
— Злізь нижче, бо я не чую, що ти кажеш.
Він зліз та й знов то каже, що казав. А лис каже:
— Злізь ще нижче, бо я не чую, бо глухий.
А горобець знов скочив нижче, уже таки недалеко лиса, та й каже йому:
— Як відти вітер, то я під то крило сховаю голову, а як відти, то я під то.
Та й лиш запхав голову, а лис скочив, хап, злапав горобця за крило та й каже:
— Видиш, ти других радив, а собі не можеш; порадь собі тепер.
Якось горобець урвав крила кавалок, та й ся вирвав, та й утік. Але вже ся трохи вигоїв та й знов здибає лиса. Каже лис:
— Ой, я тебе мав давно з’їсти, коли ти также не дурний.
А горобець каже:
— Ти мене ся не наїш, бо я малий, лиш тільки, що мені життя відбереш. Я тебе ліпше пораджу, лиш нічо мені не кажи уже більше. Ходи зо мною, тут в одного ґазди дуже багато курей в курнику.
А лис дуже ся втішив та й каже:
— Ану, поведи мене!
Вже нічого му не казав, ішли оба разом. Лис іде землею, а горобець то на одно дерево, то на друге. Та й так прийшли аж до буди. А в тій буді був пес. Горобець сів на буду та й каже:
— Ти йди, але аби-с багато не брав, лиш одну, та й аби-с дуже потиху брав, аби тебе ніхто не злапав.

Лис підсувається, підсувається. А пес спав. Але як учув, що лис іде, скочив та й лиса роздер.

Кращий друг

Бідолашна тварина лежала біля старого занедбаного будинку. Двірняк, але не чистокровний, змішаний, з якоїсь невизначеної породи собак, - він лежав і зітхав від болю. Її підстрелили, але в чому вона винна перед нами, людьми? Вина її у тому, що вона тварина? А ми? Хто ми тоді, якщо відстрілюємо ні в чому невинних тварин?

Того жахливого ранку дівчинка Саша, як і завжди, кликала свого найкращого друга на ім'я:
 - Оселедець! Де ти? До мене!
На вулиці був ясний морозний день, сніг рипів під ногами у перехожих, і щось погане витало цього зимового морозного ранку. Усі кудись поспішали. Люди те й робили, що спотикалися і охали від недолугої ожеледиці. Так, їх можна було збагнути.

Саша почала турбуватися. «Куди це вона могла подітися?» – думала дівчинка. - "Невже знову з кішками воює". Але потім як щось кольнуло її в тому місці, яке називається дитячим маленьким серцем.

- Якщо не хочеш зі мною розмовляти, то так і скажи, я зрозумію тебе. Ти ображаєшся на мене за те, що не погодувала тебе вчора, але зрозумій, ми з дідусем теж живемо надголодь, навіть хлібця немає. А сьогодні я принесла тобі кісточки. Я стягла їх у сусідки, коли вона виносила їх своєму Чарльзу. Він товстий і так, на кабана схожий, куди йому... А ось тобі якраз. Тим більше, що ти в мене тепер майбутня мама, правда ж? Незабаром у нас будуть цуценята – такі ж гарні, як і ти. Я навіть імена вигадала: одного я назву Далматинцем, дівчинку назву на твою честь - Оселедець, і обов'язково будуть два близнюки - хлопчик і дівчинка, імена їм я ще не придумала. Загалом у нас буде четверо щенят. Здорово! Ну, де ж ти, Селедко? Відгукнися! Я не піду додому, доки не знайду тебе! Ти мій найкращий друг. Окрім тебе та дідуся у мене більше нікого немає на цьому світі. Ну не ображайся! Вилазь! Гратимемо в наздоганялки! Оселедець! Ну не ображайся, будь ласка!

І тут дівчинка зрозуміла, швидше, відчула, що Оселедець її зовсім не чує, що вона не ховається і не ображається. Де вона може бути? Де зазвичай бувають собаки, коли хочуть їсти? Або на смітниках чи звалищах, або там, де є щось смачненьке. «Птахоферма, точно!» - Подумала дівчинка, сунула кісточки в пазуху і помчала в бік птахоферми.
Біля старого покинутого будинку, неподалік залізничного мосту, вона помітила червоні крапельки, схожі на кров і сліди, собачі сліди.

- Оселедець! - Крикнула що є сили Сашко.
За кілька кроків від неї лежала тварина, собака, її найкращий друг. Оселедець помирала… «Ні! Не треба!!! Та хто ж так з тобою... Оселедець, люба не вмирай! О Боже! У тебе кров! Я зараз…» І вона зняла свій старенький вовняний шарф. Дівчинка почала обмотувати їм рану в області правої лапки. Солоні сльозинки скочувалися по її рожевих палаючих щічках.
– Не вмирай, я тебе прошу! А з ким я гратиму в наздоганялки? І хто їстиме кісточки? Давай я тебе віднесу дідусеві, ми тебе вилікуємо, ти видужаєш, ось побачиш, і ми знову, як і раніше, будемо бігати і гратися і грати в наздоганяння.

І очі собаки начебто казали: "Мені погано!"
- У тебе ж будуть щенята! Подумай про них, Селедко! Ні, я не дозволю тобі померти! Чуєш? Ти маєш жити!!!
І Саша зняла свою шубку, закутала поранену тварину, намагаючись заспокоїти його словами, але вони були вже ні до чого. Собака, здавалося, вмирав, але дівчинка не здавалася. Вона щиро вірила в те, що Селедка житиме.

Дідусь спав, коли дівчинка зайшла до будинку, він прокинувся через те, що Селедка заскулила.
– Дідусю! Оселедець підстрелили, треба врятувати її! У неї кров!
О, скільки рішучості та любові було в очах у дівчинки, у цьому маленькому, тендітному створенні!
Дідусь знайшов спирт. Ще колись давно лікар залишив його в них, коли була хвора Саша, він так і стояв біля грубки. Саша разом із дідусем помазала рану бідній тварині, обмотала її бинтом.

– Благо, що кулі немає, пощастило твого друга, думаю, житиме! – сказав жваво дідусь.
Як ніжно і трепетно дівчинка дбала про свого найкращого друга. Разом із нею вона засинала, не відходила від неї ні на крок, ні на хвилину.

Пройшов деякий час. Рана почала затягуватися, і у Селедки з'явився апетит. Дівчинка повеселішала. Яке щастя знову знайти друга! Життя бідолашного песика весіло на волосині, але дівчинка не дозволила їй обірватися, адже тільки справжня дружба рятує нас. І тільки дбаючи один про одного, ми рятуємо себе та рятуємо інших.

А через місяць Селедка народила не чотирьох, а сімох щенят. Дідусь називав їх так: «Семеро козенят, не рахуючи матері героїні та Жанни Д'арк».
– Внучечко, рятівниця ти наша! – любив говорити дідусь.

ЕПІЛОГ
Щенята підростали. Якось у село приїхали мисливці. Їм були потрібні мисливські пси. Дідусеві довелося віддати всіх цуценят.
– Але чому всіх? Давай, залишимо бодай одного! – просила Сашко.
- Сашенька, скоро весна. Оселедець знову приведе нам цуценят, не переживай!
– Правда?
- Ну звичайно, люба, та й нам легше буде.
А на знак подяки мисливці подарували їм козу.

– Тепер і молоко в хаті буде, – сказав дідусь. Обійнявши дідуся, Саша сказала: «Як же я вас люблю!» А Селедка, ніби розуміючи слова, припала до ніг дівчинки і заскулила.

P.S. І жили вони довго і щасливо…

Автор: 

Ольга Антропова

Мрія Зайця

На лісовій галявині Лисиця відкрила салон краси. Туди позбігалися звірі, бо їм усім було цікаво і хотілося виглядати красиво. Так Білочка прохала розчесати, причепурити свій хвостик, Ведмедиця – зігнати целюліт. Левиця – зробити зачіску, Вовчиха – зробити педикюр, манікюр. Робота у салоні кипіла.

Аж раптом хтось тихенько постукав у двері. Це прийшов вухатий Зайчик. У нього була давня мрія – стати мужнім, красивим, як лев, щоб його всі боялися і поважали.

Лисиця, як хазяйка салону, запропонувала йому позайматися на тренажерах і прописала чудодійні пігулки, від яких він ніби помужніє і матиме надзвичайну силу.

Вухань з радістю застрибнув на тренажер, хотів розпочати тренування, але як він не старався, його сил не вистачило, навіть щоб зробити одну вправу.
– Що ж мені роботи, – промайнула думка в нього в голові...

Заєць забрав пігулки і пішов додому... Лікувався день, другий... Пройшов місяць, а Заєць залишився таким як і був.

Вухань розчарувався, адже його мрія так і залишилася нездійсненою. Він нікуди не виходив. Лісові звірі помітили, що Вуханя давно вже не видно, і вирішили його провідати. Коли вони побачили Зайця, то зрозуміли, що з ним щось не те. Вони, як справжні друзі, розрадили його і сказали:
– Не намагайся перехитрити природу, Вуханю, ти нам подобаєшся таким, який ти є.

Автор: 

Стельмах Вікторія Козелецька гімназія

Хто мій домашній улюбленець?

А чи є у вас домашній улюбленець? У мене їх аж два. Це веселий пес Арнольд та ледачий кіт Мартин.

Арнольд — німецька вівчарка. Він спритний, розумний, кмітливий, слухняний і дуже гарний пес. З ним завжди весело, але від нього я швидко стомлююсь, набігавшись від душі.

Мартин — також розумний і гарний кіт, проте з ним не розважишся, бо він майже весь час спить. От якби в мене був папуга…

Перше, що я зробила б — нав­чила б його говорити. Батьків просила купити мені папугу мало не щодня, але все марно… Мама й слухати не хотіла ні про яких птахів у квартирі. А мені ж так хотілося мати веселу пташку, як у Простоквашино.

Та одного разу мені приснився сон, після якого я жодного разу не обмовилася про папугу. Того дня я була вдома зі своїм пернатим другом Кешею і мало не півдня вчила його розмовляти, але Кеша був твердим горішком і навідріз відмовлявся що-небудь повторювати за мною. Другу половину дня я просиділа за комп’ютером і забула погодувати Кешу. Щоб якось виправдати свою довіру перед птахом, я випустила його із клітки — він дуже любив хазяйнувати на кухні. Поки я розмовляла по телефону, Кеша встиг розбити улюблену мамину вазу і ще декілька тарілок. Я поспішливо заходилася прибирати. Приховати від мами шкоду не вдалося, вона одразу ж помітила відсутність вази. Я не встигла нічого пояснити неньці, як Кеша раптом заговорив. Він сказав мамі, начебто я привела додому друзів, які знущалися з нього, а потім ще й вазу розбили. Я була шокована й нічого не могла сказати, страшенно розізлилася на Кешу і… прокинулась.

Після такого сну я перехотіла мати папугу і стала більше приділяти увагу своїм перевіреним друзям — грайливому Арнольдові та ледачому Мартину.

Автор: 

Анастасія Железко, 6-й клас, Козелецька гімназія №1

Про питання купання

Яскраво світило весняне сонце з висоти безхмарного неба, і його промені весело іскрилися в калюжах, що залишилися після недавнього дощу. В одній із них купався горобець Гриша. Він почував себе поросям, але йому було спекотно, і він втішав себе тим, що вибрав найчистішу калюжу на подвір'ї.

Аделаїда Марківна, що сиділа поруч на гілці каштана, не витримала цього видовища і, спікувавши до калюжі, в якій хлюпався Грицько, вигукнула:
— Ти чим це, дурний горобець, займаєшся? Ти й так сірий, непоказний, а тепер іще брудним будеш. Весна надвір! Тобі б не воду в калюжі баламутити, а шукати собі пару для створення гнізда!
Видавши все це зляканому горобцю, вона зиркнула у бік кота Четана, який грівся на капоті чорної «Волги». Він любить чорний колір, бо сам чорний. І ворону не чіпає. Але хто може знати котячі думки?

Четан, побачивши погляд, підморгнув Аделаїді Марківні, але з нагрітого місця не зрушив.
- Дивись, - продовжила вичитувати горобця ворона, - навіть кіт у калюжі не хлюпається! А тобі не соромно?
— Так гаряче, — спробував виправдатися Грицько.
— А коту, гадаєш, не жарко? Дивись, він весь хутряний, - вона знову глянула на Четана, той посміхнувся, блиснувши іклами.
— Тому ви й чорні, що не купаєтесь, — відповів Грицько.
- Хам! - Вигукнула Аделаїда Марківна. - Ви тільки подивіться на нього! Такий маленький, а замість того, щоб слухати, що йому кажуть, він подає свій жалюгідний голосок!
Кіт зітхнув і, зістрибнувши з машини, попрямував до птахів.

— Ну чого розкаркалася, ворона? Горобці та голуби, бо купаються в калюжах, не стають менш смачними, – він нахилився до калюжі і почав лакати. - Фу, справді, всю воду збаламутив, - пирхнув кіт. – Може тебе з'їсти?
— Не сьогодні, — поспішив відповісти Грицько. – Мені ще треба знайти черв'яка, бо мене на день народження запросили. Не можу я прилетіти з порожніми лапками?
— Молодець, горобцю! Лети, шукай свого хробака. А вмиватися і справді треба по-іншому, – додав Четан, дивлячись на Гришу, що відлітає. Він стрибнув назад на машину і почав вилизуватись.

Ворона обурено каркнула і злетіла знову на гілку.
— Як діти обидва, дурні й нерозумні! Один у калюжі сидить, другий лапи брудні лиже. Ні грама кмітливості!

Почувши на вулиці знайомий шум, Аделаїда Марківна поспішила туди і, пролетівши крізь струмінь поливальної машини, чиста й задоволена полетіла у справах, виблискуючи на сонці вологим оперенням.

Автор: Юрій Пусов

Загадай бажання

— Знаєш, Аделаїдко, маю мрію!
Ніч була теплою і лагідною, легкий вітерець ледве відчутно ворушив ворсинки на кінчиках котячих вух.

— І яка ж у тебе, кудлатого, може бути мрія? – ворона Аделаїда Марківна глузливо подивилася на Феррі.

Кіт відповів сумно-мрійним поглядом, потім зітхнув і підняв очі до всипаного зірками неба.
— Я хочу літати.
- Ти, літати!? - Ворона аж підстрибнула від несподіванки. - Це неможливо!
- Але чому? Я уявляю, як чудово було б парити там — над будинками, над деревами, над турботами та неприємностями…
- Так. Але тоді турбот та неприємностей додасться у нас, птахів.
Фердинанд, здавалося, не помітив цього зауваження.

— Ось зараз я дивлюся в небо, і, здається, варто тільки глибше вдихнути, витягнути хвіст, розчепірити лапи — і повільно підніматимешся вгору! А вітер мене тихенько відноситиме від дому, продовжив кіт захоплено, і ворона з тривогою покосилася в його бік. – Скажи, а згори все видно?
— Все, трохи помовчавши, відповіла Аделаїда Марківна, тільки здалеку все стає набагато дрібнішим.
- А зірки? Зірки мають ставати більшими, адже ти підлітаєш до них ближче.
-Напевно, зірки від нас дуже далекі. Вони не стають ближчими, як би ти не махав крилами. Як би високо не піднявся, вони такі ж маленькі й колючі. Пам'ятаю в дитинстві, дивлячись із гнізда, я казала собі, що коли виросту та навчуся літати, обов'язково зберу з неба усі зірки. Адже вони такі гарні!
— Напевно, тому їх і не можна дістати, щоб ними могли милуватись усі, а не лише ті, хто зможе до них долетіти.

Кіт і ворона разом глянули в небо, і раптом одна із зірок, зірвавшись із місця, кинулася до землі.
- Ти бачила? Вона впала зовсім поряд! Біжимо!
— Марно, якщо навіть вона й не розбилася, обов'язково її підбере хтось інший, відповіла ворона, але все ж таки полетіла слідом за котом.

Вибігши на вулицю, Феррі перетнув дорогу - добре, що в цей пізній час на ній не було машин - і вбіг у двір сусіднього будинку. Зірка заплуталася в павутинні і тепер звисала, погойдуючись, з гілки клена, на півметра не дістаючи до землі.
- Дивись! - Феррі підбіг і піднявся на задні лапи, щоб акуратно понюхати зірку.
— Отак дивина! - Вигукнула ворона, відразу сідаючи на гілку.

Павутинка обірвалася і зірка, впавши, стукнула кота по носі. Феррі здалося, що світ спалахнув яскравими фарбами. Лише на мить, а потім потемніло в очах, і він побачив яскраві кола, що напливали один на одного. Кіт замружився і потряс головою:
— Оце мене зірвало!
Зірка ж, впавши на землю, почала повільно згасати.
— Зірка гасне! – сполошилася ворона.
— Їй холодно, Феррі розплющив очі, і два яскраві промені впали на траву, а потім, підвівшись, знайшли ворону.
- Не дивись на мене! - верещала та. - Вимкни світло!

Феррі моргнув. Світло згасло і загорілося знову.
— Я знала, що у котів у темряві очі світяться, але щоб так!
- Я став зіркою, - сказав Феррі.
— Зіркою навряд чи, але твої очі світяться, як два прожектори!
— Це тому, що поки зірка падала, ніхто не встиг загадати бажання, і вона не змогла використати свою чарівну силу. А тепер ця сила перейшла до мене. Я можу виконати одне зіркове бажання.

Кіт на хвилину задумався, а потім спитав:
— Скажи, Марківно, у мене не виросли крила?

Ворона критично оглянула кота і похитала головою.
- Ні.
— Шкода, отже, я свого бажання не зможу виконати.
- Тоді виконай моє!
- Те саме? Щоб усі зірки були твої?
— Ну, що я, дурна чи що? - Образилася ворона. – Зараз…
Аделаїда Марківна глибоко замислилась. Вона почала ходити туди-сюди гілкою і щось бурмотіти.

— Слухай, кіте, а бажання можна лише одне? - Уточнила вона через деякий час.
- Одне.
- Погано.
Ворона знову замислилась.

— Ну то чого ти очікуєш? Поквапив кіт.
— Того ж, чого хоче будь-яка ворона, та й взагалі будь-який птах чи звір. Міцного теплого гнізда, надійного улюбленого ворона та велике потомство.
Ворона заплющила очі і затамувала подих:
- Ну що? Вже виповнилося? вона розплющила очі і тут же знову заплющила очі, так як кіт уважно дивився на неї своїми сяючими очима.
— Ти правда думаєш, що для цього необхідне зоряне чаклунство? По-моєму для цього і земного достатньо: бажання, прагнення та віра у свої сили…
- Який ти шкідливий! Зірка виконала б і все!
— А може, у Максима спитаємо, яке в нього бажання? Вигадав кіт. Він уже два дні мене за хвіст не тягає – заслужив!
- Ще чого! Обурилася ворона. Якщо він міг посадити бананову шкірку, щоб з неї виросла пальма, уявляю, що він загадає. Мабуть, захоче, щоб із хлібної кірки виросло хлібне дерево! Чекай, я зараз ще щось придумаю…
Аделаїда Марківна задумливо озирнулася на всі боки і підняла очі до неба. Феррі наслідував її приклад.

– Знаєш, сказав він, коли я був маленький, мені здавалося, що зірки – це очі небесних котів. Вдень вони сплять, а вночі виходять на полювання. Вони сидять собі тихенько в засідці, чекають на зоряних мишей, і тільки їхні очі світяться.
– А мені мама у дитинстві розповідала, що зірки – це вогні небесного міста. Там теж живуть люди, птахи та звірі, і для них наші вогні – зірки.
- Не вірю, похитав головою кіт. Я ніколи не бачив, щоб ліхтарі відлітали у небо. Та й не схожа зірочка на ліхтар.
Він опустив голову і насилу знайшов зірку в траві, вона вже майже згасла, тільки ледь помітно мерехтіла, як остигаючий куточок.

- Бідолашна, Аледаїда Марківна злетіла з гілки і обережно доторкнулася до зірки. Їй, мабуть, страшно та холодно…
- Вона схожа на кошеня, що загубилося, зауважив Феррі.
– Швидше, на пташеня, що випало з гнізда…
Аледаїда Марківна замовкла з розкритим дзьобом і повільно підвела очі на кота. Той теж глянув на ворону, але вона навіть не відвела погляду від його яскравих променів.
- А що якщо…

Кіт замовк і облизав пересохлий ніс. Ворона закінчила його.
- А що якщо вона і є пташеня, що випало! Що якщо зірки – це такі птахи.
– …які мешкають на небі. Вони також бачать нас і хочуть подивитися ближче…
– …але пташеня дурні, вони ще погано літають і не розуміють, що на землю можна впасти…
Кіт і ворона одночасно подивилися на зірку, що впала. Вона вже виглядала майже як звичайний камінчик.
- Я хочу ... почав Феррі.
- Ми хочемо ... поправила його Аделаїда Марківна.
- ...Щоб ця зірка повернулася додому! Закінчили вони хором.

Зірка здригнулася і повільно почала підніматися з землі. Феррі моргнув, і очі його перестали світити, як два ліхтарі, натомість яскраво спалахнула зірочка. Вона радісно підстрибнула, облетіла довкола друзів і метнулася в небо.
– Привіт там від нас передай! М'якнув їй услід кіт.
– Слухайся маму! Наказувала Аделаїда Марківна.
І їм здалося, що з величезної висоти нічного неба до них долетів тихий, майже непомітний «дякую».
- Ну ось, зітхнув Феррі. Все закінчилось добре. А літати… Літати я можу й уві сні!
– Як ти там кажеш? Усміхнулася ворона. Бажання, прагнення та віра у свої сили! Ось наше диво.

Автор: Юрій Пусов