Українська геральдика у часі й просторі

                                «Війська Запорозького воїн знаменитий / Щохвилини ладен край свій боронити…» 
                                                                                                                                                        Г. Граб'янка 

Про що вам нагадує геральдика? Напевно, про добу Середньовіччя, лицарські турніри й короля Артура? Багато хто розглядає геральдику як старомодне і витончене задоволення, інші як снобістський анахронізм, але безумовно одне – вона вижила, вона живе й понині, – у Третьому тисячолітті, пройшовши через століття. Геральдика – це наука, що вивчає герби, кольорові емблеми, які належали або належать особам, родам чи спільнотам, та досліджує історію виникнення і розвиток гербової традиції, закони складання гербів та їх використання. Вона стала невід'ємною частиною європейської та світової культури. В умовах відновлення історичної пам'яті України фундаментальна праця Петра Володимировича Нестеренка «Здобутки української геральдики доби Незалежності», яка нещодавно вийшла з друку, надає багатий історичний матеріал, допомагає вченим та фахівцям, викладачам і студентам закладів культури й мистецтв у підвищенні культурно-історичної кваліфікації, а також усім, кому небайдужа історія рідної Батьківщини.

Як навчальний посібник ця праця митця рекомендована Міністерством освіти і науки України, а також схвалена вченими радами Інституту історії України НАН України та історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Вона видана невеликим накладом (50 примірників!) та вже й на сьогодні вважається бібліографічною рідкістю, але доступна читачам у бібліотечних книгозбірнях.

Петро Володимирович Нестеренко – член Національної спілки художників України та президент Українського екслібрис-клубу, кандидат мистецтвознавства, доцент і завідувач кафедри дизайну Міжрегіональної Академії управління персоналом, митець й просто людина, знана у світі українського мистецтва, яка із насолодою занурюється в глиб віків та збирає у свою скарбничку унікальні свідоцтва про таємниці європейської та вітчизняної геральдики ще за часів сивої давнини і до сьогодення. Адже геральдика ще й досі лишається terra incognita для широкого загалу.

Митця не засмучують ані архівний пил, ані пожовклі сторінки старовинних фоліантів, а сумлінна його наукова праця допомагає нам осягнути білі сторінки вітчизняної історії та культури. Обпираючись на цінну фактологію Петро Нестеренко сміливо використовує переконливі історичні реконструкції, висуває нові творчі ідеї в історико-художньому контексті, чим пробуджує дослідницьку думку, висвітлюючи, таким чином, малодосліджений пласт духовного набутку українського народу. Та головне, він має чудово розвинену «архівну інтуїцію», тобто «нюх» на сенсацію, на несподівані відкриття, причому там, де ніхто й гадки не мав, що це можливо.

                                                                   Біля витоків геральдики
Яскраве і барвисте мистецтво геральдики виникло в похмурі часи Середньовіччя, що настали в Європі із загибеллю Римської імперії, коли виник феодалізм і склалася система спадкової аристократії, тобто за доби становлення й розквіту лицарства. Важливим поштовхом до появи гербів стали хрестові походи, які тривали з 1096 по 1291 роки і склали цілу епоху в історії Західної Європи. Саме в цей період використання гербів прийняло масовий характер. Але породив їх нищівний вогонь війни, яка була спровокована фанатичними мусульманами. Озброєні своєю непримиримою релігією, вони захопили Палестину та Єрусалим і почали оскверняти святині християнства, чинити перешкоди християнам-паломникам. Хрестові походи різко підштовхнули процес герботворення, оскільки в них брали участь багато лицарів з різних країн світу, тому необхідні були відповідні відмінності для них. Так, у першому хрестовому поході брало участь понад 100 тисяч воїнів. Основу їх склали кілька тисяч герцогів, графів, баронів і лицарів з Франції, Південної Італії, Нормандії, Фландрії, Англії та Шотландії.

Наступним етапом у розвитку творення й поширення гербів стали лицарські турніри, що були невід'ємною частиною західноєвропейського життя. Лицарським турнірам герб зобов'язаний не менше, ніж хрестовим походам, адже до участі у турнірах допускали тільки осіб благородного походження. І головним пропуском на турнір був герб, що доводив високе походження власника та його положення в родовій ієрархії. Так, в одному з лицарських турнірів брав участь і отримав смертельне поранення французький монарх Генріх ІІ від свого гвардійця, шотландця Габрієля Монтгомері.

Для знавців, якими були герольди, пред'явлений герб мав всю необхідну інформацію, наче своєрідний «паспорт». Герольди систематизували знання про герби, виробили правила їх складання і створили науку «гербознавство» або «геральдику». Вони повинні були охороняти звичаї лицарства, укладати правила турнірів, а також пильнувати їх дотримання. Поступово герби стали важливим означенням належності до привілейованого стану і почали передаватися в спадок. Право надання шляхетства і відповідно гербів належало монархам. 

Через століття після появи перших гербів з'явилися перші наукові роботи по геральдиці і власне гербовники. До найдавніших належить складений у Цюріху  в 1320 році Zuricher Wappenrolle. У Франції Яків Бретекс наприкінці XIII ст. описує турніри і герби їх учасників. А найбільш раннім описом правил геральдики вважається монографія італійського юриста Бартоло, опублікована в 1356 році під назвою Tractatus de insigniis et armis. Перша кафедра геральдики була заснована в Берліні у 1706 році.
У Середньовіччі розвинулись й інші напрями геральдики – міська, корпоративна і церковна. Торговці  та ремісники створювали свої професійні гільдії, реєстрували їх, як «юридичні особи», і одержували право на володіння гербом. 

Проблематика герботворення завжди перебувала в полі зору істориків, мистецтвознавців та геральдистів. Наукове вивчення геральдики розпочалося у другій половині XIX століття. Особлива зацікавленість нею спостерігається і в наш час. 

Геральдика стала невід'ємною частиною європейської та світової культури. Це передусім данина традиції, інтернаціональна мова символів, що складалася упродовж століть. Для створення герба необхідні не лише фах, знання певних канонів, а й особливий геральдичний смак, що формується передусім на історичному підґрунті. У багатьох країнах тривалий час існують різноманітні геральдичні інституції. В Україні (у Львові) 1990 року було організовано Українське геральдичне товариство (з 1995 року – член Міжнародної конфедерації генеалогії та геральдики), яке видає свій науковий вісник «Знак» та проводить наукові конференції. Активно працює Комісія державних нагород та геральдики, яка є дорадчим органом при Президентові України. 

                                                                  Геральдична наука в Україні
Україна як частина Європи, успадкувала і геральдичні системи європейських країн. Зародження геральдичних традицій на українських землях датується другою половиною XIII – початком XIV століть. Протягом XIV–XX століть тут, як і в більшості європейських країн, сформувалися окремі напрямки, серед яких, зокрема, територіальна геральдика – символи адміністративно-територіальних утворень, та міська – символи місцевих самоврядних громад (тобто – муніципальні). Аналогічні напрями розвинулись і в сучасній геральдичній практиці європейських країн, в яких функціонують системи територіальних та муніципальних символів. 

Українська геральдика у своєму розвитку пройшла кілька етапів. Кожен з них характеризується впливом різних геральдичних систем. Давньоруські герби та символи складалися під впливом західноєвропейського та візантійського герботворення. Однак найбільший вплив на українську геральдику мала польська символіка. Це пояснюється політичною та релігійною експансією Польщі на українські землі.

Після Люблінської унії на території України всі, хто залишився у стані шляхти, отримали або були приписані до певних гербів, зокрема в ХVІ–ХVІІ століттях герби отримала більшість родин козацької старшини. Наприкінці ХVІІІ століття права української шляхти визнала Катерина ІІ, а на західноукраїнських землях – Марія Терезія.

Одним з перших дослідників, що займалися вивченням геральдики та генеалогії, був представник козацької старшини генеральний підскарбій Яків Андрійович Маркевич. До нашого часу дійшов його «Щоденник», який вів він протягом півсторіччя з 1717 року. Зібрана вченим інформація дає уявлення про стан розвитку геральдичних досліджень на теренах України. 

Петро Нестеренко згадує про багатьох вчених і дослідників вітчизняної геральдики, які працювали у цій галузі на межі XIX–XX століть: Олександра Лазаревського, Григорія Мілорадовича, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, Владислава Лукомського і Георгія Нарбута. 

Автор приділяє велику увагу працям Вадима Модзалевського, його великим заслугам перед українською історичною наукою. Проживши коротке життя, Модзалевський встиг видати чотири томи «Малоросійського родослівника» (1908–1914), п'ятий том (у двох випусках) вийшов у наш час. У співавторстві з геральдистом Владиславом Лукомським і графіком Георгієм Нарбутом Вадим Модзалевський 1914 року підготував «Малоросійський гербівник»; репринтне видання вийшло 1993 року й стало доступним для широкого загалу. Зокрема, Владислав Лукомський зазначав, що малоросійське дворянство у більшій частині його родів є прямим продовженням малоросійської старшини періоду Гетьманщини. Лише невелика частина дворянських родів, зазначав автор, була шляхетського походження і проживала на Чернігівщині ще до Богдана Хмельницького. 

Після Другої світової війни його справу продовжили українські історики Микола Битинський, В'ячеслав Сенютович-Бережний і Михайло Міллер. У радянські часи в другій половині XX століття дослідження з геральдики провадили Віктор Драчук, Валентина Рум'янцева, проте ця наука не заохочувалася. 

Новий етап у розвитку української геральдики почався в часи незалежності. Українське геральдичне товариство – всеукраїнська громадська організація, створена 9 липня 1990 року у Львові за підтримки обласних відділень Центрального державного історичного архіву УРСР (ЦДІА), Українського фонду культури, Товариства охорони пам'яток культури і Наукового товариства ім. Т. Шевченка (НТШ) з метою сприяння відродженню та розвитку української геральдичної науки і суміжних з нею дисциплін. 

Українське геральдичне товариство під головуванням Андрія Гречила продовжило традиції Львівського геральдичного товариства. З часом воно встановило контакти з білоруськими, польськими і словацькими геральдистами; з'явилися й зарубіжні члени-кореспонденти з Франції, США, Канади. 

7 грудня 1993 року товариство було зареєстроване Міністерством юстиції України. 

                                                                Геральдика козацької доби
Петро Нестеренко наводить чимало прикладів з історії української геральдики, коли на історичну арену вийшло козацтво, яке створило політичні формування нового суспільно-політичного устрою на українських землях. Доба козацького герботворення розпочалася від кінця ХVІ століття (з появою першого запорозького герба) і тривала до кінця ХVІІІ століття (з часу скасування української автономії). На відміну від європейських країн, геральдика яких у цей період не зазнала суттєвих перетворень, а навпаки – вступила в добу стагнації та занепаду, в Україні спостерігався бурхливий процес розквіту нових, не бачених ще й досі, геральдичних форм. На зміну шляхті приходить інша, ще більш мілітаризована, елітна верства – козацька старшина, для якої геральдика стала тим самим, чим вона була для середньовічного лицарства – однією з ознак високого соціального статусу, формою символічного висловлення власних суспільно-політичних амбіцій. Козацька старшина відбила в собі тогочасні суспільно-політичні та культурні особливості розвитку українського суспільства, його світоглядні та ідейно-політичні погляди. 

Зображення «Війська Запорозького воїна знаменитого» – козака з мушкетом, шаблею та порохівницею – набуло значення герба із запровадженням козацького реєстрового війська. Саме на печатці універсала гетьмана Григорія Лободи 1592 року збереглося зображення «Козака з мушкетом», тобто від цієї дати і веде свій родовід козацька геральдика. Гербовий відтиск підтверджував законну силу універсалів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Кирила Розумовського та ін.

З початком Козацької революції починається швидкий процес творення козацької геральдичної системи, що зумовлено як виходом на історичну арену нової соціальної еліти – козацької старшини, так і докорінними суспільно-політичними зрушеннями в цілому. Козацька революція 1648 року призвела до створення на більшій частині українських земель нової козацької держави – Війська Запорозького (Гетьманщини). Уже навесні 1648 року зображення лицаря-козака з мушкетом було розміщено в полі військової печатки новоствореної Держави Богдана Хмельницького. Розквіт козацького герботворення у сфері державної геральдики припадає на середину ХVІІІ століття, коли останній гетьман України Кирило Розумовський своїм ордером від 8 березня 1755 року ствердив Герб Війська Запорозького (Гетьманщини) як Національний герб. 

Зі скасуванням гетьманства 1764 року ця блискуча доба українського герботворення раптово припинилася, і на зміну гетьмана Розумовського прийшов генерал-губернатор Петро Румянцев. Царизм розпочав нищити українську державність… 

З утворенням Центральної Ради і проголошенням Української Народної Республіки 1917 року постало питання про національну символіку. У січні й лютому 1918-го Центральною Радою був затверджений проєкт державного герба УНР зі знаком тризуба, схвалено велику й малу печатки УНР. За гетьмана Скоропадського питання про герб постало знову: як герб пропонувалося зображення козака з рушницею і шаблею, однак вирішили зберегти у цій ролі тризуб. Саме тоді він став атрибутом військового одягу. 

Проголошення незалежності України 1991 року поставило питання про нові символи, державні клейноди. Державний прапор України було затверджено Постановою Верховної Ради 28 січня 1992 року, а Постановою «Про Державний Герб України» від 19 лютого того ж року – тризуб як малий герб України і, відповідно, головний елемент великого герба. З того часу над Верховною Радою України замайорів синьо-жовтий прапор, а в державних установах запанував малий герб держави – тризуб. Він як знак Київської держави Володимира Великого насамперед символізує безперервність тривалого історичного розвитку українського народу. 

Пошта України 1992 року випустила у світ марку з державними символами: прапором і малим гербом…

                                              Від української миновшини до сьогодення
Геральдична спадщина міст і містечок України з найдавніших часів відображає всі найголовніші моменти народного життя минулого – від релігійних та звичаєвих світоглядних засад до характерних етнічно-регіональних відмінностей у господарстві, промислах, ремеслах. Століттями використовували герби й учбові установи. Частіше всього університети одержували герби своїх засновників. Церква претендувала на вищу, абсолютну владу в світі з перших днів свого існування, тому привласнила собі всі атрибути світської влади, у тому числі й герби. 

Доля київського герба пов'язана з опікуном Києва архістратигом Михаїлом. Перша відома згадка про герб у вигляді «архангела біло-крилатого на синьому полі» належить до 1414 року. Емблемою його став ангел, що тримає в правій руці опущений меч, а в лівій – піхви, в червоному щиті. 

Герб Києва та Київської губернії було затверджено спочатку 1782 року, а з 1851 року доповнено зображенням імператорської корони відповідно до розпорядження Миколи I у такому вигляді: у блакитному полі святий архістратиг Михаїл в срібному вбранні, озброєний палаючим мечем і срібним щитом.

Революційні події 1918 року відродили українську державність, а відповідальний за розробку українських гербів Георгій Нарбут розробив проєкт нового герба Києва, що поєднував зображення архангела Михаїла і тризуб Володимира. 

Проте затвердити новий герб не вдалося через агресію російських більшовиків.
Тривалий час Київ обходився без офіційної міської символіки, лише 1969 року виконком Київської міськради затвердив новий «каштановий» герб міста. Але він не мав нічого спільного з канонічним гербом, не кажучи вже про суворі правила геральдики. 

Це був щит, поділений на червону (праву) і синю (ліву) частини, посеред яких розміщувалось стилізоване зображення квітучої гілки каштана, із зображенням серпа і молота, а внизу – «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу, як знак статусу міста-героя. В цілому, радянський герб Києва не відповідав законам геральдики, був маніфестацією комуністичних ідеологем і слугував, скоріше, емблемою міста, а не гербом. Разом з тим, порівняно з іншими радянськими гербами він вийшов досить вдалим. За це кияни були вдячні авторам герба – Флоріану Юр'єву і Борису Довгалю.

Після того, як Київ став столицею незалежної України, постало питання про повернення до історичних традицій у міській геральдиці. У травні 1995 року зображення вождя небесного воїнства знову повернулося до міського герба. Художники Олексій Руденко і Віталій Мітченко в 2009 році пропонували проєкти малого герба Києва з архангелом, що тримає щит з арбалетом на ньому, проте вони не знайшли підтримки щодо прийняття єдиного еталонного зображення. 

Попереду нас чекає народження нового герба… 

Багато людей, які не мають жодного відношення до дворянства, виявивши серед своїх предків володаря герба, або відчуваючи себе гідним бути хоча якимось чином наближеним до дворянства, поспішають прикрасити своє житло гербом з сертифікатом у красивій рамці. Внаслідок цього постійно з'являються нові герби. Їх виконують геральдичні організації або художники, які знаються на цьому мистецтві. Це свідчить про незгасний інтерес частини суспільства до геральдики, адже особистий або приватний герб є візуальним відтворенням персональних особливостей армігера (тобто володаря): його походження, освіти, уподобань, рис характера. В окремих випадках родинної згоди армігером може виступати не одна особа, а ціла родина, приймаючи таким чином родинний фамільний герб. У такому випадку проєкт герба нестиме певні спільні для родини візуалізовані родинні цінності й чесноти. 

На вістрі захоплення можновладців гербами опинився і колишній президент України Леонід Кучма. Він не став користуватися гербами вітчизняного виробництва, а замовив герб самостійно у північній столиці. Поруч з ним – Віктор Янукович, урядовець Володимир Литвин, а також небіжчики Георгій Кирпа і Юрій Кравченко.

Особові герби здавна використовуються членами різних шляхетних родин як символ влади, причетності до певного прошарку населення та вираження індивідуальності. Проте сучасні особові герби належать не лише знаті. Масштабна демократизація суспільства ще з ХХ століття сприяє тому, щоб кожен міг самореалізуватися так, як хоче. І герб чудово підходить для цього. Показовим, наразі, можна назвати надання герба Джону Кеннеді, президенту Сполучених Штатів Америки, у 1961 році. Враховуючи той факт, що президент не був вихідцем зі знатної родини з власним гербом, ця подія прирівнюється до надання йому дворянського статусу. 

Яскраве й барвисте мистецтво геральдики виникло і розвинулося у похмурі часи занепаду культури й економіки, що наступили в Європі з загибеллю Римської імперії і затвердженням християнської релігії, коли виник феодалізм і склалася система спадкової аристократії. 

Багато хто розглядає геральдику як старомодне і витончене задоволення, «дворянську науку», але безумовно одне – вона вижила, вона живе й понині, – у Третьому тисячолітті, пройшовши через століття.