Многая літа, «Дарничанко»!
Заслуженому народному хору України «Дарничанка» виповнилося 60 років.
Воїни пісні, світла, духовності подарували своїм прихильникам ювілейний концерт, який відбувся у Центрі художньої та технічної творчості «Печерськ».
Художній керівник «Дарничанки» Петро Андрійчук разом з концертмейстером Віталієм Бондаренком заздалегідь готували свято. Власне, у них, як і в пісні, вихідних не існує.
Петро Андрійчук – художній керівник заслуженого народного ансамблю пісні і танцю України «Дарничанка» Центру художньої та технічної творчості «Печерськ». Родом з Борщева, що на Тернопільщині. Професор Київського національного університету культури і мистецтв. Заслужений працівник культури України, кавалер ордена «За заслуги» Ш ступеня. Нагороджений орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира Великого ІІІ ступеня.
Особистість надзвичайно багатогранна: музикант (диригент, виконавець на баяні, аранжувальник, композитор), громадський діяч, публіцист, провідний фахівець у галузі українського народно-хорового мистецтва.
Напередодні Петро Андрійчук відповів на кілька запитань.
– У такі тривожні дні Ви відважилися зібрати народ на пісню… Що для Вас цей ювілейний концерт?
– Швидше народ зібрався, бо чекав цієї пісні. Кожен концерт – це для мене чергова сходинка до вершини, – розповідає Петро Андрійчук. – Сьогодні особливий час, нелегкий. Але ми твердо знаємо, що пісня нас сьогодні об’єднує. Насамперед, до найменшого продумували репертуар. Для виступу отримали невеличку залу – всього на 150 місць. Виконавський склад пристойний. До репертуару включили 15 пісень. Тут і «Сурми кличуть в бій», і «Дай ми мамо, склянку рому», і «Молитва Калнишевському»…
Гості йшли на концерт, мов на свято. Сьогодні – це справді так: дорога кожна хвилина життя. А йшли слухати пісню, лікувати піснею душу. І це свято глядачі отримали. У когось скотилася сльоза, коли зазвучали пісні «Моє село», «Летіла та сива зозуля»… А то враз зривалася з вуст й захоплювала залу «Гей, наливайте повнії чаші, щоб кулі не брали, щоб шаблі минали». Пісні долітали до кожної зболеної душі. Глядачі аплодували й з кожною нотою вимолювали Перемогу над руснею. З пошаною вставали, аби підсилити свою вдячність. Співаки раділи не менше, бо й справді засумували за слухачами. Їх не зупинили й не налякали ті сорок ракет напередодні, які летіли на Київ.
Співаків вітали найщирішими словами, вручали квіти, подяки й дипломи.
– Ви закохані у музику, пісню, Україну… Звідки це у Вас?
– Від народження. Від Бога. Від батьків. Скільки себе пам’ятаю, батьки будувалися, важко працювали. Тато любив усе робити неквапом, розсудливо, якісно. Покладе, наприклад, кілька цеглин й заводить: «Цвіте терен…». А мама з кімнати, пораючись із баняками, підхоплює: «А цвіт опадає»… І вся оселя наповнюється піснею. Можна сказати, що батьки мої були прагматичні романтики. А взагалі я дослідив свій родовід з восьми поколінь. Про маму писали газети, журнали, є навіть книжка Валентини Штельмах «Два жаття – дві долі». Там йдеться про двох ровесниць, які не знали одна одну, але долі в них схожі. Одну з них, сестру авторки, було запроторено до Освенцима, а друга, моя мама, за любов до України стала в’язнем Норильських таборів. Тато, за метрикою Олексій, а за паспортом Олександр – зі Скали-Подільської, батьківщини славетного співака Мирослава Скала-Старицького. Не лише з іменем, а й із прізвищем відбулися курйози: за якихось півстоліття, із калейдоскопічною зміною в Західній Україні влад, рід Андрейцівих спочатку переписали Андрейчуками, а невдовзі Андрійчуками. Тато був прекрасним шевцем, виготовляв пречудове взуття. До нього приїздили й замовляли чоботи, черевики з багатьох сіл, навіть обласне керівництво. Батьки докладали всіх зусиль, аби мене виховати й вивчити.
– Як «Дарничанка» увійшла у Ваше життя?
– Під час навчання на другому курсі консерваторії ми зі студентами організували ансамбль народної музики. Попросили професора Миколу Івановича Гозулова бути нашим консультантом. Одного разу він зустрів Григорія Васильовича Кулябу, який очолював «Дарничанку». А той поділився з колегою: «Мені потрібний ансамбль народних інструментів». Тож і почав там підробляти – спочатку як учасник інструментального ансамблю, згодом концертмейстер хорової групи. А вже коли закінчував консерваторію, мене запросили до цього ансамблю як молодого спеціаліста. До речі, навіть відвойовували, бо за розподілом на мене чекали або філармонія в Рівному, або педуніверситет у Ніжині. Ось так і влився в «Дарничанку» й невдовзі закохався в цей хор, а через десять років очолив його.
Петро Андрійчук не зупиняється. Як і пісня не має зупину. Зі своїм творчим колективом волонтерів йде далі, щоб піснею прославляти Україну. Бо українська пісня наша зброя.
Над дніпровськими кручами перемогла пісня. Переможе й Україна.
Людмила ЧЕЧЕЛЬ
