Ілона Мунтян: про віру в себе й людей, секрети успіху, пізнання світу і щастя у творчості

Деякі цікаві факти

Ілона Мунтян живе у маленькому живописному місті Рені на Одещині, розташованому неподалік двох українських державних кордонів із Молдовою та Румунією. Ця симпатична красива дівчина й цікава особистість — 15-річна учасниця Міжнародного фестивалю «Щастя у творчості» у номінації «Текстові твори», отримала диплом із спеціальною відзнакою «За популяризацію позитиву як способу життя». Успішно займається музичною творчістю, і тому її сюжет (актуальне інтерв’ю) про українську співачку, яка здобула світову славу, має доволі глибоке професійне світосприйняття. (Слухаючи спів Олени Строя (Olena Sloia), співачки родом з міста Рені, а зараз солістки театру в Німеччині, мимоволі спадає на думку те, яке чудо людський голос, який це незвичайний інструмент!)

Ось творчі колективи, де нині займається Ілона: Народний вокальний ансамбль української пісні «Калина», театральний колектив «Соняшник», середня група.

Взяла участь у різних конкурсах, у складі таких творчих колективів:

Народний вокальний ансамбль української пісні «Калина»: Міжнародний конкурс Bessarabiya Folk, I місце у номінації «Сольний та гуртовий народний спів», 2021 рік.

Міжнародний багатожанровий фестиваль-конкурс (онлайн) Art Drive, лауреат I ступеня.

Болгарський фольклорний фестиваль-конкурс «Пєсєн сє пєє, хоро сє виє»,  I місце у номінації «Обработен фолклор».

З аматорським вокальним ансамблем «Калина» їздила на гастролі до інших країн на різноманітні фестивалі та конкурси, а з аматорським театральним колективом «Соняшник» більше виступала в рідному місті Рені.

На сцені з самого дитинства. Співає в ансамблі та грає в театральному колективі протягом уже 6 років. З цими колективами  здобула понад сотню перемог у різних конкурсах, як українських, так і міжнародних. Почала захоплюватися написанням різних творів досить давно, але щось серйозне почало виходити тільки нещодавно. Минулого року  написала свою першу художню замальовку з індивідуальним героєм. Вірші також почала активно писати в 2020 році. А цьогоріч захотіла навчитися писати власну музику, мелодію та лірику, чим зараз і займається. Трохи захоплюється фотографією, хоча не на такому рівні, як сценою чи письменництвом. Також дуже багато і часто читає, дивиться різні фільми та серіали, мюзикли. Хоче написати свою книгу, але поки не вистачає натхнення і розуміння того, про що саме хоче розповісти свою історію. Статті Ілони Мунтян вже друкували в міській газеті.

***

— Пані Ілона, будь ласка, розкажіть про себе, про Вашу освіту в Україні, про батьків і родину.

—  Я народилася у місті Рені, перші роки жила у повній сім’ї, але цього часу не пам’ятаю. Напевно, у батька та мами були деякі проблеми, тож вони перестали жити разом. Я і моя старша сестра Вероніка живемо з мамою. З дитинства я не дуже багато можу згадати, але ключові моменти, такі як подорожі в інші міста, свята та виступи на сцені я пам’ятаю, наче то було не 8 і більше років тому, а вчора. Моя мама — культуролог за спеціальністю та працює директоркою в Обласному центрі національних культур в Ізмаїльському районі. Саме з цього місця почалося моє «життя на сцені». Вперше я виступила на святі в міському Будинку  культури у свої 4 роки, і от минуло вже 11 років, а я досі цим займаюся. Думаю, завдяки вокальному ансамблю «Калина» та театральному колективу «Соняшник» я зрозуміла, що без мистецтва моє життя не було б настільки насиченим. Мистецтво — це невід’ємна частина мене. 

Моя сестра також з раннього дитинства грала та співала в тих самих колективах, що і я зараз, але їй довелося покинути сцену через навчання в університеті, адже вона переїхала до іншого міста. Стосунки з сестрою у мене завжди були гарні, я відчувала, що вона любить мене і я люблю її у відповідь. Ми завжди були разом: гуляли, гралися, вона мені допомагала кожного разу, як я її про це просила. В цілому у нашій родині дуже люблячі стосунки.

З 1-го по 3-й клас я навчалася в міському ліцеї, але чогось, певно, мені не вистачало, тож згодом я попросила маму перевести мене до іншого закладу, і з 4-го по середину 5-го класу я навчалася у міській гімназії, де мені теж не сподобалося. Я вирішила повернутися до ліцею і от із середини 5-го класу по сьогоднішній день я навчаюся в своєму першому закладі. Зараз я навчаюся в 10-му класі англо-українського філологічного профілю.

—  Як повномасштабна війна після 24 лютого вплинула на Вашу долю, на життя рідних і близьких у родині в Україні?

— Безперечно, повномасштабне вторгнення змінило життя всіх українців. Чесно, досі сподіваюся, що це все — лише тривалий жахливий сон і колись настане мить, коли я прокинуся, подивлюся на календар і побачу дату — 24 лютого 2022 рік. Але то марні надії. Я пам’ятаю той страшенний ранок та ніколи не зможу забути. Моя сестра тоді була у Дніпрі, моя найкраща подруга в Одесі, декілька подруг у Харкові, Києві та Миколаєві. Я ніколи так сильно не хвилювалася, як тоді. Одразу ж я почала їм писати, дзвонити, паралельно ще спілкувалася зі своїми однокласниками. Паніка була скрізь. Але справді панікувати я почала не одразу, а лише через декілька днів. Перші два тижні минули наче у тумані, я все робила на автоматі, а більшість часу сиділа у своїх думках чи плакала. Всю весну у мене був стан апатії. Я перестала бажати будь-чого, окрім того, щоб війна скінчилася. Я й досі цього хочу.

Моя сестра виїхала з подругою на початку березня до Польщі, де їх добре прийняли, але вона все одно постійно хотіла додому, їй не подобалося там. За кордоном провела 4 місяці, наприкінці червня вона змогла повернутися до Дніпра, а вже через 2 тижні приїхала до нас, у Рені, бо тут було тихо.

Моя подруга з Миколаєва разом з усією родиною евакуювалися до Німеччини. І дуже вчасно, адже незабаром російська ракета влучила у будівлю, де знаходилася їх квартира. Зараз вони все ще у Німеччині.

Мої подруги з Харкова весь цей час знаходилися у рідному місті і тільки 2 місяці тому змогли переїхати до Києва після того, як у сусідній дім однієї з них влучила ворожа ракета.

Моя найкраща подруга тільки у червні приїхала з Одеси до Рені, а трохи пізніше і її мама теж. А її батько з червня воює проти Росії у ЗСУ. Хоч ми з ним і бачилися 2 рази у житті, я хвилююся за нього, наче то хтось з моїх близьких на фронті. 

Після початку повномасштабної війни мої пріоритети у житті, думки, поведінка дуже змінилися. Я сама повністю змінилася. І я б дуже хотіла залишитися тією минулою версією себе та ніколи не дізнатися, що таке «війна».

— Хто був та залишається Вашим наставником в шкільному освітньому середовищі у місті Рені?

— У школі я беру участь у писемних конкурсах під крилом своєї колишньої класної керівниці, а наразі вчительки української мови та літератури Діани Іванівни Щебек.

— Про що Ви писали в місцевій газеті? Які були перші враження після найпершої газетної публікації? А як вдалося знайти редакцію, вийти на контакт із друкованим виданням?

— Вперше мені та іншим дівчатам запропонували вести колонку у газеті ще в 2020 році, коли ми відвідували гурток журналістики, але чомусь, не знаю чому, ми відмовилися. Напевно, ми ще не знали про що можна написати у газеті такого, що було б цікаво представникам різних вікових категорій.

А моя перша газетна публікація насправді спочатку була моїм есе з мистецтва, яке я написала у 9-му класі. Тема була «Сучасна бібліотека втратила титул "Храму Мудрості"?», яка мені дуже сподобалася. Ввечері я показала своє есе мамі, а та, без мого відома, надіслала його міській журналістці та редакторці газети. Їй сподобалося настільки, що вона запропонувала опублікувати його у наступному випуску, але попросила відредагувати під статтю. Я це зробила і наступного тижня вже отримала друкований випуск, де була моя стаття. 

Я була дуже щаслива. У моїх думках було щось на кшталт «Я змогла чогось досягти. Спочатку міська газета, а потім все більше і більше». Плюсом до цього я отримала кілька корисних порад від журналістки для мене, як журналістки-початківця. 


 

Про те, у чому є секрет успішної творчості для молодого автора, й не тільки, продовжимо розмову в наступному сюжеті цього інтерв’ю.

Про інтернет, соцмережі, музику, читання, і не тільки

— Сьогодні молодь багато часу проводить «в телефоні», точніше сказати, у гаджеті, смартфоні, тобто у так званій «віртуальній реальності». Чи не є нинішні соцмережі хронофагами, своєрідними й непомітними викрадачами нашого часу? Як із цими ресурсами навчитися поводитися більш раціонально?

Звичайно, якщо людина має багато вільного часу, небажання займатися розвитком і просто мета десь «вбити» час, тоді соціальні мережі та усі інші розважальні додатки стають хронофагом. Але якщо людина використовує це для, наприклад, роботи, навчання, саморозвитку — інтернет дає великі можливості дізнатися нову інформацію будь-якого жанру, та ще й майже завжди безкоштовно. Я вважаю, інтернет є неймовірним досягненням людства, а люди, що лише марнують свій час, будуть це робити і сидячи у бібліотеці, «храмі знань».

— Я розумію, що сучасна людина так чи інакше користується соцмережами. А Ви особисто якими користуєтеся? Скільки приблизно часу на тиждень витрачаєте на це?

Я проводжу у смартфоні майже весь час, якщо чесно. Зазвичай користуюся Твіттером, Телеграмом, Тік Током та Пінтерестом. Уже набагато рідше Інстаграмом, бо він для мене перестав бути цікавим. Всюди, окрім Телеграму, у мене є своя аудиторія, завдяки якій я хочу і надалі розвивати свої профілі у соцмережах. У Твіттері я познайомилася з прекрасними, талановитими та цікавими людьми, з деякими з них я навіть почала спілкуватися за межами Твіттеру і зараз ми дружимо. У Тік Току я роблю та монтую коротенькі відео з різними популярними особистостями. У Пінтересті створила багато «дощечок» з різною тематикою спочатку для себе, але згодом у мене набралися підписники. Ну а в Інстаграмі я веду акаунт тільки про себе, зі своїми думками, фото, відео. У мене підписники з різних країн, що мені дуже подобається. От в Інстаграм я, напевно, найбільше та найдовше вкладаюся. 

— Як, на Вашу думку, можна допомогти сучасній молоді зменшити ризики і залежність від інтернету та соцмереж? Не кажу вже про повну незалежність від цих факторів сучасності, бо таку мету не можна вважати реалістичною. Що думаєте з цього приводу?

Нам просто треба зрозуміти, що поза межами віртуального світу є не менш цікавий світ, із такими ж талановитими людьми, гарними містами та цікавими справами. Є не лише погане. 

Думаю, що ця залежність від інтернету саме у молоді виникає через можливості, що дає цей віртуальний світ. В інтернеті можна бути будь-ким, величезний вибір, і ніхто не здогадається, що за людина насправді сидить по той бік екрану. Це захоплює. В інтернеті можливо все, а в реальному світі лише те, на що у тебе є здібності. У реальному світі є лише ти один, коли в інтернеті тебе може бути багато. Віртуальна реальність поглинає людину завдяки тому, що вона дає. Це світ без меж. Тому я і вважаю, що інтернет є найбільшим досягненням людства. Ми просто створили собі інший світ, бо у нашому є купа проблем, з якими ніхто не хоче щось робити.

— Яку музику полюбляєте слухати? А які музичні твори спробували створити нещодавно? Які це жанри, яка там головна ідея сюжету?

Я слухаю музику будь-яких жанрів, від класики до тяжкого металу. Для мене головне — сенс, закладений у твір. Свою музику я створюю у жанрах електро (та його піджанри, зазвичай, це future garage) та хіп-хоп.

Над ідеєю я особливо не замислююсь, бо як я казала раніше, твір пише себе сам, я лише натискаю різні кнопки, як відчуваю потрібним. Можливо, мине час і я зрозумію ідею, бо одразу після завершення процесу створення я зазвичай не слухаю нічого та відкладаю на деякий час.

— Чи можна сучасну молодь назвати читаючою частиною суспільства? А які книжки Ви полюбляєте читати? Яких авторів, які жанри і форми?

— Можливо, я просто сиджу у своїй інформаційній бульбашці, але я впевнена, що більшість молоді зараз читає, бо всі навколо мене та ті, з ким я знайома, це роблять. Зараз дуже модно бути освіченою людиною, а мода, як правило, не залишає світ байдужим до себе.

Я дуже люблю великі книги, але важливо, щоб вони були гостросюжетні, інакше мені не цікаво. Я люблю фентезі, детективи, психологічні трилери, пригоди, іноді можу почитати фантастику. З авторів, які сподобалися, можу відзначити Фредеріка Бакмана, Джоан Роулінг, Адама Сільвера. А ще мій улюблений Сергій Жадан. Це з сучасних письменників.  З класиків можу відзначити Агату Крісті, Оскара Уайльда, Льюїса Керолла, Джорджа Оруелла і, напевно, Еріх Марія Ремарк. Їх книги я дуже люблю.

— Наскільки процес читання важливий для сучасної людини?

— Книжки — це джерело інформації, яка дає нам трохи більше, ніж школа, університет та робота. Спостерігаючи за життям героїв, ми самі вчимося жити. Вони роблять якісь помилки і ми запам’ятовуємо, що так робити не варто. Книжки – це наче можливість прожити кілька життів за одне. 

— Сьогодні можна нерідко почути різні думки про те, як створити процес навчання цікавим, пізнавальним, навіть креативним. А як, на Вашу думку, можна втілити у життя ідею щастя у творчості в сучасній системі освіти?

— Аби навчання давало гарні результати, треба підбирати до кожної теми та на кожен урок якомога більше цікавих та зрозумілих прикладів для дітей та підлітків. Приклади можуть бути як з фільмів, книжок, пісень, так і з біографії видатних людей. Це зможе покращити пам’ять в учнів та учениць, а також зробить процес навчання більш цікавим, як на мене. Молодь буде запам’ятовувати матеріал, а також дізнаватися щось нове з мистецтва.

— Освіта онлайн, без світла. Ось такий парадокс, чи не так? Водночас такі випадки тепер трапляються доволі часто через віяльні відключення електроенергії в Україні. Як у подібних ситуаціях вирішуються проблеми? Чи можете пригадати такі невигадані історії з Вашого шкільного життя?

— У нашій школі встановлені прилади, на кшталт радіо, начебто, які працюють без електроенергії. Тобто ми можемо почути дзвінок, сирену, оголошення тривоги чи якісь інші повідомлення в будь-який час. У підвалі ж ми сидимо при світлі власних ліхтариків, адже ніякого обладнання поки що у школі немає. Якщо ж тривогу оголошують ще до того, як ми встигли прийти до школи, нам іноді призначають дистанційне навчання на один день. На уроки приєднуються лише ті, у кого є інтернет та світло. Вчителі потім просто скидають матеріал у стрічку курсу в додатку, аби пізніше всі змогли його пройти. Якось так і навчаємося.

— Як Ви навчаєтеся зараз: наживо чи онлайн? У чому відчуваєте принципову різницю?

— З 1 вересня ми навчаємося наживо, що, як на мене, максимально погана ідея, бо без нормального бомбосховища ми не можемо спокійно перебувати у школі. Сховищ у нас 3, ми, 10-ті та 11-ті класи сидимо в головному, але проблема в тому, що через те, що наше місто в цілому не було готове до війни, спеціально обладнаних приміщень у нас не було. Ми сидимо в неймовірно холодному підвалі, де ще під час відключень електроенергії немає світла, і де є високий ризик захворіти. От я, наприклад, цієї осені вже вдруге хворію, і думається мені, що це пов’язано з тим, що я за шкільний тиждень можу провести від 3 до 15 годин у підвалі. Нас, по-перше багато, а ковід-19 ніхто не відміняв, а по-друге, там сиро, підлога, стіни та стеля — бетон без ніякого покриття та цілком можливо, що там присутня пліснява. 

Те, що у нашій школі взагалі є бомбосховище, це дуже круто, але розумніше було би спочатку привести його в норму і лише потім виходити на навчання наживо, а до цього моменту вчитися онлайн.  

— Родинне сімейне читання створює передумови до того, щоб діти змалечку починали читати. Саме батьки допомагають дітям відчути перші щасливі моменти пізнання світу. Я особисто згадую бабусю, яка ще перед молодшими класами школи читала мені різні книжки. І я їй дуже вдячний за цю велику справу! А як ваші батьки та рідні починали читати Вам книжки? Чи пам’ятаєте ті щасливі епізоди дитинства?

Я з дитинства, як раніше вже казала, мало чого пам’ятаю. Знаю, що мені постійно співали мама та сестра. Маму я часто просила розповісти мені казку перед сном, і вона постійно вигадувала щось нове. А іноді ми створювали казку. Мені також читали. Я сама читала якість енциклопедії чи для дітей. Сестра мені читала ті книжки, які вона сама любить. Я пам’ятаю «Алісу в Країні Див», відтоді вона і полюбилася. Зі шкільної програми сестра читала «Федька-Халамидника». Пам’ятаю, тоді я дуже сильно плакала. Це оповідання і досі є у моєму серці.

— Чи підтримують Вас батьки у різних сферах творчості, якими Ви займаєтеся упродовж багатьох шкільних років?

— Звичайно, що підтримують. Моя мама вже 5 років є керівником «Калини», саме вона іноді, працюючи з керівником «Соняшника», обирає мене на роль якогось персонажа. Також завжди читає та слухає те, що я їй показую, та підтримує мене. Я відчуваю, що в нашій родині ціниться, що я роблю, і мені приємно.

— Серед різних сфер творчості Ви також обрали журналістику. Чому саме так?

— У місті Рені у 2020 році відкрився гурток журналістики («Мистецтво мас-медіа» центру позашкільної освіти «Перлина» Ренійської міської ради. ЛГ), і мені стало цікаво спробувати себе в цьому напрямі. Я завдяки цьому зрозуміла: цілком можливо, що моя професія буде журналіст. 

— А чим сучасна журналістика має допомагати суспільству та бути соціально корисною конкретним людям, на прикладах конкретних героїв сюжетів?

— Вона має бути корисною, нести правильні та конкретні посили, повідомлення в маси. Наприклад, журналіст написав та видав власну історію, припустимо, про булінг у школі. Про його почуття та емоції, про те, як він зміг подолати це вже у дорослому житті. Якийсь підліток, який також страждає від булінгу, випадково натрапив на цю статтю і повірив у те, що його проблема не буде тривати вічно. Ця стаття принесла користь людині.

— Ваш сюжет, поданий на Міжнародний фестиваль «Щастя у творчості», цікаве й професійно зроблене інтерв’ю з місцевою співачкою, яка досягла великих професійних успіхів на престижних міжнародних сценах у різних країнах світу, особисто мені одразу запам’ятався головною думкою цієї невигаданої історії: варто вірити в себе, навіть якщо весь світ у цьому сумніватиметься. А чи продовжуєте спілкування з героїнею сюжету, адже з цього можна створити нову життєву історію, яка буде цікавою для читачів?

— Чесно скажу, що ні, після того дня, коли я взяла інтерв’ю у Олени, ми не спілкувалися.

— Сьогодні через війну в Україні тисячі й мільйони українців покинули рідну домівку, перебувають далеко в різних країнах світу. Ви з родиною залишаєтеся тут, на своїй малій Батьківщині. Що хотіли би зараз побажати таким, як і Ви, юним, молодим і більш дорослим співвітчизникам, які скромно й мужньо, набираючись терпіння у такий непростий час, достойно роблять кожен свою справу, передаючи іншим мирну естафету знань, освіти, творчості?

— Я хочу побажати сил подолати всі перешкоди та труднощі, з якими вони можуть зустрітися. Не опускати руки та вірити, що війна скінчиться, що вона не буде тривати вічно і в решті-решт гнила російська держава загине. Ми сильні та будемо боротися заради того, щоб Україна процвітала і надалі, на нашу землю не ступила більше нога ворога і всі українці жили в злагоді й мирі. Кожну будівлю буде відбудовано, серця палатимуть знов, а небо буде світлим та чистим. Єдине, що ми не зможемо повернути, це життя наших Героїв та Героїнь, Людей, Українців, з великої літери, а також життя мирних українців, що загинули від ворожих ракет, рук та зброї. Проте ми їх не забудемо, ми будемо нести цей біль упродовж всього життя і ніколи не зможемо позбавитися його. Це єдине, що ми в змозі робити. Слава Україні. Героям Слава. Слава Нації.

— Дякую Вам, пані Ілона, за цікаве та змістовне інтерв’ю, щиро бажаю знайти свій професійний шлях в подальшому університетському  навчанні, миру, успіхів, радості, щастя у творчості та житті.

 Спілкувався Леонід ГАПЄЄВ,

автор ідеї Міжнародного фестивалю «Щастя у творчості»