КАЗКИ ДЛЯ ДІТЕЙ

  Народна легенда «Бабине літо»

Восени багато роботи для жінок. Не встигне жінка вибрати цибулю і часник, як вже квасоля проситься – тріскають стручки і показують білі зуби. А кукурудза, буряки, картопля... А сливи, яблука, груші! Треба ж назбирати і грибів, ожини, горіхів. Та що там казати: роботи по вуха. Бо й треба посадити, пересадити, розсадити... Зібрати, перебрати, перекласти, висушити, змолотити, очистити, поскладати, дозбирати... Зима спитає, де літо було.

Зібралися жінки на раду. Вирішили вирядити до цариці Осені свою посланницю – чесну і працьовиту дівчину, щоб переказала Осені їх вічний жаль і попросила полегшити клопоти.
А жила цариця Осінь не далеко, не близько, а за сімома горами, за п’ятьма лісами, за трьома ріками. Та й дорога була небезпечна. Тож жінки порадили дівчині завжди бути обачною, не спокушатися на жодні зваби!

Йде, йде дівчина, перейшла одну гору, втомилася, сіла відпочити над річкою. Десь взялися два парубки та до неї з облесливими словами. Зчинили між собою бійку за дівчину. А вона за цей час скочила в річку і перепливла щасливо на другий берег. Раділа, що обминула спокусу, бо мала стати чесною перед царицею Осінню.

Пішла дівчина далі. Дорогою вона мала ще багато пригод, але щасливо дісталася до цариці Осені. Передала їй прохання жінок: продовжити восени два-три тижні літа, щоб встигнути зібрати врожай.

– Гаразд! – сказала цариця Осінь. – Кожного року відтепер буде ще тепла пора і назвете її «бабиним літом». А щоб ви поквапились зі збором урожаю, я подаватиму вам знак, що йде «бабине літо», літаючим по полях павутинням.
 

Казка про пори року

Було це тоді, коли свині давали вдесятеро більше сала, ніж зараз, коли корови вміли літати, тоді, коли мій прадід по 1000 коліно ще не народився. Тоді жила на світі матінка Погода і було у неї чотири дочки: Зима, Весна, Літо, Осінь. А у тих дочок було ще по троє дітей. У Зими – Грудень, Січень, Лютий. У Весни – Березень, Квітень, Травень. У Літа – Червень, Липень, Серпень. А в Осені – Вересень, Жовтень, Листопад.

І от всі дочки та внучки матінки Погоди стали сваритися, хто коли на землю буде приходити. Тоді вирішила Матінка Погода зробити календар і розсудила їх так: першим прийшло Літо, а з нею дочки: Червень, далі Липень, потім Серпень. Далі Осінь з дочками – Вересень, Жовтень, Листопад. Коли закінчилась їх зміна, прийшла Зима з дочками – Грудень, Січень, Лютий. А далі Весна з своїми доньками – Березень, Квітень, Травень.

Людям це сподобалось, і вони почали називати їх Пори Року. А час, коли сестри приходили, називається рік.
 

Їжачок шукає вчителя…

Якось Їжачок замислився, чому коли всі маленькі, то такі лагідні, добрі, веселі. А коли виростають, то треба бути дуже обережним. З усіх боків тебе підстерігає небезпека…
Наприклад, всі бояться вовків, вони можуть не тільки налякати, а й зашкодити тому, хто з’явиться на їхньому шляху. А лисички так і мріють обхитрити, обманути… Горобчик, і той норовить щось поцупити. Навколо стільки небезпечного! Добре людям, у них є правила. Вони знають, як переходити дорогу, як поводитися з електричним приладдям, як працювати на комп’ютері, вміють читати книги та багато іншого, необхідного для щасливого життя.

Треба влаштувати школу, подумав він. Бо якщо не прищепити з дитинства добрих звичок, то потім буде дуже складно робити добрі вчинки. Але де знайти вчителя? Хто самий премудрий і хто має здібності навчати інших? Їжачок вирішив написати об’яву. І написав: «Шукаю вчителя предмету 'Добрі звички'». Він розклеїв папірці по всьому лісові, де мешкали його друзі, і став чекати.
Невдовзі знайшлася добра душа, яка погодилася проводити уроки для його друзів. Хто ж це був, як ви думаєте, наші маленькі читачі? Здавна відомо, що символом премудрості вважається Сова. Зараз на планеті існує 8300 видів сов. Вона символізує знання та життєвий досвід. Їй присвячують цілі посвячення, її малюють на стопці книжок, створюють емблеми, сувеніри… Сова має здібності бачити вночі. Її назва походить з арабської мови і означає «пробуджувати, пильнувати». Богиня грецької міфології Афіна Паллада зображувалася зі своїм атрибутом – совою. А в римській міфології сова була пов’язана з богинею мудрості Миневрою, яка була покровителькою наук, мистецтв та ремесел. Ось як цікаво!

Сова вирішила допомогти малюкам засвоїти необхідні життєві правила. У неї виникло бажання створити у лісі добре середовище. Тоді можна буде не боятися гуляти по лісу, відпочивати, бо там буде панувати спокій та мир.

Для проведення уроків треба оздобити приміщення. Щоб була дошка, де писати, комп’ютер з Інтернетом, зошити, олівці та ручки. Школа повинна бути сучасною, найкращою. Дуже важливо, щоб дітлахам подобалося в ній навчатися.

Літо швидко закінчилося і вже листя розфарбувалося в яскраві золоті, червоні, коричневі кольори. А це означало, що наступив вересень, саме в цю пору дітлахи йдуть до школи. Як добре, що наша компанія теж встигла все підготувати до навчання.

Сова роздала кожному учню завдання. Треба було підготувати відповіді на запитання – що треба робити, щоб був МИР. Мир в домівках, мир серед друзів, мир навколо… Подумай і ти, дорогий читач, над цим завданням…
 

Пусть всегда будет солнце

 

Посвящается моей
любимой жене.
Пусть всегда будет МЯУ!!!

«Что может быть хуже пасмурного дня? Только пасмурный вечер», — думал воробей Гриша. Он сидел на ветке каштана с закрытыми глазами, чтобы не заплакать. Жестокий холодный ветер подкрался, толкнул со всей силы, заставив вздрогнуть и нахохлиться, и с хохотом улетел.
«Ну почему, почему так случается? Почему целую зиму с таким нетерпением ждешь тепла, а когда дождешься, и уже зачирикаешь весеннюю песенку, снова нагрянут морозы и выстудят сердце насквозь?!»

По телу каштана прошла дрожь. Он тоже уже стал просыпаться, пригретый мартовским солнышком и даже начал выращивать почки. Теперь и ему было холодно, а ветер все свистел и хохотал.

«Если сейчас не выйдет солнце, я замерзну. Всем на зло!», — решил Гриша.
— Эй ты, глупый воробей, не сиди, замерзнешь! — каркнула, пролетая мимо, Аделаида Марковна.
— Замерзну! — решительно крикнул Гриша в ответ.

Ворона сделала круг и вернулась.
— Что с тобой? Ты заболел?
Воробей не ответил, только нахохлился еще сильнее.
— Не молчи! Я же не смогу тебе помочь, если не буду знать, что с тобой случилось…
— Не надо мне помогать, — буркнул Гриша.
— А то я сама такая глупая, что не знаю когда и кому нужна помощь! А ну колись! Говори, что с тобой!
— Весну хочу.
Ветер поднатужился и дунул так, что перья не смогли защитить от холода, и Гриша затрясся всем тельцем.

— Все хотят, — Аделаида Марковна подвинулась ближе и накрыла Гришу крылом. Под крылом было мягко и тепло. — Недолго ждать осталось. Чуть-чуть совсем. Держись. А то, что я скажу солнцу, когда оно выйдет, а ты — замерзший?
— Ну и пусть! — Гриша встрепенулся и упрямо вылез на мороз. — Пусть ему станет стыдно!
— Ладно. Сиди здесь, я сейчас, — ворона взмахнула крыльями и взлетела. — Герой какой! Солнце стыдить собрался!
Гриша остался один, и так ему стало тоскливо, что он готов был завыть по-собачьи. Он снова закрыл глаза и плотнее прижался к ветке.
— Сюда иди. Вон он сидит, — услышал он голос вороны и открыл глаза.
К дереву подошел кот Четан, вспрыгнул на ствол и ловко взобрался на ветку к воробью. Гриша зажмурился и щелкнул клювом от страха, но с места не сдвинулся.
— А что я тебе говорила? Совсем плох, — ворона села рядом и ветка опасно прогнулась. — Холодно ему. Выходи, говорит, солнце, а то я замерзну.
— Давай я тебя согрею, — предложил кот. — Хвостом накрою и ты уже, как в гнезде. Даже теплее будет.
Гриша хотел отодвинуться, но с другой стороны сидела ворона. От кошачьего бока было тепло, а Аделаида Марковна заслоняла от ветра.
— Не надо мне ничего! — чирикнул он и вспорхнул на другую ветку. — Ничего мне не надо, кроме солнца!
— Вот видишь! Видишь, что с ним творится! — вскричала ворона. — Что делать-то будем?
— Надо Птичку звать, — задумчиво сказал Четан.
— Еще одну?
— Не еще одну, а единственную. Только она сможет помочь.
— Она сможет уговорить воробья не быть глупым?
— Нет, она сможет вызвать солнце.
— Что!? — ворона подпрыгнула на ветке, и Четан крепче схватился когтями. — Привела я ненормального поговорить с сумасшедшим! Никто не властен над солнцем! Никто! Слышишь?!
Четан смотрел на ворону и слегка улыбался. Аделаида Марковна замолчала и спросила уже спокойным голосом:
— А что это за птица?
— Жена моя, — ответил кот и улыбнулся чуть сильнее, но, видя, что ворона набирает в грудь воздуха, чтобы снова возмутиться, добавил, — только не птица она, а Птичка. Зовут ее так, за звонкий голосок. Нас как-то летом дождь в поле застал, так она тучу над нами насквозь промяукала, и мы не намокли.

Ворона покачала головой:
— Не поверю, пока сама не увижу. Беги, зови ее.
Гриша хоть и продолжал дрожать на соседней ветке, но все же немного оживился, ему тоже захотелось увидеть кошку-волшебницу. Пожалуй, лишь немногим меньше, чем погреться на солнышке.
Четан вскорости вернулся. Он спешил и все время оглядывался на идущую за ним стройную миниатюрную кошечку, которая шла гордо и осанисто, аккуратно ступая своими маленькими лапками.
— Вот она, моя Птичка, — представил ее кот.

Птичка подошла к дереву и посмотрела на ворону, а потом на воробья.
— Ну и кого из них надо спасать?
— Меня, — чирикнул Гриша и сам удивился своему нахальству.
— Он без солнца пропадет, — сказал Четан.
— Да, да! Пропадет, несомненно. Зачахнет, загнется без солнышка! — подхватила Аделаида Марковна. — И если уж ты действительно умеешь то, о чем нам тут рассказывал твой кот, то сделай это, пожалуйста. Ведь, если честно, самой очень весны хочется.

Птичка улыбнулась и задумалась, рассматривая плотные темные тучи, обложившие небо.
— А вы точно не можете подождать пару дней?
— Нет!!! — в один голос вскричали Гриша, Аделаида Марковна и Четан.
— Тогда мне понадобится ваша помощь. Кто из вас умеет кричать мяу?
— Все умеем! — чирикнул Гриша.
— Ты умеешь мяукать? Не смеши! — рассмеялась ворона.
— А ты умеешь?
— Я? Нет. Не умею. Но я и не хвастаюсь. Посмотрю, как ты это будешь делать.
— Ну что ж, — прервала Птичка бесполезный спор, — тогда приготовьтесь все пушистые и пернатые. Все, кто верит в великую силу МЯУ! Готовы?
Четан кивнул.
— Да, — чирикнул Гриша.

Аделаида Марковна посмотрела на Птичку правым глазом и тоже слегка кивнула.
— Солнца хочу, — чуть не простонала она, — заразил ты нас всех, воробей.
— Тогда на счет «три». Раз, два…

Сильное звонко-задорное мяу взлетело в небо и вонзилось в тучи. Радостно-весенняя кошаче-птичья песня ударила в облачную броню и, сперва неохотно, а потом все быстрее тучи стали расходиться. Вот показалось маленькое голубое пятнышко, но оно стало быстро расти, как лужа в летнюю грозу. Прореха в тучах превратилась в окно, края которого озолотились предвечерним солнцем, и вот уже половина неба ясная и чистая сияет бирюзой, а солнышко светит тепло и ласково, заставляя жмуриться.

— А я тоже мяукала? — спросила ворона, распустив крылья навстречу солнечным лучам. — Я что-то кричала, но меня больше занимало то, что происходило в небе, и я не прислушивалась…
А солнце щедро светило, стараясь успеть до заката согреть всех, кто соскучился по теплу за долгую лютую зиму. Ветер пронесся мимо, обдав всех колючей свежестью, но это уже никого не испугало. Даже улыбки на лицах остались прежними. А Гриша прыгал по ветке и без умолку чирикал, жалуясь солнцу на тяжелую зиму.

— Ты же больше не будешь прятаться? — спрашивал он у него. — Ты теперь всю весну, лето и осень будешь с нами? Чик-чирик! Чирик! — Гриша посмотрел на отступившие тучи, и ему вдруг показалось, что они снова начинают стягиваться, опять хотят спрятать за своими спинами солнце. Он грозно и уверенно посмотрел на них и крикнул: МЯУ!!!

По-своему, по-воробьиному, но тучи его поняли и попятились.
 

Щенок и босоножки

– Слышь, щенок, иди сюда!
Серый лохматый щенок оторвался от изучения колбасной шкурки и посмотрел на окликнувшего его кота.

– Сюда, говорю, подойди, – повторил кот с мусорного бака.

Щенок удивился, но подошел.
– Чего тебе, кошатина?

Кот небрежно шевельнул головой, и невежливое обращение пролетело у него мимо ушей.
– Ты обувь носишь? – спросил он.
– Ношу, – кивнул щенок.
– А какого размера?
– Большого и маленького.
– Это как? – кот внимательно оглядел собачьи лапы, на которых, кстати, не было никакой обуви.

– Очень просто. Хозяину я ношу большую обувь, хозяйке чуть поменьше, а Алёнушке ношу самую маленькую обувь, – объяснил щенок.
– Понятно, – кивнул кот. – Тогда эти должны тебе подойти.

Он обернулся, выудил из мусорника потрепанные босоножки и сбросил их у щенка перед носом. От неожиданности пёсик отскочил, но тут же подошел ближе и стал внимательно их изучать.
– Погоди-ка… – пробормотал он и еще раз обнюхал и даже лизнул босоножки. – Да это же Алёнушкины любимые босоножки! Откуда они здесь!?
Запах мусорного бака был очень сильным, но сквозь него уверенно, как солнце из-за тучи, пробивался запах любимой хозяйки. А вот и следы от его зубов…
– Кот, откуда они у тебя?

Но кот только плечами пожал, под босоножками он обнаружил пакет с рыбьими головами.
«Наверно, сбежали, – подумал щенок. – Ведь говорила же мама Алёнушке, чтобы она всё расставляла по местам, а то вещи обидятся и сбегут! Алёнушка, наверное, не послушалась, вот босоножки и сбежали. И теперь она ищет их, не может найти и, может быть, даже плачет!»

Щенок схватил босоножки и по-мчался домой.

Он успел как раз вовремя. Только он успел вбежать в прихожую, из комнаты вышла Алёнушка, еще сонная. Но, увидев щенка, она тут же заулыбалась и кинулась обнимать.
«Это мне за то, что я вернул пропажу», – подумал пёсик и лизнул девочку в нос.
 

Гусеничка

Жила-была гусеничка. Обычная маленькая гусеничка зеленого цвета. Лишь одно ее отличало от других таких же гусеничек: у нее были большие-пребольшие глаза, потому что она всему в этом мире удивлялась.

— Ах, какое синее небо! Ах, какое пушистое облако! Ах, какое зеленое дерево! — и глаза ее становились большими и круглыми.
Как-то раз, солнечным деньком, гусеничка ползла по дорожке и увидела муравья, который тащил соломинку. «Ах, какой сильный муравей!» — подумала гусеничка.
— А куда это Вы тащите эту соломинку, — спросила она у муравья... Но рот у муравья был занят, ведь он тащил травинку, поэтому он ответил:
— Бу-бу-бу!
— Что-что?! — переспросила гусеничка.
— Бу-бу бу-бу-бу! — ответил муравьишка.
— Простите, но я совсем-совсем ничего не поняла, — сказала гусеничка, — куда, Вы говорите, ее тащите?
Тогда муравей выплюнул соломинку и сказал:
— Ты чего мне мешаешь?! Не видишь, я работаю. Мы строим муравейник. — Он схватил соломинку и пополз дальше.
— Ааааа! Понятно, — сказала гусеничка, — спасибо!
— Бу-бу-бу, — ответил муравей.

Через некоторое время гусеничка заползла на листик клевера и увидела пчелку, которая летала с цветка на цветок.

— Ах, какая она желтенькая, — подумала гусеничка и спросила, — А что это Вы делаете?
— Ж-ж-ж-ж-ж-ж, — сосредоточенно гудела пчелка.
— Ну пожалуйста, скажите мне, а то я умру от любопытства.
— Девочка, ты отвлекаешь меня от работы, — сказала пчелка. До вечера мне нужно собрать двенадцать чашечек меда и если ты будешь мне мешать, то я не успею.
— Понятно, — сказала гусеничка, хотя на самом деле она совсем даже не поняла, зачем пчелке столько меда и почему его весь нужно собрать до вечера.
А вечер близился. Зеленая гусеничка ползла медленно, останавливаясь каждую минуту, чтобы чему-нибудь поудивляться. Вот она увидела паучка, который плел паутинку.
— Ах, какая она красивая, — подумала гусеничка, а вслух спросила, — Скажите, а зачем Вы плетете такое ажурное чудо?
— Некогда, некогда, некогда, — суетился паучок.
— Ну, ответьте мне! — просила гусеничка.
— Мне нужно поймать муху! Большую, жирную муху, — тараторил паучок. — Мои детки, а у меня их семеро, очень хотят кушать. Если бы Вы были постарше, Вы бы знали, что паучки кушают мух. И вообще, лучше бы занялись делом, а не мешали трудиться честным насекомым.

— Странно, — думала гусеничка, ползя дальше. — Все чем-то заняты. Одна я ползаю без дела.

И так ей захотелось тоже что-нибудь сделать, но все, что она умела — это выпускать длинную белую нить. «Ну, займусь хоть этим»,— подумала она и начала вытягивать из себя нитку. Она тянула до тех пор, пока не села солнце. А когда наступила темнота, нитки было так много, что гусеничка вся в ней запуталась. «Ах, какой длинный день!.. Как я устала!» — подумала она и уснула.
Когда она проснулась, солнышко уже освещало полянку, и птички радовались утру. Гусеничка потянулась, нитки, которыми она была опутана, лопнули и все увидели, что гусеничка превратилась в прекрасную бабочку. Она замахала своими большими крыльями и полетела над полянкой, приветствуя своих вчерашних знакомцев: паучка, пчелку, муравья. И самое интересное, что они ее узнавали. Узнавали по ее большим глазам, которые не переставали удивляться: «Ах, какое синее небо! Ах, какое пушистое облако! Ах, какое зеленое дерево».
— Какая она счастливая, — думали жучки и паучки, — она так молода.

И это была правда, ведь пока ты не продолжаешь удивляться этому миру — ты остаешься молодым.

А бабочка кружилась и кружилась, и все только и слышали: «Ах, какие восхитительные цветы, какая нежная травка, какое теплое солнышко!»
 

Нічне полювання

Якось у ліс прилетіла ворона і стала розповідати про неймовірно цікаві речі. Так друзі дізналися, що існує яскраве царство небесних зірок. Воно сповнене таємниць і несподіванок. А у вересні на морі буває місячна доріжка. Якщо на ній спробувати поплавати, то навколо будуть сяяти фосфорні блискавки. У воді створюється дивовижне сяйво, схоже на коштовне, перламутрове намисто. А якщо дивитися на небо в ночі, то можна побачити дивовижні зірки. Деякі з них мають назви знаків зодіаку, деякі присвячені видатним людям.

Їжачок вирішив замість нічного полювання вивчити небесне царство. Він ледве дочекався темряви. Примостився на галявинці і став уважно дивитися на темний небосхил. Він був дуже здивований, бо раніше дальше свого носа нічого не бачив.

Сама сяюча зірка мала назву Полярна. Вона сяяла дуже яскравим блакитним кольором, і від неї відчувався льодяний холод. Навколо поступово створювався бурхливий рух, схожий на веселий танок. То гралися зірки — то світлими, то ледве примітними світлячками вони створювали життєдайний рух на небі.

Цікаво було спостерігати за Великою Ведмедицею. Величезний ківш був дуже красивий і яскравий.

Їжачок подумав, що він багато чого ще не знає і треба попросити вчительку Сову розповісти про небесні світила побільше. І запросити всіх друзів помилуватися нічним царством.

Їжачок згадав, як вчителька називала зірки: Меркурій, Омега, Юпітер, Дракон, Оріон, Андромеда, Персей. А щоб їх знайти на небі, треба вивчити таку науку, як астрономія. І ще є обсерваторії з величезними телескопами. Якщо дивитися на небо через них, то відчувається, як зірки дихають.

Їжачок не відчув, як зголоднів, а навколо стало розвиднятися. Зірки стали ховатися, мабуть, то така гра — схованки, подумав їжачок. Він швиденько потупотів ніжками і став шукати собі щось на сніданок. Знайшов яблучко і шипшинку, грибок і невеличкий жолудь. Всю свою здобич він наколов на свої гілочки і спрямував до своєї хатки. Під ранок їжачок заснув, сповнений нових вражень, щасливий і задоволений.

Йому снився невідомий місячний світ, в якому сяючі ліхтарики запрошували до веселого таночку.
 

Друзі готуються до Нового року

Учителька Сова зібрала своїх учнів на цікавий урок. Його темою була підготовка до Нового 2012 року. Є таке повір’я, що як зустрінеш Новий рік, таким і буде твоє життя протягом усього року. Треба підготувати подарунки заздалегідь і потурбуватися, щоб вони були приємними, красивими і оригінальними.

Біля кожного учня вчителька поклала кольоровий картон, папір, клей, пензлик ножиці, голку з нитками, бусинки, ґудзики, кольорові шматочки різних тканин.

Потім Сова розповіла, що за знаком зодіаку 2012 рік буде Дракон. Цей символ має протиріччя, але треба пам’ятати, що завжди добро перемагає над злом. И за східним календарем Дракоша — це сильна міфологічна жива істота, але має риси несподіванок, сповнена хитрощів. Водночас Дракоша добродушний, тому треба зробити сувенір яскравим, сповненим позитивної енергетики.

Лисичка вирішила посадити свого Дракошу в шкарлупку від яйця. Ніби він щойно вилупився і здивовано поглядає навколо.

Вовчик зробив човника і посадив Дракошу в нього, нехай пливе до свого берега. На човнику був кольоровий парус з написом «Вітаємо з 2012 роком!».

Ведмідь вирішив пригостити Дракошу медком і посадив його на діжечку з медом, нехай пригощає усіх. На діжечці написав — «Бажаю солодкого Нового року».

Горобчик довго думав, що б таке зробити не­звичне. І нарешті посадив Дракошу на соняшник. Він знав, що соняшник став символом України на футбольному чемпіонаті 2012 року. Тож нехай усім людям буде у Новому році тепло і сонячно.

Павучок теж вирішив зробити цікавий сувенір, і ретельно сплів із кольорових ниток кошичка. В середину посадив Дракончика з веселою усмішкою, а в кошику були цукерки, горішки, апельсини, печиво. Тож нехай у всіх буде приємний десерт на святкуванні Нового року.

А Мавпочка придумала яскравий кафтанчик, нашила на нього багато ґудзиків. Вийшла кумедна весела іграшка. Можна і собі прикрасити свій наряд моністом чи ґудзиками, щоб було незвичайно, бо це ж Новий казковий рік!

«Що за Новий рік без ялинки?» — подумав Їжачок. І раптово цікава ідея спонукала його швиденько зробити яскраву ялинку. А під нею замість Діда Мороза на почесному місці він посадив свого Дракошу. Але одягнув його у білу шубку і оздобив свій сувенір яскравою гірляндою.

Сова дуже була задоволена. Вона і не думала, що у її учнів стільки фантазії та бажання зробити щось приємне для інших.

А що подаруєте близьким ви, наші дорогі читачі? Може, вам стане у пригоді урок, який провела вчителька Сова. Бажаємо всім добра та злагоди, нехай хороший настрій оселиться у ваших родинах протягом усього нового року. Будьте здорові і щасливі, нехай ваш сувенірчик буде найкращим.

 

Ластик пішов у люди!

Ура! Ластик народився! 31 березня 2011 року народився малюк дракончик Ластик та його друзі: черепашка Ойлало, близнята-бобренята Шундик і Рундик, Гусопотам та Сміхохотка, а також Мухослон. Народилися вони в країні Небувалих звірів. Ця країна знаходиться у кожного — у дитини й дорослого — на долоньці:

 

Передмова

Я всіх в країну сонячну

нечуваних доріг

Запрошую з собою —

знайдем до неї вхід!

У цій країні справжнє все.

Є навіть океан!

Життя відображається,

а Доль-гора — як храм!

 

Я знаю, що трапляються

в ній дивнії історії —

Герої сьогодення

відтворюють теорії.

Давай візьмемо участь

в житті їх щогодинному.

Долоньки приготуйте —

і пройде час хвилинкою!

Насправді вони народилися ще 12 років тому. Тоді з’явився перший малюнок, який зараз розміщено на обкладинці, і текст російською мовою, інші малюнки зроблені 10 років тому. Багато дітей моїх друзів виросли на цій казці.

Повість-казка вперше в повному обсязі з’явилася в 2001 році в педагогічній пресі. Хоча оригінальна мова казки російська, вона вже тоді дійшла до читачів в українському варіанті.

Книгу призначено для дітей старшого дошкільного та молодшого шкільного віку. Вона виховує добрі, дружні почуття, розвиває прагнення до взаємодопомоги, а також розвиває логіку, образне мислення, кмітливість, пам'ять і привчає до читання.

Нині побачила світ казка українською мовою. Переклад казки зробила Роксолана Сьома, літературна редакція Юлії Лезвинської. Головний редактор видання — Анжеліка Андрієвська — заслужена артистка України, головний редактор видавничого центру «Майстер-десант», Центру духовного розвитку та творчої ініціативи «Гармонія». Висловлюю всім щиру вдячність.

Книга має назву «Пригоди малюка Ластика та його друзів із країни Небувалих звірів». Вона призначена для сімейного дозвілля і є частиною реалізації проекту «Симфонія здоров'я» серії «Світ дитинства» — однієї з чотирьох серій видавничого центру «Майстер-десант».

Ластик — це звичайнісінька гумка. Дійсно, наш герой володіє здатністю стирати злі і сумні думки і почуття. Оскільки гарна погода в країні Небувалих звірів буває за умови винятково позитивних думок та почуттів, то в Ластика дуже відповідальна робота. Коли в країні псується погода: іде дощ, падає сніг або руйнуються гори, то це означає, що в когось із мешканців виникла не дуже хороша думка, смуток або засмучення чи інше не зовсім позитивне почуття.

Пісенька дракончика Ластика

Я біжу, біжу, біжу

По доріжці весело.

Я співаю Ойлало

Радісно й піднесено!

 

Пісенька ця про красу,

Про країну, про малу.

Хай заграє в жилах кров,

В дружбі ти нам не відмов!

 

На долоньці ми живем

Кожного. Уважним будь!

Ми життя своє пройдем,

Бо всі маєм власний путь!

 

Польовий букет несу

Я на день народження.

Друзі знають: Ойлало

Чекає нагородження.

 

Приспів:

Не засмучуйся, подруго!

Ти побачиш скоро друга.

Ми тебе від бід врятуєм —

Ні за що не засумуєм!

(Переклад Анжеліки Андрієвської).

Але він пішов ще далі — зібрав насіння добрих думок і почуттів та разом з друзями виростив сад Любові і Радості. Тепер достатньо було лише з'їсти зрілий плід з саду Любові і Радості, щоб погода в країні Небувалих звірів знову стала чудовою, а в душах мешканців цілий рік панувала Весна.

Позитивний образ думки — це Здоров'я і Динаміка нашого життя! З нього починається Успіх і підтримується Натхнення!

Жителі казкової країни вміють дружити по-справжньому, що, на жаль, не характерно для нашого егоїстичного та індивідуалістичного світу. Це одвічно слов'янська ознака — вміння в колективі досягати гармонії взаємодії та відмінного результату у великих та важливих справах: від вирощування і збирання врожаю до спільного проведення великих свят. Наші герої — яскравий приклад уміння працювати разом, радісно досягати спільного позитивного результату, вміння ділитися найдорожчим з другом.

Казка сповнена позитивних почуттів. Та ще й з гумором!

Текст казки написаний прозовою мовою. В дитячий мюзикл, який створюється на основі тексту, увійдуть пісні, в яких, як у краплині води, відображається сама сутність повісті-казки «Пригоди малюка Ластика та його друзів із країни Небувалих звірів».

На мою думку, дуже важливо, як кожний з нас ставиться до того, чим займається: грається, працює або працює граючись. Весело і граючись — переважно тому, що, одержуючи від роботи задоволення і насолоду, ми оздоровлюємо себе, передаємо свою бадьорість і натхнення людям, з якими нам доводиться спілкуватися.

Уже 4 та 5 квітня на Донбасі в місті Краматорську, на моїй батьківщині, відбулися дві презентації, на яких гості — діти й дорослі — відсвяткували день народження Ластика та його друзів з країни Небувалих звірів.

Моя казка передбачає використання завдань. Наприклад, у клітини потрібно вписати імена головних героїв, відповісти на важливі ключові питання по розділах. А для цього потрібно бути дуже уважним при читанні. Одне із завдань книги — це пропозиція дітям намалювати казковий кавун. Вони стали тягти руки і намалювали цілий баштан! Аж дев'ять кавунів! Кожному жителю казкової країни — по-одному в подарунок і ще на наше свято — два! Якби не закінчився простір на дошці, то зупинити невтомних дітей було б неможливо! Вони дружно по черзі рахували кожну смужечку, яка зображалася на кавунах: смужка Гумки, черепашки Ойлало, смужка Гусопотама, Сміхохотки, близнят-бобренят Шундика, Рундика та Мухослона.

Про сад Любові і Радості чудово може розповісти пісенька Сміхо- хотки — одна з тих пісеньок, які плануються в мюзиклі-мультику і виставі про Ластика та його друзів.

Хрещена бабуся благословила його появу своєю післямовою «Як бабуся з онуком казку читали» і прийняла його в 2006 році в одному екземплярі А-4 формату російською мовою.

Людмила Михайлівна Лобас — хрещена «бабуся Ластика» — вчитель математики, разом з онуком читали казку. Ось які думки виникли у неї з цього приводу: «Ми разом з онуком Костиком читали казку. Я уважно стежила за тим, як він її сприймає. Країна Небувалих звірів його захопила з самого початку. З широко розкритими очима він слухав незвичайну історію. Це дуже важливо».

Вона побажала мені, як автору казки, написати її продовження і ще безліч різних казок для дітей та видати їх.

Завдяки хрещеній мамі Ніні він побачив світ пристойним тиражем 31 бе­резня 2011 року. Вона взяла активну участь у презентаціях Краматорська.

У Ластика є дві пісеньки, які він виконує для своїх хрещених.

Я гадала, що ця казка для старших дошкільнят та молодших школярів. А для дорослих — вже філософія. Але, як з'ясувалося, підлітки винятком не стали. Чесно кажучи, мене це приємно здивувало.

Мою казку прочитала Валерія Шаповал, якій зараз виповнилося 13 років. І ось її думки: «Казка дуже цікава і забавна. Коли я її прочитала, то знову повірила у те, що є справжня дружба, що можна здійснити будь-яку свою мрію, якщо знайдеш оригінальне рішення.

Герой Ластик дуже веселий і доброзичливий. Його образ позитивно вплинув на мене. Радію з того, що Ластик завжди міг знайти вихід з будь-якої складної ситуацїї. Дякую автору за таку веселу і цікаву казку».

У казці є два негативних героя — Чудовисько Хряча, яке намагалося з'їсти сад Любові і Радості, та Змієвізор, потрапивши у середину якого, можна розчинитися. Тому друзі рятували Рундика, щоб не втратити його назавжди.

Тепер у кожного героя з'явилася своя пісенька російською мовою. Усього їх 13. Анжеліка Андрієвська, головний редактор центру «Майстер-десант», гарно переклала ці тексти українською мовою. І невдовзі текст казки також зазвучить англійською.

Упевнена, що Ластик та його друзі будуть щасливі заговорити ще на 24 мовах світу.

А ще... Вони заспівають. Хто буде автором музики і озвучить героїв, я вам поки не скажу — це сюрприз.

Ластик дарує всім, хто з ним знайомий, «вітамін Мрії», без якого ми безкрилі. Він зі своїми друзями є ходячими чи літаючими вітамінами здоров'я, оптимізму та впевненості в сьогоднішньому та завтрашньому днях.

Країна Небувалих звірів

Оскільки країна Небувалих звірів знаходиться у кожного на долоньці, то спілкування з її жителями можливе для всіх. А на долоньці дійсно відображено все: і Доля людини, її Здоров'я, її Минуле та Майбутнє.

У самому центрі країни є гора Доль. Біля підніжжя росте і дає плоди сад Любові і Радості. Країна Небувалих звірів розташована на острові, який омиває океан Мрій, а за ним — долина Сліз та Усмішок.

Ластик зміг піднятися на вершину гори Доль завдяки позитивним думкам і відчуттям і тому, що знайшов Свою особисту Стежку на ній. Він знав, що чужа стежка приводить або до обриву, або до безвихідної ситуації.

Що таке знайти свою Стежку на горі Доль? Це означає знайти та реалізувати у повному обсязі своє Призначення.

Симфонією здоров'я звучить реалізоване призначення, яке виявляється в здоров'ї та довголітті людини.

Його друзі — що ходять та літають — випромінюють вітаміни здоров'я, оптимізму та упевненості.

Звертаюся до дорослих та дітей: подружіться з ними!

 

Епілог

Ми з вами не прощаємось.

І зустріч дуже скоро.

Ми разом посміхаємось.

Чекай нас в гості знову!

 

Дивись свої долоньки.

Заглянь до нас в віконце.

Поглянь: ми знову разом.

Хай завжди гріє сонце!

 

Приспів:

Країна Небувалих, звірів Небувалих

Бажає тобі щастя і радості сповна.

Вона в нас на долоньці —

В маленьких сина й доньці.

Хай Радості й Любові

Бринить в душі струна.

(Переклад Анжеліки Андрієвської).
 

Казочка про щастя

Учителька привітала своїх учнів і показала кольорові папірці. Вона запропонувала кожному обрати улюблений колір. Їжачок вибрав зелений, бо він так любить яблучка. А Горобчик — світло-жовтого кольору, який нагадував йому печиво. Лисичка дуже любить яскраві кольори, і їй до вподоби оранжевий. Мабуть, тому, що її шубка такого ж кольору. А Вов­чик вибрав голубий листочок, ніжний і дуже красивий, який нагадував йому небо. Мрійником був наш Вовчик. А який колір вибрали б ви, дорогі читачі, і обґрунтуйте, чому саме такий колір.

Сова запропонувала намалювати картинку, на якій був би сюжет про щастя. Вона сказала, що у кожного своє розуміння, як стати щасливим. Тому не треба зазирати, що малює інший учень, а постаратися розкрити свої почуття.

Час швидко пролетів, і вчителька стала збирати папірці. Поки учні розважалися на перерві та пили кожен свій сік, учителька влаштувала виставку. Вона розвісила картинки і біля кожної поклала подарунок. Їй хотілося підтримати юних художників, щоб їм хотілося ще малювати.

Прийшли гості — батьки учнів та їхні друзі. Зчинили галас, всі розглядали малюнки і вирішували, хто переможець?

Учителька попросила уваги і розповіла про завдання. Вона запитала у гостей — чи щасливо вони живуть? І що найважливіше для створення щасливого життя? Настала тиша…

Мама Їжачка взяла слово першою. Вона сказала, що дуже важливо, щоб в родині всі допомагали один одному, саме такий малюнок намалював її синок.

А мама Горобчика защебетала — для моєї родини, щастя, коли всі нагодовані і співають пісні. На картинці Горобчика ціла зграйка співала пісеньку.

Тато Вовчика підійшов до малюнка свого сина і сказав, що йому дуже подобається цей малюнок з великим будинком. Бо коли є свій будинок і в ньому тепло і зручно жити, це вже запорука щастя.

До Лисички прийшла старша сестричка, вона сказала, що важливо бути красунею. Гарно одягатися, чепуритися і вміти танцювати. На малюнку Лисички була намальована перукарня, і в ній чепурилися дівчатка.

Дійсно, сказала Сова, будь-який сюжет, що ви намалювали, розкриває по краплині поняття про щастя. Але так важливо, щоб кожна родина жила в любові, порозумінні та радості. Щоб вміли турбуватися один про одного, допомагали, жаліли.

Дорогі юні читачі, подумайте, чи є такі риси у вашій родині? Давайте вчитися робити життя щасливим.
 

Шоколадка

Якось навесні сиділи друзі на галявинці й розмовляли. Вони ділилися своїми думками про різне. Але на цей раз розмова була про цукерки.

Сонечко вже проглядало веселими промінчиками, зігрівало все навколо, пташки затіяли свою гру у пісочку, піднявся галас. Шумно стало і серед друзів, бо кожному хотілося щось сказати.

— А як ви думаєте, чи люблять звірятка солоденьке? — запитав Їжачок. Про себе він одразу відмітив смачненькі солоденькі яблучка, вишеньки, грушки…

— Та вже ж, промовила Лисичка, люблять, та ще й як! Наприклад, я бачила, як Ведмідь ласував медок. Заліз на дерево, знайшов дупло і аж урчав від задоволення. Він не побоявся злючих ос, які там кружляли. Заради улюбленого медку був готовий на все.

— Не знаю, може, й люблять звірятка солоденьке, але я ніколи не куштував цукерок. Нікому в голову не прийде пригостити мене цукерочкою, — сказав Вовчик. Він зітхнув і став мріяти про м’ясні цукерки, бо не знав, які вони на смак.

— Ну, не знаю, чому тебе не пригощають. Ось прийдіть до Зоопарку і ви побачите, скільки цукерок кидають мені у клітку. Я не встигаю їх поїдати, — пропищала Мавпочка.

— Мені подобається їх розгортати, читати назви і потім доставати цукерочки. Вони бувають різного кольору: і рожеві, і жовті, і зелені, і у смужку. Все залежить від того, з чого їх зробили. А назву, написану на обгортці, можна вибирати, яка тобі подобається.

— Для мене немає нічого смачнішого за цукерки з вафлями. Я їх дзьобаю із задоволенням, — сказав Горобчик. Є такі смачні, ароматні цукерочки, що відразу настрій піднімається.

Раптом всі почули, що до них хтось пробирається. Всі стали озиратися і побачили прекрасного Коника. Він ніжно посміхався і тримав у лапках… шоколадку! Оце було диво.

— Пригощайтеся, це була моя дитяча мрія — отримати цілу шоколадку у подарунок. І нарешті мені її подарували. Бачите, яка вона красива, в середині блискуча обгортка із срібла, а вже під нею смакота!

Так лісові друзі скуштували шоколадку і залишилися дуже задоволеними. Кожному дістався цілий шматочок, бо плиточка була поділена на рівнесенькі частинки. Без проблем її поділили на всіх.

Добре, коли є друзі, які не жаліють самого дорогого, що в них є, і з радістю діляться з іншими…
 

Яблучний пиріг

У Їжачка була весела і велика сімейка. У кожного свої обов’язки, тому життя було лагідним і впорядкованим. Мама щоранку готувала сніданок, і за стіл сідали три братика, дві сестрички, бабуся й дідусь. Тільки чашка татуся вже була порожньою, він вставав раніше усіх, бо поспішав на роботу.

Дівчатка допомагали мамі прати, готувати, прибирати помешкання. А хлопчики вміли робити складну або важку роботу, таку як полагодити, прибити, перенести, дрова запасти на зиму. Мама любила придумувати різні сюрпризи, щоб заохочувати дітей до хатніх справ.

У вихідні дні мама завжди готувала щось смачненьке. Особливо сімейство їжаків любило яблучний пиріг. І всі допомагали його готувати. Їжачки надівали фартушки і розпочиналося чаклунство.

Треба було приготувати начинку — помити та порізати яблучка, заправити їх корицею, ваніллю та цукром. Коли тісто підходило і виглядало з великої каструлі, мама переклала його на велику дошку. Поділивши його на дві частини, діти розкачували коржі. Потім викладався один корж на круглу форму для випічки, на нього розкладалися яблучка. І все знову накривалося другою частиною тіста.

Але, це ще не все. Хлопцям була довірена не менш важлива робота — треба було збити яєчні білки з цукром. І оцією пінкою змащувався увесь пиріг.

Їжачки вирішили прикрасити його смачними червоними ягідками з клюкви та родзинками. Як ви думаєте, який надпис зробили вдячні діти на пирозі?

Увечері вся родина була у зборі, сіли за святковий стіл, бабуся подала пахучий чай із різнотрав’я, кожному поставили тарілочку зі щедрим шматочком яблучного пирога. Було дуже смачно і гарний настрій поєднував усю веселу родину їжачків.

Діти, як ви думаєте, скільки тарілочок було поставлено на столі? Якщо ви слухали оповідання уважно, то зможете дати правильну відповідь, порахувавши на своїх пальчиках.
 

Казочка про рослини-синоптики

Почалося довгоочікуване літо. Багато діточок поїхали на відпочинок у табори, а кому пощастило — переїхали на дачу або до бабусі в село. В останнє, перед канікулами, зібралися учні Лісової школи. Вчителька Сова вирішила передати своїм учням корисну інформацію про рослин-синоптиків. Так, це унікальне явище дійсно існує у природі.

Для цього Сова підготувала невеличкі щоденники, у які її учні повинні записувати все цікаве, що трапиться навколо них протягом літа. А щоб діти були уважнішими, вона дала кілька порад.

Ось про що дізналися учні Лісової школи.

Якщо ви будете знаходитися біля озера чи ставка, чи річки, то побачите на воді білосніжні квіти — то лілії. Вони найперші показники зміни погоди. Як тільки лілії відчують, що гроза наближається, їхні розкішні квітки закриються, зелені трилисники їх накриють, а стебло втягнеться у воду.

Мабуть, багато з вас бачили в’юнки. Ці простенькі квіточки люблять причепитися до високих гілок або парканів і тягнуться у висоту, даруючи нам красу своїх блакитних, темно-синіх або бузкового кольору квітів. Але якщо квітка в’юнка не розкрилася між 7-ю і 8 годинами ранку, чекайте дощику.

рослини-синоптикиВсі бачили кульбабки. Квіти розцвітають, наповнюються медовим ароматом і мають яскравий жовтий колір. Але через деякий час їхнє суцвіття перетворюється у легесенькі білосніжні парасольки. Перед дощем вони стають колючими і не летять, а навпаки, міцно тримаються на стеблині.

А ви знаєте, що існує понад 400 рослин, які чуйні до перемін погоди. Їх сміло можна назвати барометрами. А ви знаєте, що деякі рослини плачуть перед дощем. Це їм потрібно звільнитися від зайвої вологи. Наприклад, на листах верби з’являються краплини, в народі кажуть «верба плаче». Вміє сплакнути й клен, кінський каштан, тополя чорна. Листя верби стають темними, мов їх покрили лаком. То дерево відчуває наближення дощу і виділяє густий сік.

Існує ціла наука, яка займається вивченням сезонного розвитку рослин, вона має назву фенологія. Ця наука особливо важлива для працівників сільського господарства.

А ви знаєте, що багато письменників любили спостерігати за природними явищами і все цікаве розміщували у своїх літературних творах.

Навчиться й ви, дітки, стежити за квітками. Свої відкриття запишіть у щоденник. Розкажіть друзям, як ви навчилися розуміти рослинні поради...
 

В допомогу дитині — Чому вантажівка розвалилася?

На околиці міста стояв будинок. Широкий, довгий, високий. Жили в ньому не люди, а автомашини-вантажівки. І називався той будинок гаражем. Щоранку розкривалися двері гаража, і вантажівки виїжджали на роботу. Чого вони тільки не перевозили! Хліб, молоко, цукор, овочі, фрукти, одяг, будівельні матеріали — всього не перелічити.

Озирнися навколо. Все, що ти бачиш у кімнаті, на вулиці, — колись привезли вантажівки. Привезли каміння, пісок, асфальт — побудували дорогу, привезли цеглу, цемент, дошки, труби, скло — побудували дім. Привезли меблі — обставили квартири. А продуктів скільки привозять! Ми ж кожен день їмо.

Вантажівки любили свою роботу, виконували її охоче і весело. Але одна вантажівка була ледача. Вона взагалі не хотіла працювати, проте робила вигляд, що їй не подобається саме ця робота. Тому весь час буркотіла.

— Ну що це за робота?! Навантажуйся-розвантажуйся, навантажуйся-розва­н­­тажуйся, їдь туди-сюди, туди-сюди.

Буркотіла-буркотіла і одного ран­ку вирішила:

— Все! Я нікуди не їду. На-брид-ло!

Побачили сусідки-вантажівки, що одна з них не заводиться, питають стурбовано:

— Чому ти стоїш? Що сталося? Може, щось зламалося? Зараз викличемо допомогу.

— Нічого у мене не зламалося. Я просто не хочу працювати.

— Як це не хочеш працювати? Без роботи жити не можна.

— Ще й як можна! Краще за вас усіх житиму, от побачите.

Дуже здивували всіх ці слова, але переконувати вантажівку бракувало часу, робота чекала. Ввечері хтось запитав:

— Не набридло стояти? Може, схаменешся та ранком поїдеш працювати?

Вантажівка навіть не ворухнулася. І от стоїть вона день, другий, третій. Стоїть тиждень, другий, третій. Сто­їть місяць, другий, третій. Стоїть рік, другий, третій. Ніхто на неї уваги не звертає. Занудилася.

— Чому зі мною ніхто не розмовляє? — якось спитала вантажівка сусідок.

— А про що з тобою говорити? Ми розповідаємо одна одній про те, що перевозили, що цікаве бачили, про що нове дізналися. А що бачиш ти у своєму кутку? Стоїш котрий рік — он вся павутинням оповилася. Певно, й до підлоги приросла, з місця не зсунешся.

— Даремно так вважаєте. Я як захочу — поїду, куди заманеться. Може, навіть перевезу що-небудь.

Сказала і тихенько спробувала зрушити. Не вийшло: колеса і всі механізми без роботи заіржавіли і не рухалися. Розізлилася вантажівка, рво­­­нулася щосили і… розсипалася. Залишилася від вантажівки купа іржавого трухлявого мотлоху, який вивезли на смітник.

Поради батькам (починати з 2 років)

Після того, як ви прочитали казку, можна запропонувати дитині гру. Треба взяти машину-іграшку, яка є майже у кожної дитини, або намалювати машину. Вантажівці замовляємо привезти набір однотипних продуктів або товарів.

Теми можуть бути різноманітними: овочі, фрукти, напої, одяг для зими, літа, меблі, посуд, іграшки, книги. Можна замовляти привезти все для того, щоб приготувати сніданок, обід, вечерю наступного дня. Предмети, що замовляються, слід показувати, якщо вони є поряд; можна їх малювати разом з дитиною, вирізувати і складати купами за темами, а потім перевіряти: «А що ж нам привезли?» Корисно показувати якійсь предмет і питати, куди його класти.

Можна пропонувати знайти предмет, зайвий для заданої теми. Ці вправи розширюють запас слів і відомості про навколишній світ, навчають узагальнювати та виділяти часткове з загального, тобто стимулюють розумову діяльність.

Обов’зково обговорити з дитиною, чому розвалилася, тобто загинула вантажівка. Але робити це доступно, відповідно до віку дитини. Корисно нагадувати про долю вантажівки, якщо дитина лінується: «Ти що хочеш розвалитися, як вантажівка?»

Якщо вашій дитині 5—7 років,
обговоріть з нею такі питання:

1. Чи покращилося життя вантажівки, коли вона припинила працювати?

2. Що було б, якби всі вантажівки відмовилися працювати? А якби і всі люди?

3. Що могла зробити вантажівка, щоб не розвалитися?

4. Чому вантажівка до цього не додумалася? (Якщо дитина не може відповісти, прочитайте ще раз виді­лену частину тексту).

Цю казку я придумала для свого сина, коли йому було 2 роки. Все, що я раджу вище, ми з чоловіком робили з сином регулярно. Через рік запас слів у нього був як у дитини в 6 ро­ків, у 4 роки він читав. Головне — йому дуже подобалося пізнавати нове і самостійно виконувати завдання (саме цього не робила вантажівка, не розвивалася, розучилася думати).

Мами, тата, бабусі, не лінуйтеся, працюйте з дітьми — результат буде обов’язково.
 

Дерева — наші друзі і рятівники

Шановні діти! Літо — добра пора, щоб спостерігати за навколишнім світом. Спробуйте познайомитися з деревами, які ростуть поряд з вашим будинком. Редакція буде чекати ваших оповідань.

Кажуть, що дерева — це легені планети, а паркові зони створюють обличчя великих мегаполісів. Дізнаємося про це докладніше.

Дійсно, дерева — це живі істоти і потребують турботи та захисту. Вони вважаються легенями планети за те, що мають унікальну здатність «дихати»… Вдихають вони вуглекислий газ, а виділяють — кисень! Такий процес має назву фотосинтез. У містах дерева виконують функцію пилопритягувача, бо на листя осідає увесь пил та всякі речовини із загазованого повітря.

А ще дерева слугують домівками для багатьох істот — білочок, дятлів, сов, бджілок. На деревах ховаються деякі звірі, які мусять рятуватися від хижаків. Якщо порушити лісову гармонію і знищити дерева, то можуть розмитися береги річок, виникнуть великі зсуви гірських пагорбів, загинуть комахи, звірі та різні інші рослини. А це вже небезпечно.

Погляньте навколо і пригадайте, які дерева ростуть біля вашого будинку. Тим, хто живе у Києві або приїздить на екскурсію, радимо побувати в парках столиці України. А їх налічується аж 127. Кожен має свою історію і назву. Наприклад, є Національний ботанічний сад ім. М. Гришка Національної академії наук України. Він заснований у 1936 році. Є чудові природні парки, такі як Голосіївський. На пагорбах, покритих густим лісом, у ХІХ столітті виникли унікальні парки: «Володимирська гірка», «Маріїнський», «Венеція», Кадетський гай, Труханів острів. Вікові дерева прикрасили схили Дніпра від Поштової площі до Звіринця. Ціла низка приміських дач розташувалася у Святошино, Дарниці, Пущі-Водиці.

Слід згадати Царський сад (його перейменували на Першотравневий, а потім на Міський). Він був побудований за проектом відомого архітектора В. Растреллі для відпочинку, проведення концертних програм, святкових музичних вечорів.

А що ви знаєте про розкішні старовинні парки? Так, біля Ланцюгового мосту, на лівому березі Дніпра, був парк «Венеція». Він отримав назву від протоки між Венеціанським і Долобецьким островами. Вишукану назву «Ермітаж» отримав парк на Трухановому острові. А заснував його купець Гинтов у 1870 році. Парк «Тіволі» з штучними терасами, доріжками був розташований на розі Хрещатика і вулиці Інститутської. Він прикрашав садибу П. Лукашевича до кінця ХІХ століття.

Дорогі юні читачі, будь ласка, напишіть нам про парки та сади, які ростуть біля ваших будинків. Проявіть ініціативу і за допомогою батьків посадіть дерево та збережіть його. Чи бути рідному місту красивим — залежить від кожного з нас.

Нехай наша земля дихає вільно, а дерева ростуть красивими та здоровими. Разом ми зможемо врятувати нашу планету від екологічної катастрофи.
 

Чарівний кінь

Жили собі дід та баба. Пішов якось дід на базар і купив кобилу. Невдовзі кобила народила лоша. Воно було незвичайне: окрім того, що біле, так був у нього ще й ріг на голові. Коли лоша виросло і стало гарним коником, повів дід його на пасовисько подалі від села, щоб ніхто не бачив дивного його рога. Недовго паслося лоша, зірвалося з мотузки та й побігло до лісу. Як дід не гукав його, як не наздоганяв, та куди там старому молодого коня наздогнати. Зажурився дід, але нічого не поробиш.

А кінь молоденький кинувся до лісу, бо почув голос, який кликав на допомогу. Бачить кінь — заєць сидить і трясеться.
— Допоможи мені, конику, від вовка сховатися, бо він мене з’їсть, — каже Заєць.
— Допоможу, тільки пообіцяй, що ніколи зайці не їстимуть дідової капусти.
Аж тут Вовк де не взявся та й каже до Коня:

Віддай мені зайця, бо як не віддаси — тебе з’їм. Та й кинувся на Коня, і як тільки торкнувся рога, так і перетворився на морквину.
Тепер, — каже Кінь Зайцю, — не він тебе з’їсть, а ти його.

Зрадів Заєць, а Кінь знову чує, що хтось кличе на допомогу. Придивився — аж то лисиця потрапила в капкан.
Допоможи мені, конику, вибратися з капкану, бо тут мені й смерть, — просить жалібно Лисиця.
Добре, допоможу, — каже Кінь, — тільки пообіцяй, що ніколи не будеш дідових курей і качок красти.

Куди діватися лисиці, от вона й пообіцяла, що ні вона, ні її кума, ні сестра, ні донька ніколи до дідової хати й не підійдуть.
Повірив Кінь Лисиці, торкнувся рогом до капкану, а той і відкрився.

Зраділа Лисиця та й у ліс гайнула, а Кінь хотів, було, попастися в лісі, та швидко темніти почало, от він додому й побіг.

Добігає Кінь до дідової хати, бачить, що дах солом’яний вітром знесло. Дід плаче, баба плаче, а коник їм і каже:
Не плачте, діду й бабо, я вам у пригоді стану, та й торкнувся рогом старої хати, а на тому місці з’явився новий гарний будинок.

Зраділи дід і баба, стали коника обнімати та цілувати, а за його чарівний ріг так і прозвали Чарівним. І жили вони довго й щасливо.
 

Цар Лев

Водному гарному-прегарному лісі жило дуже багато різних звірів. Найголовнішим серед цих мешканців лісу був, звичайно, цар Лев, а в нього було троє синів-левенят.

Найстарший син царя Лева був дуже лінивим. Йому подобалося, коли інші полювали і приносили здобич прямо до його ніг. Та якщо нічого зловити звірятам не вдавалося, то маленький ледащо піднімав такий галас, що ті знову бігли полювати.

Середній син царя Лева був, навпаки, дуже завзятим. 3 самого ранку він бігав, бешкетував і не давав спокою зовсім нікому в цьому затишному лісі. Така його поведінка дуже турбувала мешканців лісу, але поскаржитися Леву-батьку ніхто не наважувався.

Наймолодший син царя Лева не мав таких рис характеру, як його брати. Він був спокійним і розсудливим, а полювання його зовсім не цікавило.

Батько Лев почав навіть хвилюватися, кому ж він довірить після себе трон, хто буде піклуватися про ліс, звірів та птахів. І ось одного разу цар Лев завів розмову зі своїми синами. Він дуже здивувався, коли старший та середній сини, ще не дослухавши свого батька, почали голосно сперечатись про те, хто з них буде найкращим царем. Батько Лев лише стояв і з сумом спостерігав за тим, які все ж таки самозакохані його сини. Та потім він помітив, що молодший син ледь не плаче і говорить йому: «Ну, що ти, тату, тобі ще зовсім рано турбуватися про наступника трону. А кращого за тебе царя лісу все рівно не буде!». І тут батько Лев зрозумів, що тільки наймолодший син зі своїм добрим серцем достойний бути справжнім господарем лісу.
 

Стіл-мандрівник

В одній кімнаті жив був стіл, на кривеньких ніжках. Стояв він посеред розкішної кімнати, в чепурненькому будиночку. Навколо нього зібралися його друзі: стільчики, шафа, тумба. Всі дивились на стіл і заздрили йому: білій скатертинці, вазі з квітами.

Яскраве сонечко світило через віконце і ласкавими промінчиками торкалося стола та гралося з його скатертинкою.

— Яке неподобство, — закричав стіл, — я не хочу, щоб зі мною гралися. Піду і знайду собі краще місце.

З цими словами стіл зрушив з місця і пішов з кімнати, а потім з будиночка.

Вийшовши на подвір’я, він побачив стежинку, яка вела до лісу.

— Ось де мені буде добре, в лісі.
Стіл, важко перебираючи ніжками, пішов у ліс. Ви­йшовши на галявину, зупинився.
— Ось тут я і буду стояти.

У тіньочку під сосною він задрімав, а коли прокинувся, то побачив лісових звірів, які розглядали його.

Стіл почав про себе розповідати звірям, для чого він потрібен.

Так, як уже сонечко сідало за гору, то на стіл треба ставити вечерю.

Звірі почали ставити, хто що приніс: лисичка — запечену курочку, зайчик капусту та моркву, білочка — грибочки та горішки, ведмедик — горщик меду, кабан — торбинку картоплі.

Всі сіли за стіл вечеряти, повечерявши, розбіглися по домівках, а стіл залишився сам. Один.

Озирнувся він, а де ж усі?

Хто ж буде зі столу прибирати, скатертинку стелити. Нема нікого.

Гірко заплакав він, задумався: а де ж мої друзі? Де мій будинок? Нахиливши голову стіл побрів назад, до будинку. Тепер він ніколи не буде з дому тікати, бо від добра добра не шукають.
 

Таланти

Їжачок замислився про таланти своїх друзів. Він знав, як весело вони граються і як кожний вміє робити щось дуже особливе. Розібратися у цих питаннях йому допомогла вчителька Сова. Сова розповіла, що на світі є багато творчих здібностей, але треба їх відкрити і потім розвивати. Наприклад, існує багато музеїв, галерей, виставкових залів, в яких зберігаються художні твори. Люди, які створюють картини, скульптури, малюнки, витвори декоративно-прикладного мистецтва називаються художниками.

Існують різноманітні інструменти, на яких люди грають, виконують музичні твори. Інколи вони виступають поодинці, а інколи гуртуються по групам чи поєднуються у величезні оркестри. Їхні таланти ми можемо почути у таких закладах, як театр, філармонія, консерваторія, по радіо та інших театральних та сценічних приміщеннях.

Майже кожна людина любить співати. Правда, не у всіх є добрий слух та справжній голос, але прагнення виконати пісеньку притаманне багатьом людям. У цьому виді творчості теж багато можливостей. Якщо співає одна людина, то таке виконання називається соло. Інколи співає дует, тріо, квартет та багато інших поєднань. А коли це вже велика кількість виконавців, то їхній виступ називається хоровим виконанням.

Сова запропонувала учням вибрати творчий гурток за своїми здібностями. Зайчик перший підняв лапку і сказав, що він дуже полюбляє стукати по барабанам. Для нього насолода, коли виникають ритмічні звуки, від яких піднімається бадьорий настрій. Зайчик потрапив до інструментального ансамблю.

Вовчик, не роздумуючи, запропонував себе у хор. Бо інколи він так любить голосно поспівати. Правда, його спів не усім подобається, але він дуже старається, особливо, якщо поруч ще хтось голосить.

Горобчик сказав, що для нього величезне задоволення викликає малювання. Коли він на пісочку стрибає, то залишаються дивовижні візерунки, його «почерк» усі впізнають. У школі був гурток образотворчого мистецтва.

Лисичка довго не знаходила у себе талантів. Вона розгубилася, хоч і вважала себе дуже розумною… Але Сова підказала, чим краще займатися цій гострій на язичок тваринці. Лисичка вміє так розказувати вірші, байки та цілі оповідання, що їй вірять майже усі, хто поруч. Достовірність інформації можна перевірити по казках.

Довго слухав друзів дятел. Він сидів на величезному дереві і ретельно щось довбав. Але він чув усе, про що розмовляли в лісовій школі. Через деякий час у нього вийшло симпатичне дупло, яке нагадувало справжній будиночок. Учні проголосили його архітектором. І дійсно, ні в кого іншого немає такого терпіння та наполегливості в цій нелегкій роботі…

Діти! А хто знає, куди приносять мед бджілки? Правильно, у вулик, у середині якого щільненько розміщені соти. Ці особ­ливі формочки з воску роблять самі бджілки. Вони справжні майстри ліплення!
Їжачок сидів серед своїх друзів і радів за їхні таланти. Їжачку теж хотілося проявити своє вміння, але він не знав, що в нього виходить найкраще. Сова звернулася до їжачка, і похвалила за його композицію, яка прикрашала його голочки. А там був цілий скарб зі смачненьких яблучок, листочків, грибів… Такий візерунок не кожний може зробити. Витвори такого виду діяльності отримали назву ікебана. Їжачок зрадів, що і в нього теж є талант.

Друзі подивилися навколо і просто ахнули від краси. Серед дерев світилося мереживо. Прозорими нитками якийсь чаклун створив неймовірної краси узор. То був павучок-чарівничок. Тонесенька серветочка сяяла усіма кольорами веселки і нагадувала справжній витвір мистецтва.

Біля квітів кружляли метелики, вони зачарували всіх своїми дивовижними рухами. Як ви думаєте діти, який вид творчості притаманний метеликам?

А тепер слід замислитися всім читачам про свої таланти. Подумайте, що у вас виходить найкраще? Впевнена, що у кожного малюка є особливі прихильності, але їх потрібно розвивати. І життя наше стане кращим…
 

Наймиліший голос Мами

Ніч. Усе спочиває. А чи усе? Прислухайтесь! Саме вночі оживають предмети, речі, які нас оточують. Так, так. Коли ми, люди, засинаємо, наші іграшки, ляльки, речі і навіть меблі навпаки пробуджуються і тихесенько розмовляють.

Ось яку розмову одного разу мені довелося почути. (Певно, вони думали, що я сплю, а я просто сопів і довго не міг заснути, бо не дихав ніс). Чую, хтось вихваляється:
— Як тільки мене любить Сашко! Просто обожнює. Дивиться і футбол, і «Найрозумнішого», і фільм про Гаррі Поттера, я аж стомився розважати його сьогодні. (Ви, мабуть, здогадалися, що це розмовляв телевізор). Я навіть образився на нього трохи. Він стомився! А я не стомився з ним? Один канал не показує, другий мигає, третій — нема трансляції. Коли чую:
— Та що там ти. Мене Сашко любить найбільше. Скільки він на мені грає! Його улюблені ігри: GTA San Andreas, Worms, Vice City — забили мені усю пам’ять. А як клацає по кнопках?! Просто жах.
Я слухав, і мені не вірилось. Невже мій комп’ютер таке може говорити про мене? А клацаю, бо клавіши западають.

— Годі вам вихвалятися! Найбільше Сашко любить мене, — почулося з кутка, де на поличці стоїть старий телефон.
— Ха-ха-ха, — засміялись одночасно телевізор і комп’ютер.
— Тебе?! Ти вже зовсім з глузду з’їхав, старий?
— От і ні. З ким би з вас Cашко не грався, та коли подзвоню я, він усе вмить кидає і поспішає до мене, бере слухавку, а я передаю йому Голос його Мами, яка дзвонить з роботи. А чи можете ви передати Сашкові голос його мами, на який він так чекає. Мій дзвінок для нього — найдорожчий.

Наступного дня я прокинувся пізно. Мами вдома вже не було. Вона рано йде на роботу, а на столі записка: «Сніданок на столі». Снідати не хотілось. Я навіть не кинувся до комп’ютера, не увімкнув за звичкою телевізор і навіть не подзвонив зранку Антону, щоб поговорити про футбол чи нову гру. Мені так захотілося почути голос мами. Я вирішив подзвонити їй на роботу. Але я забув (це просто жах), я забув номер телефону маминої роботи. Мені стало сумно і соромно, адже я знав напам’ять усі телевізійні канали, коди комп’ютерних ігор і раптом забувся мамин номер. Мені хотілося плакати. Я так хотів почути зараз її голос...

Я глянув на годинник і став чекати.

Приблизно о такій порі мама завжди телефонує додому і запитує, чи я поснідав, чи прийняв ліки. Я із жахом подумав: а раптом телефон не працює? Я підняв слухавку — гудок був. Я чекав... Просто сидів біля телефону і не зводив із нього очей...

І раптом — дзвінок. Я схопив слухавку. То був Мамин голос. Голос найкращої мами у світі.

А ви пам’ятаєте голос своєї мами? Чи не забули, бува, номер маминого телефону? Подзвоніть їй просто зараз — і ви почуєте найкращий голос у світі — голос Мами.
 

Будуємо мирне життя

Нарешті настав перший день навчань. Друзі поспішали у свою школу, яка розташувалася на сонячній галявинці, у лісі. Сова була красиво вдягнута, прикрашена яскравою хусткою. Горобчик, Їжачок, Вовчик та Лисичка наділи біленькі сорочки, оздоблені вишивкою. На великому пні стояв комп’ютер, це було місце вчительки. А у кожного учня були невеличкі пеньочки, гарно облаштовані для зручного навчання.

Сова привітала кожного учня і записала їх у журнал. Це дуже важлива книга, такий документ, куди будуть записуватися оцінки кожного.

Вчителька запитала, хто дасть відповідь на питання: «Як будувати мирне життя?».

Першим підняв лапку Їжачок, він був сміливим і прагнув підбадьорити друзів.

– Я вважаю, що потрібно насамперед бути добрим. Коли ти вмієш поділитися з іншими, то до тебе теж будуть добре відноситися.
– Молодець, – сказала Сова, – ти добре розумієш, що добро породжує добро і тоді не буде сварок. І поставила Їжачку у журналі 12 балів.
Потім помахав крилом Горобець, це означало що він хоче відповісти.

– Мені здається, що не треба відбирати у друзів іграшки. Краще попросити, і тоді не буде образ.
– Так, – відповіла вчителька, – життя без сварок і образ створює мирні відносини.

Вовчик довго думав. Він знав, що простіше штовхнути, відібрати, накричати. Коли тебе бояться, можна стати ватажком і всіма керувати. Але він не хотів мати погану оцінку. І вирішив змінити свої недобрі думки. Бо можна поступово загубити друзів і залишитися самотнім. Чи є серед вас, малечі, діти, які ведуть себе погано. Всім заважають, кричать, інколи і б’ються? Правда, з ними ніхто не хоче товаришувати?

Тоді Сова промовила:
– Вовчику, подумай, як стати добрим другом і не зіпсувати всім настрій. Як зрозумієш, тоді розповіси нам.

Лисичка весело помахала хвостиком і підняла лапку.
– Я хочу дати відповідь.
– Добре, – відповіла вчителька, – іди до дошки і розкажи.
– Треба Вовчику не чіплятися до інших, навчитися терпінню, почекати, поки інші пограються. Тоді діти і самі поділяться іграшками. Горобчик вже про це правильно сказав.
– Добре, сказала вчителька, – але це побажання для Вовчика, не хитруй, тобі треба дати про себе відповідь.
Лисичка почервоніла і відповіла:
– Я буду старатися не брати чужі іграшки. Буду запитувати у друзів дозволу. Тоді вони не будуть ображатися і у нас не буде сварок.
– Я дуже вами задоволена, – сказала Сова. – Ви добре розумієте, як треба жити у мирі та злагоді. Важливо робити добрі вчинки, не сваритися, не брати без дозволу чужі іграшки, не битися. Щоб засвоїти наш урок, треба все це використовувати в житті.
 

Вовк, Лисиця та Журавель

Це було дуже давно, ще тоді, коли Лисиця, Вовк і Журавель товаришували. Дружба дружбою, а їсти хочеться завжди. Лисичка була хитра і захотіла їсти першою.

Журавлик, я так зголодніла, не міг би ти підманити куріпку, а я тоді підбіжу і схоплю її. Журавель погодився. Так і сталося. Згодом і Вовк зголоднів. Каже він до Журавля:
Журавлику, якщо ти друг, то полети на дах того господаря і дай мені знак, коли хазяїна і собак не буде вдома. Тоді ти змахнеш крилами, а я побіжу і спіймаю овечку. Журавель погодився. Він дочекався, коли хазяїн і його собаки пішли, злетів на дах і змахнув крилами. Вовк схопив ягня і наївся досхочу. Згодом і Журавель зголоднів. От він і каже:

Лисичко, я тобі допомагав?
Допомагав, Журавлику, допомагав.
А тобі, Вовчику, я теж допоміг?
Допоміг, Журавлику, допоміг.

Отож, допоможіть і мені знайти їжу. Захотілося мені жабок молоденьких. Ти, Лисичко, залізь з одного боку болота, а ти, Вовчику, з іншого, та й женіть.

А я стоятиму посередині, от і наїмся. Лисиця і Вовк подумали та й кажуть:
Не хочемо ми, Журавлику, лізти у холодне болото лапи мочити, лізь сам. Журавель розсердився на них та й полетів геть.

З того часу Журавель не товаришує ні з Вовком, ні з Лисицею.
 

В лесу родилась ёлочка

В лесу жила ель. Летом она радовалась солнцу и теплу, наблюдала за букашками, махала пролетающим птицам и шепталась с соседками – липами. Осенью — грустила, глядя на то, как засыпают её подружки, а птицы улетают на юг. А зимой — прятала зайцев, да ворона иногда к ней наведывалась. Прилетит, сядет на верхушку и начинает рассказывать ей лесные новости. Например: «у белки в этом году такая пышная шубка к зиме выросла, даже лиса к ней приходила завидовать», или: «вчера охотники опять капканов наставили, так волк в них палок натаскал, а то, не дай бог, зверюшки какие-нибудь попадутся».

Вот и сегодня ворона прилетела. С утра шел густой снег, а теперь из-за туч выглянуло солнце и снежное покрывало тут же вспыхнуло мириадами бриллиантовых блесток. Ворона села на верхушку ели и потревоженные снежинки, кружась и сияя, слетели на землю. В затихшем лесу, где-то далеко, послышались человеческие голоса.

«Здравствуй, ворона, — сказала ель, — не знаешь, чего это люди пришли в лес в такой мороз».
«Знаю, — ответила ворона, — ёлку ищут».
«Ой, может меня?»
«Может и тебя, но, думается мне, ты не обрадуешься, если они тебя найдут».
«Почему?»
«А ты знаешь их ужасную песенку: «…срубили нашу ёлочку под самый корешок?»
«Да глупости это все. Зачем им меня рубить?»
«Может и не тебя, может, другую найдут».
Голоса стали звучать ближе.
«Зачем им другая? Эй, я здесь! – замахала ёлка лапами. — Идите сюда».
— Смотрите, вон хорошая елка, — услышала она голос лесника.
Ветки кустарника раздвинулись и показались лесник и его спутник.
— Вот это красавица! — восхитился мужчина, подошел и погладил иголки. А ёлка прижала их к ветке, чтобы не уколоть гостя.
«Вот видишь, — сказала она вороне, — вовсе и не будут они меня рубить, люди ценят красоту. Раз я им понравилась, то они не причинят мне вреда».

Пролетел легкий ветерок, и невесомые снежинки снова посыпались с веток веселыми искорками. Человек обошел вокруг ели, и она видела, как засветились его глаза.

— Я вижу, она вам понравилась? – спросил лесник и стащил с плеча мешок, — Хорошая ёлочка. Берите, не пожалеете. – И развязав ремешки, он достал из рюкзака топор.
«Кар», — вскрикнула ворона и взлетела с верхушки ели, — «Кар-р-р».
Солнце спряталось за тучу, а ель задрожала, и с её веток опять посыпались снежинки, серые, как пыль. Лесник поудобнее перехватил топор и сделал шаг.
— Нет! Стойте! – вскрикнул мужчина и, подбежав, придержал лесника за руку. — Не надо!
— Мы что пол дня ходили по лесу только для того, чтобы полюбоваться на ёлку? — удивился лесник.
— Мы искали красивую ель, и мы её нашли.
— И что теперь? Развернемся и пойдем назад? Разве вы не хотели забрать её домой.
— Хотел, — признался мужчина, — но теперь, когда я её увидел, я не смогу её погубить. Вы помогли мне её найти, спасибо, теперь пойдемте назад.
— Поищем другую?

Шаги и голоса людей стали удаляться и затихли. Вернулась ворона и, сделав над елкой недоверчивый круг, снова опустилась на верхушку.
«Ушли? А я уж думала, накаркала».

На следующий день, такой же ясный и солнечный в лесу снова зазвучали голоса людей. Ветер, пробежав по снегу, взвихрил снежинки, и они заплясали в веселом хороводе. На полянку выбежали дети, вслед за ними уже знакомый мужчина вывел за руку красивую женщину.

— Ура! Папа, живая, настоящая ёлка! – закричали дети и стали бегать вокруг.
— Ты молодец, — сказала женщина и поцеловала мужа.

Мужчина принес с собой сумку, но в ней был не топор, а ёлочные игрушки.