З Шевченком і Україною в серці доброчинний тур Європою

Упродовж року Антонія Цвід, відома українська письменниця, шевченкознавиця, волонтерка, авторка двох десятків різножанрових книг, золота дипломантка (Німеччина), лауреатка численних вітчизняних і міжнародних премій та цьогорічна лауреатка Народної премії імені Т. Шевченка, з нагоди 210-ї річниці з дня народження нашого Пророка, реалізувала свій проєкт «Благодійний тур Європою на підтримку України», що стартував  на 14-му з’їзді Європейського Конгресу Українців у Берліні в травні 2023 року. Вона презентувала свої поезії воєнного часу та резонансну книгу про невідомі сторінки з життя Поета «Таємниці Тараса Шевченка». Творчі зустрічі відбулися в рідному Києві, Парижі, Празі, Будапешті, Афінах, Берліні, Гданську, Болоньї, Анконі, Римі та в інших містах Європи. За міжнародну доброчинну діяльність від Асоціації митців у Києві отримала звання волонтера з медаллю та посвідченням. А нещодавно – нагороду від Асоціації Ukraina Unita APS in Roma в Римі. Ми попросили пані Антонію поділитися враженнями від благодійного туру Європою. 

Шановна пані Антоніє, Ваш благодійний тур Європою з презентацією книги «Таємниці Тараса Шевченка» рік тому стартував на 14-му з’їзді Європейського Конгресу Українців у Берліні, чи не час озирнутися на пройдений шлях? З чого все розпочалося? 

Власне, розпочалося все зі Львова, де 2017 року я, будучи делегатом Світового Конгресу Українців, успішно презентувала своє трикнижжя про Тараса Шевченка «Возлюбленик муз і грацій». Книги потрапили до читачів двадцяти країн світу. Тож невипадково презентувала свою нову книгу в травні 2023 року на 14-му з’їзді ЄКУ в Берліні на запрошення керівництва Романа Рейчинця та Ярослави Хартяні. Делегати зустріли мене тепло, збереглося загальне фото, яке нещодавно було викладено в пресі у зв’язку з 75-річним ювілеєм ЄКУ. В межах благодійного туру Європою протягом року відбулися творчі зустрічі з презентаціями книги в рідній Україні, а також у Франції, Німеччині, Чехії, Греції, Угорщині, Польщі, Італії і… Ватикані. Цікаво, що річниця мого туру Європою збіглася з імпрезами в Римі під час святкування Дня вічного міста, а також в Болоньї та Анконі. Мій проєкт саме на часі, адже нині за межами своєї Батьківщини опинилося майже 20 мільйонів українців. Він передбачає збереження української ідентичності, підтримку поранених українських воїнів. З початком війни я перебувала в певному ступорі, бо мій будинок теж постраждав, а цьогоріч, того чорного дня, коли було зруйновано  «Охматдит», він постраждав втретє; зруйнований дах затягнули плівкою над моїм останнім поверхом. Так сталося, що у вересні 2022 року мене запросили до Берліна для урочистого висадження пагона верби Тараса Шевченка спільно з нашим посольством і Центральною спілкою українців Німеччини, де я розповідала про вербу й коротко презентувала свою трилогію. Тоді й зрозуміла, що маю повернутися до завершення своєї книги письменницьких розвідок «Таємниці Тараса Шевченка» і йти з нею до людей.

Ви цьогоріч отримали Народну Шевченківську премію за книгу «Таємниці Тараса Шевченка». Як сприймають Вас і книгу українці за кордоном?

Ця книга письменницьких розвідок є підмурком для майже завершеної серії моїх романів-кіноперформансів, що постали на основі трилогії «Возлюбленик муз і грацій», яка була номінована на Національну Шевченківську премію 2017 року і допомогла мені стати володаркою Гран-прі Міжнародного літературно-мистецького конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи». Я зібрала в книзі й проаналізувала останні версії та відкриття сучасних шевченкознавців, яких не знайти в жодному архіві. А головне, мені вдалося відкрити таємні родинні реліквії Михайла Байдакова, які засвідчують, що дівчина, з якою О. Афанасьєв-Чужбинський зустрів Тараса Шевченка на Лаврських пагорбах і котрою давно цікавляться шевченкознавці, була нареченою Поета, вихованкою седнівських панів Лизогубів – Марія Іванівна Стадниченко. Ця моя розвідка була  оприлюднена в кількох номерах «Української літературної газети» та в журналі «Київ» ще 2018 року. Дослідження  дало підстави вперше поставити питання про ймовірне існування прямої гілки роду нашого Пророка. Відбувалися не лише презентації моєї книги, а й виступи, автограф-сесії та безпосередня участь у велелюдних патріотичних заходах наших емігрантів з гаслами, прапорами й відповідними скандуваннями в супроводі місцевої поліції в різних країнах: демонстрація до Дня Незалежності з ходою до Російського посольства (Будапешт), Хода вишиванок та мітинг (Болонья), мистецькі ярмарки на користь нашого війська (Афіни), урочисте відзначення ювілею патріотичного об’єднання ЦСУН, де я вручила кошти для поранених бійців, а також  висадження Шевченкової верби в Берліні і таке ін. Цьогоріч в Італії я збирала донати на ліки для поранених, хоч відразу зазначу, що в салонних зустрічах,  це були незначні кошти. А як сприймають емігранти мої презентації? Я презентую не лише книгу, а й свій Театр одного поета, читаючи вірші воєнної тематики, а також інтимну лірику, яка супроводжувалася оваціями. Та про себе говорити якось незручно, кращою ілюстрацією імпрез, мабуть, стануть відгуки  слухачів. Модераторка моїх трьох презентацій у Римі поетка Світлана Нікітенко писала так: «Багатогранна творчість, артистичність, уміння тримати публіку і стовідсоткова віддача –  так можна охарактеризувати виступи мисткині слова Антонії Цвід. Що може бути цікавішим, як довідатися із вуст самої дослідниці про те, як народжується твір і як відкриваються таємниці? А що то за виконання поезій! То є чисто театр одного актора – один із найемоційніших моментів, який чарував і підносив слухача на вершини насолоди. Тож єднаймося і будемо непереможні!»

Чи могли б Ви зупинитися не лише на самих творчих зустрічах, а й бодай коротко – на враженнях від історичних пам’яток в різних країнах?

Минулоріч у червні я мала творчу зустріч у Літературному клубі Парижа на запрошення очільниці Оксани Мізерак. Модерувала захід поетка й філософ  Марина Препотенська, вона ж і показала мені місто. Ну, і як же в Парижі без лірики? Я дозволила собі почитати навіть філософсько-еротичну лірику. Переклади моїх віршів, виконані Дмитром Чистяком, читала француженка Естель Делавен. Мешкала я поблизу Ейфелевої вежі в чарівної Світлани Гарапи, опівночі спостерігала з мосту Мірабо, як прожектор з її  верхівки, обертаючись, пронизує різнокольоровим снопом весь Париж. Але найзворушливішою стала зустріч з Тарасом Шевченком біля православної церкви в Парижі, на бульварі Сен-Жермен у скверику, який отримав ім'я Шевченка. У Луврі оглянула чимало античних статуй, привезених з Риму, з Афінського Акрополя, який пізніше навідала в Афінах. Все ж Лувр – це насамперед 7 тисяч картин. Леонардо да Вінчі, Рембрандт, Тиціан, Делакруа, Дюрер, Пусен і багато ін. Майже впритул підступила до «Джоконди». Не заборонялося фотографувати, на відміну від розписаного плафона Мікеланджело Буонарроті в Ватикані, античних статуй у Новому музеї Акрополячи вівтаря князя Володимира та княгині Ольги в соборі святого Петра в Ватикані, хоч мені щораз таки вдавалося потай зробити знімок. Є там картини й українських художників: Марії Башкирцевої, В. Боровиковського, М. Пимоненка та ін. А ще перебуваю під враженням від паризького собору «Серце Ісуса» і одного з найпрекрасніших витворів готичного мистецтва Собору Паризької Богоматері. В юності наслідувала образ Есмеральди з однойменного роману Віктора Гюго. До речі, саме такою й змалював мене український Рафаель, маестро Багаутдінов, на великому полотні, що колись виставлялося в  Києві й Парижі.

За пару тижнів потому моя імпреза відбулася в «Празькій криївці» на запрошення тепер уже голови Українського інституту в Празі Богдана Рейчинця та відомого українського поета Анатолія Крата. Тут жінки плетуть сітки для воїнів, за кавою збираються українці, заходять і наші поранені військові. Дякуючи екскурсоводу Марії Прокоп’юк, коротко ознайомилася з містом і побувала в грандіозному Соборі святого Віта. Є й пам’ятна дошка на будинку, де містилася друкарня, що там 1876 року видано двотомне празьке видання «Кобзаря», здійснене родиною Русових. На площі Кінських стоїть пам'ятник Шевченку. Взагаліза кордоном існує 128  пам'ятників Шевченку – у 35 країнах. На жаль, досі жодного пам’ятника нашому поетові немає в Німеччині. І мало хто знає, що найперший пам’ятник за межами України належить – самому Тарасові Шевченку. Царат заслав його у Мангишлак без дозволу писати й малювати – залишалася глина. І поет поча ліпити. Він виліпив автопортрет в дарунок дружині коменданта Агаті Усковій. По смерті Шевченка родина Ускових виставила бюст поета на постамент у своєму дворі, де тепер його музей. Дивне буття, у цьому дворищі за життя поет був каторжник, а по смерті – господар! Оригінальний пам'ятник Шевченкові в образі римського патриція в Римі роботи італійського скульптора Уго Мацеї. В Афінах відкрито два  пам'ятники Шевченку. Цікавий  пам’ятник нашому генію в Будапешті, до якого ми покладали квіти з Ярославою Хартяні. Вразила своєю архітектурою резиденція угорського парламенту на самому березі, у стінах якої, в приміщенні мерії міста, і відбулася моя презентація перед українською громадою з нагоди Дня Незалежності України, сама Я. Хартяні й модерувала захід. Виступила з Я. Хартяні і на велелюдному мітингу українців та разом із ними з довжелезним прапором та  скандуванням ішла в колоні до російського посольства, вимагаючи припинення агресії. 

Того літа мій шлях проліг також до італійського Річчоне, золотої перлини Адріатики, де книги придбала менеджерка Орися Швець і запросила до Болоньї, що я її змогла відвідати лиш цьогоріч. А звідти –  здійснила тур до омріяної Венеції, де зустрічалася з українськими заробітчанками й біженцями, які розповіли, що хоч місто й  красиве, але жити в ньому нелегко через вологість. Досі в пам’яті готична архітектура міста на воді, дивовижні костели, музеї, катання на гондолах і смак венеційської кави... Витримала добру чергу, щоб потрапити до неймовірного собору Святого Марка, будівлі Палацу дожів (імператорів Венеційської республіки). Велетенські зали, розкішно оздоблені полотнами Тиціана, Паоло Веронезе, вражає наймасштабніше в світі полотно «Рай» Тінторетто. Відважилася пройти й лабіринтами в'язниці в підвалах Палацу дожів, в'язнем якої був Джакомо Казанова, звідки благополучно втік.

Пригадую, торік відбулася ваша презентація в Будинку письменників у рідному Києві, звідки Ви вирушили до Афін. Мені випало мовити слово… 

Так, презентація книги 13 вересня 2023 року в колі друзів. І хоч через блокпост перед входом до Будинку письменників, де перевіряли паспорти, пройшли не всі, зустріч у колі друзів, як Ви пам’ятаєте, була напрочуд тепла. Провела мій захід прекрасна поетеса лаемії Любов Голота. В дискусіях, крім Вас, брали участь колеги Михайло Сидоржевський, Микола Тимошик, Микола Гриценко, Тетяна Фольварочна, Ніна Шаварська, Тетяна Негрій, персонаж моєї книги Михайло Байдаков та ін. Пісні на мої слова виконувала чудова Світлана Коваленко. А голова Асоціації митців України Дмитро Ломачук  вручив посвідчення й медаль волонтера, ніяковіючи від того, що не знав, з якого боку на пишні груди жінці можна вчепити медаль. (Усмішка). До речі, на блокпості до Будинку письменників стався казус. Патруль, розгорнувши мій паспорт, підвів на мене здивований погляд і я побачила, замість свого чоловіче фото! З того конфузу не відразу й збагнула, що це є мій чоловік і що він там робить. Оце тобі, бабцю, й  химині кури!  Аж патруль, не мовивши й слова, подав мені паспорт і знаючи, що всі прийшли до мене, всю нашу ватагу пропустив.

А на Покрову, моя імпреза вже відбулася в Афінах на запрошення  місцевої громади українців при греко-католицькій церкві св. Миколая – настоятеля  отця Ігоря та очільниці громади Оксани Киценюк-Реваги.  Вперше виступати в церкві, де за твоєю спиною іконостас з ликами святих – це особлива відповідальність! Презентувала книгу і, звичайно ж, вірші про війну, про Україну і… на прохання зали – любовну лірику! Святі отці слухали з задоволенням і розкупили всі книги для себе й церковної бібліотеки. Взяла також участь у мистецькому ярмарку при церкві на користь українського війська; донати пішли на фронт. В Афінах існує визначна пам'ятка архітектурного мистецтва Акрополь. На руїнах Парфенону відчула всю велич античних часів і водночас – невимовний біль через варварство, яке перетворило таку могуть і красу на руїни… В ХVІ столітті венеційці випустили по ньому 700 гарматних ядер під час війни з турками, які задовго до цього захопили Акрополь і розмістили тут військовий гарнізон, а в самому Парфеноні – порохові склади. Він вибухнув. Значну частину скульптур та фрагментів фризу вивезли до Лондона, частину – до Парижа, а менша частина експонується в Новому музеї Акрополя.

Цьогоріч відзначали 210-ту річницю від дня народження Тараса Шевченка. Мабуть, Ви мали презентації з цієї нагоди?

Так, відбулося кілька імпрез у Німеччині, в Польщі і тур Італією. В українській громаді німецького Темпліна, яку організувала Ніна Калмикова.  В Берліні – в Українській Школі Берліна на запрошення Зоряни Лісовець. А також в Центральній спілці українців Німеччини на запрошення очільниці Людмили Млош. Донати, зібрані на цьому вечорі, як і на інших заходах організації ЦСУН, пішли на передову. 

І ось у травні-червні, у дні перепоховання тіла Тараса Шевченка, мій доброчинний тур Італією проліг через кілька міст, поміж яких місто галерей і арок Болонья, портове місто – Анкона, вічне місто Рим та мальовничі містечка Кастель-Гандольфо і Веллетрі в околицях італійської столиці. Він розпочався в Болоньї на запрошення української громади при греко-католицькій церкві святого Михаїла архистратига в особі пароха отця Михайла Бойка та  очільниці гурту «Болонські вечорниці» Орисі Швець. Організаційну допомогу дистанційно надавала також співачка з Італії Леся Королик, яка саме перебувала в Україні, тому не змогла взяти участь у моєму заході. Отець Михайло провів екскурсію містом. Болонья відкрилася мені як місто-музей, де попід будинками тягнеться 30 км аркових колонадних галерей. У місті є безліч веж, численні собори, зокрема собор святого Петра, базиліка Сан-Петроніо. В храмі Тіла Господнього, заглянувши в кругле віконечко, я побачила диво: вбрану в вишукані строї жіночку з XIV сторіччя! Це мощі святої  Катерини Болонської. Її бояться переодягати, щоб не розсипалася. Я пройшла також коридорами Болонського університету, де працював ректором український науковець епохи Відродження Юрій Дрогобич, на прізвище Котермак.  

Далі на мене вже чекали в Анконі, куди запросила асоціація Insieme Per Ucraina на чолі з Андрієм Подольським, а творчий вечір був зорганізований поетесою Марією Гаврилюк-Бужняк. Родзинкою заходу стала  презентація пісні А. Подольського на слова Тараса Шевченка «Кохайтеся чорнобриві…», музика Джімі Хендрікса. Чарівна бандуристка Оксана Ященко виконала українські народні пісні. Ось як голова Асоціації висловився про цю зустріч: «Творчий вечір Антонії Цвід в Анконі залишив незабутній слід у моєму серці. Найбільше мене вразила її експресивна декламація віршів. Кожне слово, кожна фраза, вимовлені поетесою, несли в собі глибокий сенс і викликали сильні емоції. Антонія володіє неймовірним даром передавати свої почуття через інтонацію і жест». Такі відгуки і є найбільша вдячність для письменника.

А далі – курс на омріяне вічне місто?

На запрошення Благодійної організації Ukraina Unita APS in Roma та її президентки Галини Пришляківської в  «Таверна Shynok» я презентувала свою книгу і читала поезії. Світлана Нікітенко чудово провела захід. Прозвучали переклади моїх поезій італійською мовою, виконані Натою Странієрою, їх зачитав італієць Франко Ауконе. Від Ukraina Unita APS in Roma за свою міжнародну й доброчинну діяльність та в зв’язку з річницею мого благодійного туру отримала нагороду з рук чарівної поетки й науковиці Оксани Степаненко, яка мовила: «Кожен новий крок Антонія здійснює з душею, щиро, відверто, впевнено. Вона ніби вулкан емоцій, втілених у слова, який виверженням енергії обпалює й поглинає. Її вірші – лірика пристрасті і відчуттів. Говорять не самі слова, а їх вимова, ритм, інтерпретація, сприйняття власне авторкою. Це стихія, якою слухач управляти не може, то ж просто кориться».  Україна завжди там, де є українці! Для проживання мені гостинно відчинила двері на території Ватикану вілла Андрея Шептицького в містечку Кастель-Гандольфо на околицях Риму, що розташована по сусідству з літньою резиденцією Папи Римського. Віллу свого часу викупив  митрополит Андрей Шептицький для семінаристів. Нині вілла перейшла у власність волонтера й іконописця отця Ореста. Звідси походить легенда про створення Риму. Одна дівчина сподобалася Марсу і народила Ромула та Рема, які заснували Рим. Чи не диво, що мені випало поселитися в центрі самої знаменитої легенди, що дала назву вічному місту? Дива трапляються! З палацу на крутій скелі над бездонним велетенським озером Альбано, що утворилося внаслідок вулкану (сягає вглиб 150 метрів), краєвид вражаючий. Вдосвіта мене розбудили півні, потім заспівали павичі, а згодом гучно заревів літак під самісіньким палацом... Я притьма  розчинила навстіж вікно й спостерегла неймовірну картину: невеликий золотий літак, роблячи оберти між кількома зеленими горами зі старовинними замками, що оточили озеро Албано, час від часу сідає на плесо, і, пропливши, з ревом здіймається в повітря, як стривожена качка! Озеро величезне й таємниче, з вікна на крутій скелі, здається, ніби ти несешся високо-високо над сяючим на сонці плесом, ось-ось випадеш просто в воду! Цікаво, що на озері Албано побували Щедрін, Іннес, Козенс та інші видатні живописці. І ось побувала тут поетеса Антонія Цвід з поетом і художником Тарасом Шевченком! Чом не дивина?! Жартую, звичайно.
А мені теж випало познайомитися свого часу з Римом, тож маю багато спогадів. А що Вас вразило найбільше?

Важко сказати, бо вразило все. Дякуючи Світлані Нікітенко та її чоловікові Франкові, вдалося оглянути чимало пам’яток Риму. Найперше – собор святого Петра, який є резиденцією Папи Римського. Наймасштабніші зміни належать Мікеланджело Буонарроті, який присвятив собору останні 17 років свого життя. Вразили мозаїчні зображення княгині Ольги та хрестителя Руси-України князя  Володимира в соборі св. Петра в Ватикані. На жаль, до цієї капели доступу немає, її немає в жодних каталогах і буклетах, позаяк розташована за величною статуєю святого Петра і призначена для сповідей. Однак нам все ж вдалося пройти до нашого вівтаря й помолитися за Україну. І ще пару родзинок. Володимир і Ольга належать до святих єдиної церкви, яка існувала ще до розколу 1054 року. Відтак шануються не лише православною, а й католицькою церквою. Отже, питання на засипку: якщо Хреститель, то й наш православний народ, по суті, теж належить до обох церков? І ще одна цікавинка. Коли створювалися мозаїки, тризуб ще не був державним гербом. А коли це сталося, то вже ж не стали здирати тризуб із мозаїки. Так Україна стала єдиною державою в світі, чий герб зображено в соборі св. Петра в Римі (крім Ватикану). А ще пишуть, що Свята Брама відчиняється лише раз на 25 років. Я, мабуть, щасливчик, бо навіть сфотографувалася біля неї, відчиненої, де на варті швейцарська сторожа в костюмах, розроблених ще Мікеланджело.

До Сікстинської капели там шалена черга, чи вистояли Ви її?

Ні, не вистояла. Кілометрова черга на сорокаградусній спеці – не для мого здоров’я. Однак, дякуючи чарівному подружжю Оксані й Андрію Степановим, які показали мені місто, вдалося придбати квитки без черги. Ця Папська каплиця, споруджена на замовлення папи Сікста ΙV архітектором Джорджі де Дольчі, і нині служить для конклавів, зокрема – вибору нового понтифіка. Вражає неймовірна кількість античних статуй, а особливо зала з фресками Мікеланджело. На стелі капели – дев'ять сюжетів із Книги Буття; на вівтарній стіні – фреска  «Страшний суд» роботи Мікеланджело. Коли урочисто зняли зі стелі полотно, всі були в шоці, побачивши безліч оголених тіл. Багато хто бурчав, але Папі сподобалося. Цікавий факт. Через сорок років Папа Пій IV наказав найкращому майстру Данієле да Вольтерра «одягти» безсоромні фігури в фрагменті «Страшний суд», за що той отримав повічне прізвисько «штанописець», а точніше, даруйте, «геніталієзамальовувач». Так зіпсували кар’єру чудовому художникові! Вразили в Римі Базиліки, Колізей, старовинні будинки, палаци, фонтан Треві… Засмутив Форум – дивишся на ті залишки колишньої величі, а перед очима ці ж античні місця з художніх фільмів, у яких Форум показаний центром політичного життя Риму, де виступали красномовні оратори. І раптом – перед тобою руїни! Колізей, який діяв понад 500 років,  призначався для гладіаторських боїв, боротьби з дикими звірами, показових страт, сьогодні вважається символом свободи. Існує повір'я, хто кине в фонтан Треві монету через плече, ще повернеться сюди. За рік назбирується понад два млн євро. Я висипала жменю центів, бо зібрані кошти в фонтані йдуть на допомогу безхатькам. На підході до Ватикану бачила низку невеличких наметів попід будинками просто на тротуарі. Для них Папа звів будинок, але вони не хочуть там жити. Демократія. 

Та я не мала коли над цим замислюватися, бо поспішала на наступну імпрезу – на віллу Андрея Шептицького в Кастель-Гандольфо, що на околиці Риму, на запрошення української спільноти «Студіон». Господиня заходу Леся Вусик до цього готувалася, тож іще довго тривала щира розмова з екзотичними італійськими солодощами… Завершальний захід відбувся саме на День Рима, коли літаки над вічним містом залишали кольорові смуги, що їх було видно звідусіль. Це сталося в греко-католицькій церкві святої Лучії містечка Веллетрі, що на околицях Рима. В такі хвилини усвідомлюєш, за все що вдалося створити й презентувати в церковних стінах світу, єдиному Богові хвала.

Мабуть, після такої тривалої подорожі, Вам хотілося хутчій додому, щоб відпочити? 

Мабуть, це не для мене. Я преспокійно сіла в літак на берегах Адріатичного моря і, перелетівши Європу, висадилася на Балтійському. На мене чекала ще одна творча зустріч у Польщі, а саме в «місті готичних шпилів» Гданську на запрошення фундації Atelier Ershov та «Бібліотеки української». Я проживала в затишному готелі в курортному містечку Сопоті на морському березі коштом Консулату міста. Зустріч відбулася в українській бібліотеці, хоч, як не дивно, було більше поляків. З Польщею в мене давня любов, у Варшаві якось вийшла антологія «Перли лірики європейської» з віршами світових класиків (Сапфо, Петрарка, Гете, Гейне, Шекспір…), куди потрапили й мої дві мініатюри. Востаннє я навідала Познанський поетичний симпозіум за пару років до війни. І ось – Гданськ. Після надзвичайно теплої зустрічі я оглянула це чарівне місто і церкви, де чимало робіт скульптора, який родом із Чернігівщини, Геннадія Єршова. Найвизначніший з них – пам’ятник князю Володимиру з тризубом,  біля якого я також читала вірші. Ще Гданськ називають Містом Нептуна завдяки його символу – фонтану Нептуна. Я мала нагоду порівняти його з фонтаном Нептуна в Болоньї, хоч складно надати перевагу одному з них. 

Цікава паралель: від святого Володимира в Римі до князя Володимира в Гданську, від Нептуна в Італії до Нептуна у Польщі! На все Божий промисел. А між тим, в соцмережах у групі Центральної спілки українців Німеччини з’явилася інформація: «Висловлюємо щиру подяку письменниці Антонії Цвід за благодійні кошти для наших військових…»

По завершенні Благодійного туру Італією частину зібраних коштів я вручила пораненим воїнам ЗСУ в Берліні на Конференції Президента Світового Конгресу Українців Павла Грода та його заступника по західній Європі Володимира Когутяка в Берліні. У салонних імпрезах збір складають невеликі суми, та й самих зустрічей було не так багато, але для поранених бійців під час війни кожна копійка дорога. Решту зібраних коштів я планую вручити українським пораненим бійцям у Києві на День Незалежності України біля пам’ятника Тарасові Шевченку під час вручення Народної премії імені Т. Шевченка цьогорічним достойникам, серед яких випала честь бути й мені. Тож робімо все, що в наших силах, кожен на своєму місці заради спасіння нашої неньки України.

Щиро дякую, шановна пані Антоніє, за неймовірно цікаву й змістовну розповідь про Вашу культурно-просвітницьку діяльність у країнах Європи. Бажаю Вам і надалі невичерпних джерел натхнення на створення нових літературних шедеврів!