Крах Переяславського проєкту
«Хто не пам'ятає свого минулого, той приречений пережити його знову»
Джордж Сантаяна
Минуле завжди тяжіє до міфу. І це зрозуміло, бо з часом зникають у пам'яті людства реалістичні деталі, які в історичному контексті мають вирішальне значення. Російські міфотворці історії неодмінно запевняли увесь світ у миролюбності Москви. Але факти свідчать про інше, а саме про імперську агресію путінської Росії проти України, яка розпочалася навесні цього року. Своїми чоботями путінські вояки вщент розчавили симпатії українців до Росії, а пролита кров спричинила огиду до неї. Невже це й є підсумок багаторічної «дружби й братерської любові» українців та росіян? І сьогодні світ спостерігає за тим, як український народ воює, захищаючи не тільки свої національні інтереси і територіальну цілісність, але й усієї Європи від російського загарбника. Біля витоків феномену тяжких відносин між Росією та Україною – Переяславська угода, навколо якої виникло чимало легенд та історичних міфів...
МІФОПОЕТИКА МОСКОВСЬКОГО ЦАРСТВА
У російській, як і у радянській історіографії, завжди панував московоцентризм – ідеологічний імператив російської національної свідомості, згідно з яким концепція «Москва – Третій Рим» обґрунтовувала всесвітньо-історичне призначення Росії. Ця idee fixe ще й досі живить душу пересічного росіянина, його ментальність.
Проте корені її слід шукати в глибині століть, коли московський трон посів князь Іван Калита, який «поєднував риси татарського блюдолиза і головного монгольського раба», за висловом Карла Маркса.
Онук легендарного Олександра Невського, Іван Калита успадкував зроблений дідусем вибір азійського шляху Русі – уславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері й отримав за це ярлик голови золотоординської адміністрації на Північній Русі. Він і став біля витоків московоцентризму: саме з нього розпочалася експансія Москви щодо територій сусідніх князівств, тобто процес «збирання земель», на яких остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу.
Агресивний дух московського експансіонізму відчула Східна Європа, починаючи з ХV століття, коли молода Московська держава охоплювала якихось 24 тис. кв. км. Та на початку ХХ століття Російська імперія вже займала 23,8 млн. кв. км, тобто одну шосту частину суходолу Землі (й 55% усього світового чорнозему – 130 млн гектарів). Отже, територія Росії приростала у середньому із швидкістю 80 кв. км на день!
Видатні російські євразійці – князь Микола Трубецкой, Георгій Федотов і Лев Гумільов – завжди вважали Москву прямим спадкоємцем імперії Чингізидів. Від монголів Москва, улус Золотої Орди, успадкувала й реалізувала у нових історичних умовах принципи ефективного управління величезною імперією, причому державний її устрій формувався відповідно до золотоординських стандартів.
На Московщину охоче йшла служити татарська знать. Саме тому серед російського дворянства чимало татарських прізвищ: Салтикови, Шереметьєви, Юсупови, Булгакови, Єлагіни, Басманови. «…Не ззовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею Русі, просочується у плоть і кров...», – стверджував Георгій Федотов у своєму творі «Росія та свобода». Періодичні ін'єкції татарської крові суттєво вплинули на формування московського етносу, його золотоординської ментальності.
Татарське ярмо й зумовило азійський шлях Москви, яке обернулося згодом звірячим кріпосництвом та лютим самодержавством. Чи була альтернатива азійському шляхові Москви? Так, була. Тверське князівство, історичний конкурент Москви, тривалий час тяжіло до Європи, підтримуючи дружні стосунки із Литовським князівством. Європейський шлях вибрав і Великий Новгород, який мав торгівлю зі Швецією та іншими країнами Балтії. Та за це їм жорстоко помстилася Москва…
Ось з такою державою зійшлися шляхи України в екстремальні для неї часи.
А місцем їх зустрічі став Переяслав.
У ПОШУКАХ ІСТОРИЧНОГО ШЛЯХУ
Переяславська угода не була примхою волі гетьмана чи інтриги купки старшини: фактично вона офіційно узаконила державний суверенітет України, засвідчила правову форму її відокремлення від Речі Посполитої та укладення воєнного союзу із Москвою.
Однак для відродження обставин цієї історичної події слід розглянути її основні політичні та юридичні аспекти, адже Переяславські домовленості були усними, і взагалі, оригінал двостороннього договору не існував.
Богдана Хмельницького непокоїла невдала геополітична ситуація навколо його держави. Неспроможна була вона протистояти збройним силам Речі Посполитої: потрібна була негайна допомога, оскільки ресурси його Гетьманщини на той час були майже вичерпані. Трагедія України й полягала у тому, що вижити як суверенна держава могла вона лише під протекторатом однієї з могутніх держав фатального трикутника – Річ Посполита, Московська держава та Османська імперія. Іншого виходу не існувало.
Ще на початку Визвольної війни проти Речі Посполитої, 1647 року, звернувся Богдан Хмельницький за допомогою до турецького султана Ібрагіма І. Султан дозволив кримському хану Іслам-Гірею надати військову допомогу українським повстанцям. Саме кримські татари й були союзниками гетьмана Богдана протягом 1650-1653 рр.
Намагаючись зберегти хоча б автономію новоутвореної держави, Богдан Хмельницький неодноразово звертався до царя з пропозицією щодо прийняття України під свою протекцію. Між Чигирином та Москвою налагоджені були дипломатичні відносини, однак «братня» Москва не поспішала із допомогою. Напевно, чекали у Москві, доки спливуть кров'ю та ослабнуть її сусіди. Лише загроза переходу України під турецький протекторат змусила Москву діяти енергійніше й прийняти відповідні рішення Земського собору у жовтні 1653 року.
Утім подробиці Переяславської ради загальновідомі із шкільних підручників.
Отже, доля України вирішувалася 8 січня 1654 року. До Переяслава прибули гетьман Богдан Хмельницький разом з генеральною старшиною та московське посольство на чолі із боярином Василем Бутурліним. На Генеральній козацькій раді було ухвалено остаточно рішення щодо переходу України під зверхність московського царя, про що й повідомили Бутурліна. А потім у своєму виступі на центральному майдані міста гетьман розглянув потенційних кандидатів на цю роль. Задоволений тим, що вибір пав на православного правителя, натовп схвально відгукнувся на Богданову промову. Після зачитання царської грамоти Богдан Хмельницький, старшина та Бутурлін увійшли до Успенського собору для прийняття там присяги.
Перш за все, Переяславська угода не була всенародною і репрезентативною, оскільки на ній присутні були не більше 300 осіб, головним чином, козаків та міщан. Крім того, присяга у Переяславі не була всеукраїнською та одностайною. Якщо взяти географічно, за територіальним представництвом, то присягнути Москві мало населення лише Гетьманщини, до складу якої входили тоді Брацлавське, Київське та Чернігівське воєводства, тобто, 20-25% етнічних українських земель. Зрозуміло, що не присягали на землях, підвладних на той час Польщі (тобто Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля та ін.), оскільки фронт проходив по лінії Житомир - Вінниця.
Не вся козацька еліта схвально сприйняла союз із Москвою. Серед тих, хто ухилявся від присяги відверто – полковники Іван Богун, Іван Сірко, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Петро Дорошенко та Михайло Ханенко.
В опозиції до Богдана Хмельницького перебували ієрархи Української православної церкви, зокрема Київський митрополит Сильвестр Косів, який категорично відмовився присягати Москві. Мабуть, тому гетьман змушений був обрати місцем переговорів Переяслав, а не Київ (усупереч побажанням Москви).
Проте ця подія стала поворотним пунктом в історії не лише України, але й Росії та Польщі. Напевно, Переяславська угода той час справді відповідала інтересам України…
ДОСВІД НЕОГОЛОШЕНОЇ ВІЙНИ
Хмельниччина дивним чином збіглася із подіями Англійської буржуазної революції ХVІІ століття: сам сер Олівер Кромвель, лорд-протектор Англії, привітав гетьмана Богдана із перемогою. Відтоді прийшло в Україну ринкове сільське господарство, розпочалося становлення правового суспільства європейського типу.
За дбанням Мазепи Києво-Могилянський колегіум перетворився на академію, а навчалося там понад двох тисяч студентів з України й Польщі, Сербії, Туреччини та Московщини – з ycix прошарків шляхти, козацької старшини, міщанства, духівництва, козацтва та селянства. Серед знаменитих випускників – Дмитро Ростовський (Туптало), Феофан Прокопович і Стефан Яворський, який став на чолі російської церкви після смерті патріарха Адріяна. Чимало українських богословів та вчених, перебравшись до Росії, розпочали там нову добу в історії російської культури. Лише в самій Москві працювало понад 114 вихованців Києво-Могилянської академії.
У стінах Академії проводилися наукові диспути, читалися вipші, ставилися драми, співав кращий у Києві академічний хор та грав оркестр. У такі дні дзвонили дзвони, на майдані поблизу Академії юрмилися люди, грали вертепи та інтермедії. Це було справжнє свято – в Україні вирувало культурне життя.
За доби Мазепи Україна стала справжнім духовним донором Росії.
Письменними були навіть селяни. За свідченням іноземця Павла Алеппського: «Мало не всі українці і більша частина їхніх жінок вміють читати». (До речі, значна частина оточення Петра І взагалі була неписьменною, зокрема, Олександр Меншиков).
Відтоді аж до 1917 року Україна не мала своєї державності.
Таким чином, Переяславський проєкт став пасткою для української державності…
Йшов наступ Москви і на українську культуру. Царський уряд неодноразово підтверджував заборону української мови зі своїми циркулярами (указ Валуєва 1863 року, Емський указ 1876-го). На початку ХІХ століття Україна перетворилася на країну з майже суцільною неписьменністю. Це боляче вразило й українську літературу, яка аж до Тараса Шевченка вважалася «літературою другого ґатунку».
Найвидатніші представники української інтелігенції загалом зараховувалися до числа діячів російської культури, зокрема Микола Гоголь, Дмитро Левицький, Володимир Боровіковський, Дмитро Бортнянський, Ілля Рєпін, Микола Бердяєв та ін.
…Уже 8 років триває неоголошена війна Москви проти нашої Батьківщини. Тисячі загиблих, десятки тисяч поранених, мільйони вимушених переселенців, мільярди збитків – ось така ціна за свободу й незалежність нашої держави. І доки путінський режим залишається при владі, неможливо уявити собі якесь примирення між росіянами та українцями – пролита кров ще надовго розділятиме колись «братерскі народи». Проте жертви, які несе Україна у цій війні, цілком виправдані, адже сьогодні нашій державі випала висока честь та історична нагода захищати не тільки свої національні інтереси і територіальну цілісність, але й усієї Європи від російського загарбника.
І як підсумок цієї «багаторічної дружби й братерської любові» росіян до українців є геноцид українського народу, якому Путін оголосив справжню війну лише за те, що українці не здаються! Мільйони наших співвітчизників полишили рідні домівки та опинилися за кордоном. Проте увесь світ виступає проти Путіна із його злочинною політикою та й підтримує Україну в її боротьбі із російською агресією.
Володимир СКРИНЧЕНКО
