Незабутній танець кохання
«А я завжди тебе любив... Моє кохання продовжило мені життя і якось тримало мене на цьому світі...»
Тихими українськими вечорами, коли на небо, що куполом накривало гуцульське село, виходив червонощокий місяць і красувався серед яскравих зір, а втомлені працею люди йшли на відпочинок, у клубі збиралася молодь на танці. Грали там молоді, красиві хлопці, співали так, що заслухатись можна. Молоденькі дівчатка, які ще не танцювали (їм не виповнилось і шістнадцяти) ходили туди крадькома від батьків, щоб побачити це дійство і послухати сільських соловейків...
— Мамо, відпустіть мене на танці, — просилася Надя, — всі мої однокласниці вже ходять.
— Ні! І ще раз — ні! — суворо відповіла мама і кинула на дочку такий погляд, що дівчина аж очі закрила. — От коли виповниться тобі сімнадцять, тоді й підеш.
— Але ж, мамусю, мені сімнадцять буде у лютому, тоді буде холодно, а зараз літечко, у мене таке красиве плаття є, уяви, як я танцюватиму в ньому, — правила своєї Надійка. — Тим більше, скільки тут до сімнадцяти... мої подруги вже всі там, їм же дозволяють...
Мама ще раз глянула на дочку (в душі вона давно вже знала, що відпустить її, адже була твердо переконана, що виховала слухняну й відповідальну дитину. Ненька подивилася їй у вічі й якось різко сказала: «Іди, тільки дивись, щоб завтра лиха слава не йшла селом про твої танці!»
— Дякую, мамусю, — чи то підстрибуючи, чи то підтанцьовуючи, раділа Надійка.
...Дорогою до клубу дівчина уявляла собі картину зустрічі зі своїми подругами, які вже давно були там, і трішки хвилювалася. Вона вміла танцювати і вальс, і польку, й інші танці — старша сестра навчила.
Зайшла до клубу Надя тоді, коли тільки-но заграли вальс. Пари красиво кружляли у вихорі танцю, і дівчина, ставши в куточку біля дверей, шукала очима подруг, щоб примоститись біля них. Аж раптом відчула на собі теплий погляд красивого, але вже дуже дорослого парубка Миколи, який приїхав з Києва, бо там навчався на слідчого. Хлопець усміхнувся їй, галантно кивнув і за секунду, простягши праву руку, вже запрошував до танцю. Надійка, засоромившись, опустивши від хвилювання погляд униз, несміливо подала руку Миколі, який дуже легко і вправно повів її хвилями вальсу, так, ніби вони партнери по танцях з дитинства. Це було відчуття якогось неземного польоту: очі в очі, рука в руці, щасливі усмішки, тепло душ, велика радість і неймовірне піднесення — про таке кажуть: «Мурашки по тілу». До кінця вечора ця пара збирала схвальні погляди публіки, бо складалось таке враження, що вони просто створені одне для одного: так легко і просто було їм удвох. Відтоді Надя приходила до клубу не тільки на танці, а щоб зустрітися з Миколою, в якого вона закохалася
з першого вальсу.
Микола був старшим від дівчини на 12 років. Вона йому дуже сподобалася з першого погляду: красива, кароока, гарної постави, мила співбесідниця, щира й відкрита, а головне — справжня!
Якщо ви читали у книжках про красиве кохання, то це про них — Надю і Миколу, бо у їхніх душах лунала неймовірна мелодія любові, віри і надії; у них була одна думка, поділена на двох; їхні серця завжди співали в унісон із палкими і ніжними почуттями...
...Минали роки. Микола працював слідчим в Івано-Франківську, Надя закінчувала культурно-освітнє училище за спеціальністю «режисер культурно-масових заходів», а їхнє красиве кохання розквітало, як кущі півоній навесні. Мало того, воно було відкритим і щирим: Микола міг прийти додому до Наді і зранку, і в обід, і ввечері (вони жили неподалік одне від одного, а в селі всі одне одного знають і довіряють) — перекинутись кількома словами, пожартувати, поговорити з батьками, випити чаю з тістечками, приготовленими Надею, — одним словом — побачитись. Дівчина дуже чекала цих побачень і десь на дні її серця, як у будь-якої дівчини, жевріла надія про їхнє весілля, але вголос вона ніколи про це не обмовилась.
Дружба дружбою, любов любов’ю, зустрічаються вже три роки, — хвилювались батьки, — але ж чомусь Микола не пропонує дочці руку і серце. Задумались... Може, не час...
Одного разу прийшов парубок, як видалось матері, дуже офіційно одягнений, як завжди, з квітами; вона з поваги до нього передчасно запитала: «Сьогодні проситимете руки моєї доні, Миколо Івановичу». Такої реакції хлопця, яка відбулась, не сподівався ніхто: ні мама з татом, ні Надя. Він якось знервовано й ніби демонстративно крутнувся на одній нозі і прожогом вибіг із хати, забувши віддати квіти дівчині.
...Якщо ви бачили колись, як іде проливний дощ, то проведіть паралель із тими слізьми, що пролила Надя.
Микола нічого не пояснював і не шукав зустрічей... Надія, будучи гордою, обходила його хату десятою дорогою, щоб навіть поглядом не зустрітись, бо така його поведінка не підлягала ніякому поясненню й аргументації.
Кажуть, ніщо так не лікує душу, як час. Але він, здається, не йшов, а повільно повз, як равлик по стеблу трави вгору: треба пережити!
...Минув місяць. Надю, як людину творчу, запросили на зйомки фільму в Київ. У літаку вона познайомилась із Леонідом і через півроку вийшла за нього заміж, на зло Миколі.
Їхнє весілля — окрема історія. Ви знаєте, як у 80-х гуляли весілля: «шалаш» на 300 гостей, смачні наїдки, музиканти з самої області, пісні, танці аж до ранку.
Музиканти грають «Марш» — наречена проводжає своїх гостей до автобуса, що зупинився біля весільної брами, а на неї вологими від сліз очима через вікно дивиться Микола. Ота мовчазна розмова стояла між ними роки, аж доки Надія, уже мама двох діток-школярів, не приїхала в село до родичів, що одружували свою доньку. Микола теж був запрошений: він кумував з ними.
Лунає вальс — і Микола запрошує свою Надю до танцю. У мелодійному вихорі знову злились воєдино дві душі — такі близькі і такі далекі. Потім були розмови, каяття, сльози, співчуття. Надя відкрила душу: вона ніколи не була щасливою з чоловіком. Микола привідкрив завісу своєї таємниці: колись він служив в армії в ракетних військах, тому не хотів створювати сім’ю, прирікаючи дружину на страждання, тим більше, що прогресувала його невиліковна хвороба.
А весілля гуло, лунала пісня:
«Як ми любились, цвіли сухі дуби, як розставались — зелені пов’яли...»
— Це про нас, — ніжно дивлячись Надії в очі, тримаючи її за руку, нашіптував Микола.
— Це доля... А може, чиясь невпевненість, упертість чи гонор, але що вже сьогодні про це, — зробивши свої висновки, тихо промовила сповнена життєвої мудрості молода, вродлива жінка, яка з роками стала ще кращою, хоча якась туга і безбарвність прочитувались у її очах.
До кінця весілля ця красива пара танцювала так, ніби писала продовження неймовірного роману про любов.
...Так, доля дарувала їм ще кілька прекрасних зустрічей-споминів, які й сьогодні живуть у пам’яті Надії Миколаївни, а головне — його слова: «Наша любов тримала мене на цьому світі».
Ольга Ходацька
