Роздуми під час карантину

Життя призупинилося в очікуванні… Чогось тривожного, незбагненного… Напружена думка шукає світла, заспокоєння душі… Немає.

Якось раптом велика земна куля перетворилася в маленьку кульку. Стало тісніше у просторі й часі. Невблаганно тісно… Зіщулились почуття, замкнулися мрії. Притихли прагнення.

― Що це, звідкіля, чому, навіщо? 

У відповідь ― тиша. Тиша земна і небесна. Тиша для почуттів і думок.

Серце сповільнило свій ритм. Природа засумнівалась. Принишкли діти… 

Усі пішли на карантин. Як уберегтися? Уберегти себе й оточуючих, уберегти планету? Все це так зненацька, непояснювано і незрозуміло.

 ― Де шукати розради? Спасіння ― де? Але ж треба знайти.  

Поки що кожен шукає його в собі. У своїх думках і почуттях, у своїх внутрішніх силах не зламатися, не розкиснути. Гостро постало питання, як бути, щоб цього не сталося?

Мабуть, кожен повинен пам’ятати, що поруч є діти, тато і мама, перед якими не маєш права цього зробити. Адже вони чекають від тебе захисту і підтримки, хоча, здавалося б, і ти сам цього потребуєш. І є Україна, її люди: знайомі й незнайомі для тебе. Але вони всі зараз однаково рідні й близькі… І є цілий світ, який замкнувся в одних почуттях і прагненнях.

Як змінити хід думок? Напрям руху?

Перечитую роман В. Рисцова «Дотик до істини». Де ж тепер шукати ту істину? Істину людського буття? 

Можливо, запізно читати це тепер? 

Читаю про науку кабалла, різноманітні філософські та психологічні аспекти… Допомагають.

Розумію, що перш за все треба сконцентруватися на таких побутових питаннях, як дотримання гігієни способу життя: як фізичного, так і психологічного. Не впадати в паніку і суворо дотримуватися всіх застережень і порад лікарів та влади. Що було так, а що ні ― то вже потім, згодом. Як усе минеться? Дай Боже, щоб минулося і забулося.

Та щоб не забулося найголовніше: дбати про своє здоров’я і здоров’я своїх близьких, насолоджуватися життям поруч зі своїми рідними, не бігати за шаленими прибутками і позахмарними ідеями. Бачити своїх дітей і щиро спілкуватися з ними, піклуватися про батьків, щоб вони не відчували самотності й непорозуміння… Радіти життю всім разом!

Не вбивати, не красти, не чинити насильства один над одним! Жити по честі й совісті, любити і мріяти…

Повертаюсь до роману…

…Засяяло сонце. Стрепенулися віковічні дерева: «простягнули до зір свої руки». Ожили річки й озера. Защебетали радісно птахи. 

Світ оновився!

Оновилися думки і почуття. Діамантами розсипалися усмішки і щирі потиски рук…

Стрепенулася, роздуми розсіялися… Повертаюся до життя. Буденного, насиченого клопотами і загадками, які щодня треба розгадувати і вирішувати, переборювати труднощі й знову йти вперед, ні на мить не зупиняючись. 

…За вікном ―дощ. Люблю, коли йде дощ. Сірі пасма його умиротворюють душу, уповільнюють ритм життя, надихають на роздуми. Не треба нікуди бігти, можна видихнути повітря і знову спокійно вдихнути його. Можна на якусь мить сховатися від світу і сказати собі: «Як добре, що живу, дихаю, відчуваю. І як добре, що є дощ, який може йти, падати, скрапувати… Що він може бути сірий і теплий, сріблитися у сонячних променях і надихати на творчість, заспокоювати і милувати» Люблю весняної днини дивитися, як під його життєдайними краплями розпрямляється листочок, розкриваються пелюсточки квітки сріблистими діамантами. Дихати легко, чисто та свіжо навкруги. І з’являється думка: «Так буде завжди: світлість мислення, легкість тіла, чистота почуттів!» 

Люблю, коли йде дощ…

Зараз школа на карантині… Навчаємося дистанційно. Завдання, поради, вказівки, пояснення йдуть на дитячі або батьківські смартфони, електронні пошти. Діти також переглядають відеоуроки. Дистанційне навчання  розкриває для учнів нові можливості, показує нові таланти та особливості моїх дітей. Йдуть додатки до характеристик учнів. Більше розкривається їхній внутрішній світ, характери, темпераменти, уподобання. Непосидючі хлопчаки, яких завжди вабив телефон та ігри в ньому, розкриваються як вдумливі, розсудливі, послідовні учні, що дають надію на щасливе майбутнє нашої нації. Вони вміють мислити, вміють бути спостережливими, дисциплінованими, наполегливими. 

Дівчатка, які й в повсякденному житті школи завжди були старанними, тепер розкривають свої творчі можливості: це і малюнки, і різні поробки, які рекомендовано програмою, і нестандартні рішення різноманітних завдань.

…Слухаю пісню «Чому так зорі запалали» у виконанні гурту «Без обмежень». Слухаю вже вкотре, уже забагато. Та отримую море емоцій!

Ніби зорі посипались звідусіль… Але це лише на мить.

Знову повертаюсь у неспокійну реальність.

Доля послала випробування. Їх треба пройти мужньо. 

Мінлива погода весни…

…За вікном кружляють легкі сніжинки. Під ніжними весняними променями сонця вони милують серце і заспокоюють думку: зими уже не буде, вона відійшла. Скоро й зникне вірус… Тривожно…

А пандемія шаленіє…

Вулиці великих міст сильних держав зовсім опустіли. Парки стали відкритими для дикої природи. Людей обмежили у прогулянках, спілкуванні. Страшно, але серце зігріває думка, що це тимчасово, що вірус утомиться нищити людей і врешті-таки зупиниться, зникне. 

Природа відпочиває… Можливо, вона хоче нагадати нам про те, що ми не цінували її, забруднювали, винищували?

…Світить весняне сонце. Воно освячує планету на новий урожай.

Знову продовжують карантин. До 11 травня. Учні у школу в цьому навчальному році уже не підуть. Далі навчаємось дистанційно.

…Сяє сонце. Яскраве, весняне. Розпускаються під вікном листочки каштана. Заглядають у вікно і сповіщають, що весна таки прийде… Що пандемія мине. Це – найголовніше.

Проходжу дводенну онлайн-конференцію, під час якої слухаю обмін досвідом між освітянами про особливості дистанційного навчання, сама подумки додаю свої висновки.

Навчання закінчується, досвід залишається!

…І ось послаблення карантину. Я знову в рідній школі. Вдихаю розкішний запах учительства і радість педагогічного спілкування. 

Дітей немає. Тиша…

Підбиваємо підсумки навчання за попередній навчальний рік.

Налаштовуємось зустрічати вересень ― початок нового навчального року…

А карантин триває…

Зоя ПАЦАЛО, відмінник освіти України