Непростий вир солодких емоцій Марії Воробей

Читаючи слова Марії Воробей і пригадуючи її нелегку долю, все ж відчуваю, що це не про неї. Хоч і навертаються сльози, знаю, що не підходить їй це, бо зовні вона зібрана, впевнена, цілеспрямована людина. Весь біль душі вона збирає у грудочку і не проявляє його, щоб не засмучуватись і не засмучувати тих, хто поруч. Ніжно-тривожна, світло-бентежна, лагідно-сувора, скромно-осяйна, вона освітлює навколишній простір своєю гуманністю і життєстверджуючою силою. 

У пам’яті ― перше враження від зустрічі з нею…

Коли в будинок Спілки письменників зайшла Марія Іванівна, разом із нею посеред зими увірвалося сонце, сяюче і ніжне, гаряче і променисте. Аж не віриться, що є ще такі люди, які можуть зігріти, захистити, пригорнути і окрилити. Разом із нею серед зимового дня ласкою і теплом увірвався подих весни!

Попри свій стан депресії, я раптом потрапила у вир солодких емоцій, щемного затишку і безкорисливої турботи доброї людини, яка вміє долати труднощі й навіть викреслювати їх із життя або просто вдавати, що не помічає. А скільки ж усього було і є!

«На торжищі душ»… Закрадається запитання до її збірки: «Ми торгуємо душами? А чи думками, чи серцем, чи почуттями?»

Одне чітко випливає: не торгує вона вічними людськими цінностями. Її поезії — то дзвін струни і клекіт почуттів українського народу, який чистий думками і помислами своїми. То — грім і буревії, бурхливі хвилі і нестримні вітри. Справедливі, життєстверджуючі, всеперемагаючі.

«І віддзвонилося, відбулось, відгуло,— 

Печать зневіри, познаки сум’яття…

У злуку станемо, щільніше станем, браття,

Ген, берег там —де нас ще не було».

Чомусь раптом пригадалася мені творчість грецьких майстрів слова, яку вона презентувала разом зі свою донечкою Оксанкою, що та увібрала в антологію грецької поезії і видала українською мовою.

Чому це пригадалося? Та відповідь на це запитання відразу ж віднайшлася: а тому, що Марія Воробей багато років живе поруч із греками, живе на дві країни. Вона уже підсвідомо злилася з цим народом, його темпераментом і світобаченням. І своїм українським мисленням нам презентує життєві картини еллінів, не забуваючи, ба, навіть не забуваючи, а майстерно вплітаючи життєві колізії українців, їхній невпинний рух до добра та справедливості, що зближує два народи та взаємозбагачує.

У 80-х роках її доля відправила разом із дочкою з рідного дому у далеку Грецію, де вона змусила зазнати всіляких поневірянь, які проте дали їй змогу оцінити те, що насправді мала на батьківщині: рідну землю, міцні родинні зв’язки, солов’їну мову і пісню.

Про це — її поема «Полонянка» у «Грецькому зшитку». У тім розділі, що все про Грецію, далеку країну:

«Я лишила святу свою Долю

І Оранту ― в чорнобильський чад…

Чи не вперше пливу в невідомість

І боюсь оглянутись назад…»

Як і тепер, наші злидні та безробіття змушують українців виїздити на пошуки кращої долі, так у 80-х роках події Чорнобиля змушували людей емігрувати, подалі від хвороб та безнадії:

«Сонні Афіни. Ранок недільний.

Біженці з рідних країв…

Наче тут — Україна свята й неподільна.

А далі ― «Вже ланці припнули мене, Боже, на білім камені, в чужім краю…», - читаємо в поезії «Репо».

Коли звучать вірші Марії Іванівни про Елладу, про її героїчний народ, то обов’язково поряд срібною ниткою вплітаються поезії про рідний край, Батьківщину: Не прожити в раю без тебе, краю мій, однак…»

І звучать життєстверджуючі патріотичні мотиви: «Многії літа будь, Україно, вічно спасенною будь», бо «ти наша слава, всього єства мого суть».

І живучи в далекій країні, їй так гірко «душу ятрять незагоєні рани Чорнобиля і «мавзолейна» тиша сплюндрованої Прип’яті» і, стискаючи серце, думками летить вона «до вас — поля мої, ялини, руді ліси, спаплюжені грунти…»

Вражаюче - сильно звучать її сонети. Дуже складна поетична форма цього жанру робить її шістнадцять сонетів важким єдиним цілим твором. Їхній ліричний герой ― це жінка, заглиблена у свій внутрішній світ. Вона живе і дихає любов’ю до Батьківщини і відкриває свою душу назустріч красі й добру.

Характерним є те, що майже у кожному сонеті присутній священний образ матері. Поетеса часто звертається до мами як до порадниці й захисниці, дорогої їй людини і в ширшому значенні ― до «матері Батьківщини», яка кличе своїх дітей до рідного дому і дає їм надійний прихисток.

Могутня сила ― «мамине сопрано», і матусенька, що просить «для дітей добра з Олімпу нашого, із рідного села», і мати Батьківщина «моя держава, ця преславна Січ ― мій рідний дім, святі мої пенати… країна феєрична ― Мати…», і рідна мова, що живе «вустами неньки», і «епоха мамина», і «мамина душа ―крихка й тендітна» ― це все, що надихає переборювати всі негаразди.

Авторка торкається вічних загадок людського життя. Не принадливого і безтурботного, а того, яке «як вихлюпи одвічних протиріч, дошкульних стріл невідворотні зливи» кидало наших співвітчизників на «Урал і Соловки», де «ридання голосні давкі». Це ― «Злидні», «Облудна муза» і «Пісня» —«стара невольниця у чорному лахмітті, котру тепер не впізнають віки». І заключний її сонет «Розпач і надія», який проголошує:

«Матусенько!

…А Українонька,

Знекровлена до краю,

Дістанеться колись земного раю,

І, піднята, як Греція, з руїн,

Стражденна, мов нещасная Ніоба, 

Тремтячі пучки вознесе до лоба

Восславить її Жінка-Властелин!

Сонетам Марії Воробей притаманна інтенсивна драматургійність. Кожна з чотирьох частин цього жанру синтаксично викінчена, рими точні, вишукані та дзвінкі. 

Окремою сторінкою творчості Марїі Воробей виділяються її поеми. У них живе наша історія, її видатні діячі, їхні знахідки і втрати, біль і тривоги, радощі й перемоги. Вплітаються у них і окремі віхи життя в Греції. Характерно, що до кожного розділу поеми вона добирає епіграф: слова з літопису Руського, українських народних пісень, крилаті вислови, концентруючи увагу на основному змісті тексту і підкреслюючи тісний зв'язок з Україною, з рідним народом, його думами і прагненнями.

«…Бідний мій народе! Дивлюся на спокійних ситих греків і бачу затяганих роботою, замордованих злиднями українців… Чим завинили перед світом?»

І тут — інший епіграф-роздум: «…Дякую Богу, що я — українка, дякую батькам, що виростили міцною і вправною до роботи… Українці скрізь цінуються».

Про основоположника раціонального бджільництва Петра Прокоповича, який збагатив своє ремесло великою кількістю статей про утримання та лікування бджіл, які актуальні й сьогодні, розповідає її поема «Мазепин палац», де із діалогу Прокоповича з Мазепою ми дізнаємося про думки і прагнення гетьмана Війська Запорозького, метою якого було об’єднання козацьких земель Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, Слобожанщини в складі єдиної Української держави під гетьманським регіментом.

Хоч жили вони у різний час, та думи і прагнення справжніх патріотів збігаються. Вони обидва прагнули «нації дух вознести у віки суверенний». 

Апофеозом поеми можна вважати слова:

«Не для тої користі, 

Не для збагачення чи прихотей ― клянусь!

Всі мої помисли ― священні й пречисті,

Щоб процвітала Україна-Русь…»

Чому саме Прокопович став героєм її поеми? А, мабуть, тому, що авторку з цією видатною людиною об’єднує любов до отого маленького крилатого створіння, яке своєю невпинною працею дає солодощі життя людям, натякаючи, що справжню насолоду людина отримує від натхненної кропіткої праці й життя у близькості з природою. Вона з особливим захопленням пише вірші про річки «медові, бурштинові». Маючи свою пасіку, Марія Іванівна добре знається на тонкощах життя і праці бджілок, особливостях догляду за ними.

І зрештою ― «Досвітки» ― перша книжка прози авторки ― щира сповідь про життя українців очима дитини, а згодом юнки, сприйняття отого колоритного сільського побуту, який тепло крає серце спогадами дитинства та юності. Як же гарно жити в Україні», ― промовляє кожна новела, кожен епізод повісті. Бо попри всі негаразди і біди, які доводилося терпіти нашим предкам, дитяче сприйняття дійсності завжди милує і з’яскравлює життя кожної людини, яка пройшла вже його довгий шлях. Знову, як і в поезії, образ матері, її усмішка, залита усіма сонцями світу. «Мама обперлася на милицю біля хати, посміхається, милується пасікою…», ― читаю в новелі «Мертві бджоли не гудуть». Такі здавна прості слова і звичайні будні наших рідних зривають сплеск емоцій і світ перед тобою розкрилюється і піднімається у піднебесся. І вже батьківська клуня то не просто клуня, а царські палати, де спалахи дитинства пахнуть солодко і щиро рідним теплом, затишком, надією і поцілунком. А кожна бджілка іскриться на сонці безмежним трунком ніжності, достатку і добра. І стежка, протоптана в бабусинім городі, то вже зовсім і не стежка, а чарівна стрічка, яка веде тебе у царство різноманітної городини і запахущих трав.

Отаке воно дитинство! Казкове і неповторне!

А коли читаєш її повісті, то й тепло стає на душі, і гірко. Бо крізь радості буття серед розкішної природи і щоденних сільських турбот де-де та й вигулькне жахлива правда про те, які безчинства творилися сильними світу цього, які жахіття доводилося пережити нашому незахищеному народу.

« ― Тітко, а що то за ікона у вас на покуті? Вона не схожа на ті, що я бачила в церкві…

 ― А то – батько Сталін, він мені дочку вивчив…»

А далі роздуми і констатація фактів: «Голодомор, репресії, війни. Самотні вдови, що брали дитину ночувати, аби не боятися самій в хаті, бо кожен може позбиткуватися над вдовою… Особливо, коли ніч надійде (повість «Паростки»). І вулиця села, «розімліла від полудневної спеки» («Досвітки»). І «пахуча лепеха на зелені свята та від всякої нечисті», і «клечання із старезного ясена від відьом, і благоговіння перед святами, самобутніми народними традиціями. Колядки і щедрівки, весілля і поховання, ворожіння і закляття. І добра та щира тітка Саша, і чудернацький Гнидик, якого гризе сумління, що вчинив не по-людськи, і закоханий сором’язливий Свирид Головатенко («Досвітки»). Прості селянські будні розкривають увесь устрій того ладу, тих часів. 

Все це наша історія. Історія нашого народу, яка проходить разом із життям письменниці-патріота, що на власні очі і через власні почуття пропустила її через свою письменницьку творчість.

Перед очима читача пропливає українське село. З його радощами і болями, світанками і заходами сонця. Весілля і поминки, народження і смерті виписані такими щирими реалістичними фарбами, які, переливаючись усіма кольорами веселки, додають подіям і радощів, і смутку, закликають і квилять, осипають яскравими блискітками і сумними мазками, вселяють у них нуртування пристрастей людських, які притаманні саме нашому народові ― нескореному і вільнолюбному.

Зараз Марія Іванівна почувається вільною, і переїзди з країни в країну лише урізноманітнюють життя і є її роботою-творчістю: разом із греками поширювати літературу двох народів і сприяти розширенню культурних зв’язків. Поряд з літературною творчістю вона дбає про те, щоб природа України квітла, розвивалася. У своєму рідному селі Соболівці займається бджільництвом. І мед її бджілок ― смачний, пахущий і цілющий, бо наповнений любов’ю і турботою доброї людини.

Разом зі своєю донькою Оксаною Терещенко вона перекладає твори відомих сучасних грецьких поетів і письменників українською, що дає змогу українському читачеві ближче познайомитися з думками і прагненнями грецького народу, а також пропагує свою творчість та творчість сучасних українських поетів і письменників у Греції.