Почуті дзвони Михайлівського Золотоверхого монастиря. Микола Омелянович Макаренко

02/08/2024 - Comments

Останнім часом спіймала себе на думці, що я, готуючи черговий проєкт, розмовляю мовчки з картинами художників. Так сталося з присвятою Миколі Омеляновичу Макаренку (1877–1938), для збереження пам’яті якого ось уже протягом останніх двадцяти років ми разом з художниками Київської організації Національної спілки художників України створюємо пам’ятні творчі акції. Цим проєктом автор намагається підняти завісу з трагічних долей когорти «Розстріляного Відродження», руйнуюча хвиля тоталітарного політичного режиму не тільки перервала плідні наукові дослідження М. О. Макаренка, а й забрала життя.

Почалася послідовна дослідницька праця, до якої залучилися державні та громадські організації «Сумське земляцтво у місті Києві», Роменська державна адміністрація, Роменське відділення Українського фонду культури, «Федерація жінок за мир у всьому світі», Видавничий дім «Справи сімейні», Центральна бібліотека ім. Івана Франка м. Київ. У своїх проєктах ми намагаємося розкрити всі багатогранні сторони українського патріота, археолога, історика мистецтва, музейника, художника, людини енциклопедичних знань, невтомного в праці, переповненого бажанням зберегти пам’ятки українського народу для історії. Його знання та одержимість справі можна розкрити через такий приклад. По знайденому черепку Макаренко міг створити науково обґрунтоване оповідання. Ораторські даиі вченого були неперевершеними, тому студентам, яким довелося його слухати, неймовірно пощастило.

На цей раз згадалися слова Кобзаря, написані в Казематі, коли він переживав скрутні часи у своєму непростому житті, скоріше, випробовуванні життям. «Та не однаково мені…», сповідується поет, сумуючи про долю своєї зневоленої України. Неоднаково й нам у цьому страшному вертепі, який закрутила навколо нас варварська русня. Впевнена, що Микола Омелянович Макаренко відреагував би миттєво, рішуче й пристрасно, як тоді в часи лихоліття комуністичного терору…

І ось перед нами низка картин, які, пройшовши через душу й серце авторів, і були вже представлені в різних творчих акціях, а зараз знайшли свою гавань в черговому проєкті, присвяченому українському патріотові, який знехтував життям заради ідеалів, що роблять нас Людьми й Нацією. Війна внесла свої корективи в наше життя і об’єднала у боротьбі з ворогом, який маскувався роками, століттями під «брата» та «доброго» сусіда. Шок і першу хвилю болю ми пережили, і, об’єднавшись, впряглися в боротьбу за свою землю, свою волю, свою незалежність на своїй Богом даній землі. Низка творчих проєктів, які впроваджувала в життя Національна спілка художників, спрямувала свідомість митців до творчого осмислення сьогодення. З’явилися твори, в яких промовляють наша совість, серце й душа.

Ми відібрали картини так, щоб побудувати канву для експозиції з послідовним розкриттям нашого сьогодення в контексті світогляду Миколи Макаренка. Спочатку відчуємо значимість історичного минулого українського народу через монументальний задум Олеся Солов’я «Пилип Орлик. Шлях гетьмана». Згадаємо в молитві Митрополита Йосипа Сліпого, поставимо свічку пам’яті солдату, який з вірою у перемогу звертається до Оранти на картині «Молитва» пензля Івана Волошина, почуємо дзвони Олександра Мельника. Ті самі дзвони, які зібрали нас для супротиву на Майдан 2014 року. Микола Кутняхов запрошує пройтися шляхами рідної України, щоб відчути силу землі через картину Костянтина Чернявського «Кривий Ріг – залізне серце України».

Любий, величний, златоглавий Київ, манять до себе твої кручі, які так романтично передав Анатолій Зорко, з такою тривогою показала через «Хмари над Дніпром» Ольга Карпенко. Очиститися від усього негативного кличе Тамара Недошовенко через полотно «Перший сніг», та пройтися «Зимовими Чернівцями» запрошує Марина Рибачук.

Перенеслася думками на століття назад до непростих часів, коли Микола Макаренко виборював для нас з вами нашу історичну спадщину. Той самий, якого Борис Реріх називав «Невтомним у праці», а Георгій Нарбут, цінуючи його енциклопедичні знання, покликав до Академії мистецтв викладати престижні лекції. Рівних фахівців Макаренку в той час не було! Знала це й радянська влада, коли запросила вченого дати оцінку важливому для увіковічнення пролетаріату проєкту. Для його втілення потрібно було знести Михайлівський Золотоверхий монастир та Софію Київську, які заважали розбудові гігантського урядового центру. А за свідому відмову поставити свій підпис на документі, вчений-патріот отримав «смерть у розстрочку».

Парадоксально, що саме Макаренко один із перших отримав громадянство молодої держави, щоб вкласти свої енциклопедичні знання на культурно-мистецькій та просвітницькій ниві. Невеличкого росту кульгавий чоловік без політичних амбіцій, але наповнений вірою в розбудову нового суспільства, мужньо починає величну наукову, творчу та адміністративну діяльність… «Ви знаєте, я сам українець і маю надію бути корисним своїй батьківщині», пише він з гордістю в листі до свого друга вченого Бенгарда Петрі. Але втіха вченого була недовгою. Почалося гоніння інтелігенції, викорчовування духовності, вбивалося дорогоцінне почуття людяності, яке яскраво зазвучало в XVII столітті! Масово знищувалися предмети з учбових програм, які хоч трохи мали наукове направлення. Курс археології вважався контрреволюційним!

Все це боляче відгукнулося в серцях членів «Мистецької світлиці», які не могли допустити, щоб Макаренко був одним у полі воїном. Так почали створюватися проєкти, які б підтримували різнобічну діяльність вченого. Так народилися виставки «Шануючи традиції – будуємо майбутнє» в приміщенні Музею культурної спадщини, «Я – українець!», презентація якого відбулася в Національній бібліотеці ім. Ярослава Мудрого, а потім «Забуті імена повертаються», «Артефакти в натюрморті», «Вінок шани Миколі Макаренку», «Голос правди та чистої совісті» в Золотій залі Українського фонду культури; «Храми України» в Шоколадному будинку, де жив свого часу Микола Макаренко; «На вівтарі історії – історичні пам’ятки» в Музеї історії Михайлівського Золотоверхого собору; «Храми Сумщини» – виставкова зала Бібліотеки ім. Івана Франка; «Вивчаючи минуле – утверджуємо майбутнє» в галереї «Митець» та інших творчих локаціях столиці.

Сьогодні під час жорстких випробувань нам особливо є за що дякувати Миколі Макаренку. Тому до експозиції відібрали «Портрет Монаха» Анатолія Зорка, картину «Герої Азовсталі» Івана Волошина, твір «Земне й небесне» Тамари Недошовенко…

Як важко не було б, але ми впевнені, що «Прийде час, і ми подолаємо їх», як стверджує Анатолій Фурлет і прикрашає рідну землю «Маками. Передвісниками Перемоги» Марина Рибачук.
Поряд зі встановленим погруддям Миколи Макаренка – вірного сина українського народу, на стіні Михайлівського Золотоверхого собору розміщені портрети Небесної сотні. Так волею долі організатори проєкту намагаються повернути з небуття ім’я людини з Великої літери, взірця незламного духу, борця за світлі ідеали людства.