Останній рейс "Альбертіни"

«Найвеличніша молитва людини благає не перемоги, а благає миру»      
                                                                                         Ерік Карлфельдт

Напевно, сама доля зіткнула у Конго таких різних людей – за кольором шкіри, амбіціями та соціальному походженню – Даґа Хаммаршельда, генерального секретаря ООН, і Патріса Лумумбу, прем'єр-міністра Конголезької Республіки. Адже ще за півроку до цих подій вони не мали навіть уяви один про одного. Їх зіткнення завершилося загибеллю обох… Як і білі пани з Вашингтона та Брюсселя, Хаммаршельд мислив категоріями колоніального минулого: для нього свобода й незалежність африканських країн мала носити досить декоративний характер. Проте Лумумба усіма силами своєї душі прагнув до свободи для свого народу і його «права на гідність без лицемірства». Моральною поразкою Даґа стала трагедія Конго та загибель її прем'єр-міністра Патріса Лумумби. І тоді особиста політична драма Даґа обернулася іншою трагедією – загибеллю у Конго, у тій країні, яку зобов'язаний був захищати. А у липні цього року у світі мають відбутися дві знаменні події: 2 липня африканці святкуватимуть 100-річний ювілей дня народження Патріса Лумумби, а 29-го – Швеція вшанує пам'ять Даґа Хаммаршельда з нагоди 120-річчя дня його народження.

Посаді генсека ООН передувала блискуча кар'єра Даґа у рідній Швеції…
Завзятий альпініст, він і на верхів'я влади дерся, не шкодуючи ані сил, ані часу. Заступник міністра фінансів у 30 років, він у 36 очолює раду акціонерів шведського національного банку, а в 40 років стає економічним радником шведського уряду. Невтомна праця – ось такий був стиль його життя. Світло в його кабінеті горіло іноді до самого ранку. На все йому вистачало часу, окрім особистого життя… 

В 44 роки Даґ Хаммаршельд – вже генеральний секретар міністерства іноземних справ, а два роки по тому обіймає посаду заступника міністра закордонних справ Швеції. 

Друзі раділи за нього, але Даґа охопила депресія, яка тривала довгі три роки. Він усвідомлював, що подальша кар'єра його на Батьківщині неможлива – не лишилося вершин, яких він не досяг. І коли Даґ усвідомив усю безвихідь свого становища і навіть став подумувати про самогубство, трапилося щось незбагненне: йому запропонували найвищий міжнародний пост – генерального секретаря ООН. Даґ і сам був приголомшений. 

На збирання лишилося декілька днів, але один з них Даг «викроїв», щоб завітати до Упсали – без цього він і не мислив покинути Батьківщину. Там він блукав рідними місцями свого дитинства: постояв біля родинної домівки та схилив голову над могилою матері…

У САМОМУ СЕРЦІ АФРИКИ

Чи знаєте ви Конго, цю чорну перлину у самому серці Африканського континенту? Потужна й велична ріка Конго, у нижній її течії – серія феєричних водоспадів Лівінгстона. На сході Конго – Національний парк Вірунга, де в мальовничих місцях мешкають екзотичні тварини: леви, слони й гіпопотами, крокодили та пітони. 

Ця країна – рай для туристів. Її надра – майже геологічна сенсація! Мідь та кобальт, алмази й нафта… Та ще й уран, яким насичені були атомні бомби, що зруйнували Хіросіму та Нагасакі – теж конголезького походження.

Це дуже багата країна, але з бідним населенням… 

Конго відкрили португальці ще наприкінці ХV століття, проте лише бельгійцям вдалося по-справжньому доторкнутися до казкових скарбів цієї країни. Аборигенів змушували працювати на каучуконосних плантаціях у пекельних умовах, вбивали та калічили за найменшу провину. За 30 років – з 1884 по 1915-й – чисельність населення скоротилася майже наполовину – на 15 мільйонів.

І усе – задля розквіту гумової промисловості Заходу за доби автомобілізації! 

Ось у такій країні народився Патріс Емері Лумумба. Він з'явився на світ 2 липня 1925 року у селі Оналуа провінції Касаї, у родині бідного селянина з племені батетела. Спочатку 10-річного хлопчика віддали до католицької місіонерської школи, а протягом наступних років на нього чекали курси санітарів, школа поштових службовців та заочне відділення Антверпенського юридичного інституту. Поряд з тим він редагує газету, очолює Товариство поштових робітників та Асоціацію персоналу Східної провінції. 

Якби Патріс мав намір зробити кар'єру, то своїм зоряним часом вважав би рік 1955-й, коли був представлений особисто бельгійському королю Бодуену під час його подорожі по Конго. Думки Лумумби щодо питань легалізації суспільно-політичних організацій бельгійського Конго справили неабияке враження на монарха: він запросив його до Брюсселя. Проте його праця «Конго: країна майбутнього під загрозою?», де поряд із аналізом соціально-економічного та політичного стану колонії містилася критика расової сегрегації, яку привіз Патріс із собою, вплинула на подальше життя Лумумби. Він опинився раптом за ґратами: його звинувачували у розтраті державних коштів…

Ця сфальсифікована справа мала нагадати Патрісу про його справжнє місце. У в'язниці він швидко усвідомив реалії колоніального буття. Там і відбулася його чудова метаморфоза: наївний політик перетворився у непохитного борця, а репресії лише надали Лумумбі авторитету у масах й рішучості працювати над створенням загальнонаціональної партії – Національний рух Конго (НРК), який очолив у жовтні 1958-го. Мабуть, завдяки харизмі її лідера ця партія вважалася як найбільш впливова політична сила у Конго. На Брюссельську конференцію «круглого столу», де вирішувалося майбутнє Конго, Лумумбу доправили майже з тюрми із незагойними шрамами від кайданів на зап'ястях. 

Саме там визначилася й дата проголошення незалежності – 30 червня 1960 року.

ДО СВОБОДИ БЕЗ ЛИЦЕМІРСТВА

Кульмінацією процеса деколонізації став рік 1960-й, який увійшов в історію як «рік Африки». На політичній карті світу з'явилося тоді 17 нових африканських держав.

Прийшло свято і у Конго. 

Та цьому передували тяжкі баталії навколо «круглого столу» між лідерами основних партій та представниками бельгійської колоніальної адміністрації. Там, у Брюсселі, зійшлися майбутні учасники конголезької трагедії – поки що як побратими у боротьбі з колоніалізмом – Касавубу і Мобуту, Лумумба та Чомбе. 

Гострі дискусії на конференції точилися навколо майбутнього устрою нової держави. Кожен із лідерів на конференції у Брюсселі належав до різних етнічних регіонів країни, зокрема Моїз Чомбе, лідер партії «Конакат» з провінції Катанга, який підтримував ідею федеративного устрою Конго. Сутичка між Чомбе та Лумумбою мала принциповий характер. Федеративний устрій країни в суто африканських умовах, на думку Патріса, з етнічно розділеними регіонами, мав сприяти сепаратизму та найбільше влаштовував Захід, який сповідував колоніальний принцип divide et impera (тобто «поділяй та володарюй»). Отже, Лумумба прагнув відстояти ідею унітарного державного устрою, щоб об'єднати країну. 

Перемогла його позиція; її було зафіксовано у резолюції конференції. Однак за Бельгією лишилося право координувати військову допомогу, яку б мали надати Конго, а також виступати арбітром у конфліктах між центральними та провінційними органами влади. Тим самим, під суверенитет та територіальну цілісність молодої держави була закладена бомба, яка згодом й розірвалася, коли Патріс Лумумба очолив коаліційний уряд. 

Свято проголошення незалежності розпочиналося 30 червня 1960 року в Леопольдвілі (нині – Кіншаса). Спочатку з промовою виступав король Бодуен, в якій зазначав, що народ Конго має справдити ту високу довіру, яку виявила Його Величність своїм актом про незалежність. Та «брюссельське мереживо» монарха урвало терпець Лумумби, який несподівано встряв у церемонію. Його промова йшла всупереч протоколу й тональності виступів попередніх ораторів. Проте радикальна програма прем'єра, зокрема створення міцного державного сектора економіки, африканізація державного апарату та армії, і жорсткий контроль за гірничодобувною промисловістю, де ще панували іноземні корпорації, змусила розхвилюватися керівників колишньої метрополії. Наостанок Лумумба запевнив присутніх, що ніколи Конго не буде сировинним придатком Заходу та поставив міцну крапку: «Відтепер ми вам не мавпи!» (Nous ne sommes plus vos singes!). 

Ця історична фраза остаточно приголомшила бідолаху короля. Так, для Бельгії реалізація планів Лумумби мала б обернутися втратою казкових скарбів цієї країни. Певно, зіпсоване свято й вирішило долю першого прем'єр-міністра конголезького уряду. 

Перевірка на політичну стійкість Лумумби розпочалася майже відразу після урочистої церемонії. Пірога конголезького життя опинилася у смузі політичних штормів: розпочалися сполохи насильства, масові розправи над європейцями, міжплемінні сутички. Мабуть, дух свободи, застарілі етнічні й расові проблемі, де люди різних кольорів шкіри мали взаємні претензії одне до одного, сприяли цьому. Достеменно звісно, що Бельгія скористалася цим негайно для інтервенції у Конго. 

У ніч з 7 по 8 липня бельгійські військові підрозділи, які ще лишалися у Конго, разом із білими найманцями атакували конголезьких вояків, а згодом – 11 липня, Чомбе проголосив Катангу незалежною державою. У ситуації, що склалася, Лумумбі й Касавубу нічого не лишалося, як звернутися до ООН, до Хаммаршельда за військовою допомогою. 

Ось тоді й настав зоряний час Даґа Хаммаршельда. Африка! Його чорна козирна карта! «Наша доба – це доба Африки, – казав він колегам, – а ключ до Африки у Конго». 

САФАРІ НА ПРЕМ'ЄРА

За Лумумбою, тим часом, досить уважно стежили з-за океану та дійшли висновку, що він для них «гірший за Кастро», як висловився Аллен Даллес. Мабуть, шеф ЦРУ мав рацію: у Вашингтоні ще не отямилися від перемоги Фіделя Кастро на Кубі. 

Саме тоді й розпочалося сафарі на конголезького прем'єра. У хімлабораторіях ЦРУ готували для нього отруту. Не дрімала й бельгійська розвідка, що готувала так звану «Операцію Баракуда» з метою викрадення прем'єр-міністра. Негайно покінчити з Лумумбою закликав і бельгійський міністр у справах Африки граф д'Аспремон. 

І ЦРУ вдалося привести в дію свій диявольський задум – усунути від влади Лумумбу руками його колишніх побратимів. Усе вирішили звичайнісінькі гроші від США, які отримав Мобуту для своїх вояків. Не обділений був і президент Касавубу. Про Чомбе й казати не варто: ним опікувалися у Бельгії. Вересневий антиурядовий путч 1960-го мав сугубо проамериканський характер. У діях путчистів відчувалася зловісна синхронність із діями адміністрації ООН на чолі із Хаммаршельдом.

Виконуючи наказ Даґа «блакитні шоломи» роззброювали віддані урядові військові частини, розігнали конголезький парламент, заарештували міністрів та блокували радіостанцію, не допускаючи туди Лумумбу, який мав звернутися із промовою до нації (для більшості неписьменних конголезців радіо було єдиним засобом інформації). А потім, разом із мобутівцями тримали Лумумбу під домашнім арештом. Тим часом ООН під тиском США визнав легітимність режиму Мобуту. Відтепер Лумумба мав єдиний шанс боротися далі. 27 листопада, вночі, під шаленою тропічною зливою від резиденції полоненого прем'єра таємно від'їхав автомобіль. Він прямував до Східної провінції, де у Стенлівілі зібралися прихильники Лумумби на чолі із віце-прем'єром Антуаном Гізенгою. Але до Стенлівіля він не доїхав. 2 грудня, на півшляху, Лумумба був схоплений, звіряче побитий та поміщений у тюрму військового табору в містечку Тисвіль. Ще раніше серед в'язнів опинилися друзі Лумумби – Жозеф Окіто, віце-президент Сенату, та Моріс Мполо, міністр у справах молоді й спорту. 

РЕКВІЄМ ДЛЯ ГЕРОЯ

Герой не вмирає, він живе й після смерті. Це ясно усвідомлюєш й сьогодні, через десятки років після вбивства Патріса Лумумби, Жозефа Окіто та Моріса Мполо. Та перед загибеллю вони ще раз змусили похвилюватися своїх катів. 13 січня 1961-го мало не збулося чудо: повсталі вояки у Тисвілі вимагали звільнити Патріса Лумумбу та його друзів. Звістка про це остаточно вплинула на рішення білих панів з Брюсселя, зокрема граф д'Аспремона щодо ліквідації Лумумби. Роль ката доручили Моїзу Чомбе, найлютішому ворогові Патріса ще за часів Брюссельської конференції «круглого столу».

Увесь час польоту до Катанги Лумумбу та його друзів звіряче мордували жандарми. Свідків – безліч, починаючи з пілотів літака «Дуглас», на якому транспортували бідолах на страту, і шведів з контингенту «блакитних шоломів». Ці залізні вікінги байдуже спостерігали за розправою та навіть рук не приклали, щоб захистити голову уряду країни, людину, яка запросила їх на допомогу. 

Востаннє побачили вони небо 17 січня 1961 року, коли стояли під прицілом бельгійських командос на чолі із капітаном Гатом. І це глибоко символічно: адже вбивали конголезців саме ті, хто поневолив їхню батьківщину. Про це й доповіла згодом слідча комісія ООН з розслідування цього злочину на Генеральній Асамблеї у листопаді 1961-го. 

Та судове слідство так і не відбулося…

Хвиля гніву й обурення прокотилася усім світом. У Парижі й Лондоні, Москві та Лісабоні мітинги протесту відбувалися біля посольств Бельгії та США. У Каїрі обурені люди увірвалися на територію посольства Бельгії, зірвали портрети короля Бодуена та замінили їх портретами Лумумби. Для мільйонів людей Патріс Лумумба став мучеником на вівтарі свободи, символом боротьби за незалежність. 

Трагедія ця докотилася й до СРСР: вона зворушила автора цього матеріалу, тоді ще радянського школяра…

ВИРОК ДОЛІ

Доля завжди справедлива. І усім причетним до конголезької трагедії вона віддала належне. Під час громадянської війни у Конго, розв'язаної колишніми побратимами Лумумби, Касавубу був позбавлений влади і помер у засланні навесні 1969 року. Того ж року, у вигнанні, в Алжирі смерть застала Чомбе – від серцевого нападу. Опинився у вигнанні й Мобуту: смерть від раку наздогнала його у Марокко.

Але першим з життя пішов Даґ Хаммаршельд. Смерть Патріса Лумумби присудила вирок його політичній діяльності у Конго.

Однак доля підготувала йому останній іспит. 21 лютого 1961 року Рада Безпеки прийняла резолюцію, якою зобов'язувала сили ООН здійснити заходи з метою відновлення територіальної цілісності Конго. При цьому наріжним ставилося питання щодо Катанги, де сконцентровані були головні природні скарби Конго. Господарем цього регіону був концерн Union Miniere du Haut-Katanga, а серед його акціонерів – рідний брат Даґа.

Отже, штурвал політики приходилося повертати у зворотний бік. І щоб виконати резолюцію ООН Даґ мав зустрітися з головним сепаратистом Катанги – Моїзом Чомбе. 

Згода на цю історичну зустріч надійшла з Лондона. Але вона не відбулася…

Відповідно до офіційної версії, літак «Альбертіна», на якому летів Хаммаршельд в місто Ндола (Північна Родезія) для перемовин з Чомбе, разбився вночі з 17 на 18 вересня 1961 року з 23.35 до 00.35, не долетівши 12 кілометрів до аеропорту. 

Вибух та спалах вогню почули й помітили чимало свідків – білих і чорних, окрім представників британської адміністрації на чолі з лордом Ленсдауном, заступником міністра закордонних справ. На цю подію він відреагував у традиційному стилі чиновника з Даунінг-стрит: «Напевно, Хаммаршельд роздумав сісти і полетів кудись». 

Пошуки «Альбертіни» розпочалися лише після аварії, 15 годин по тому, коли поліції набридло відбиватися від настирливих дзвінків місцевих мешканців, які сповіщали про вибух і спалах вогню у лісі неподалік від аеропорту. Втім, як свідчать результати слідства, надмірна байдужість поліції та адміністрації аеропорту поєднувалися із надзвичайною активністю військових в районі падіння літака. Напевно, ховали сліди…

Пройшли десятиріччя… Рік 2005-й Стокгольм оголосив «роком Хаммаршельда», відмітив таким чином сторіччя від дня народження видатного шведа. Ювілейне святкування проходило за традиційною програмою – із семінарами та науковими конференціями, промовами вчених і політиків, присвячених «феномену Хаммаршельда».

Але пристрасті навколо загибелі Даґа Хаммаршельда ще й досі не вщухають. Хроніку трагічних подій тієї ночі вдалося відновити завдяки низці документів, знайдених «Комісією примирення і правди» єпископа Десмонда Туту з ЮАР. Вони викривають організаторів «Операції Селеста» по усуненню генерального секретаря ООН («проблемного Даґа», за виразом шефа ЦРУ Аллена Даллеса). Спочатку планувалося використовувати вибухівку, заложену в шасі «Альбертіни», яку постачав все той же концерн Union Miniere du Haut-Katanga. Але під час зльоту літака вибухівка чомусь не спрацювала. І тоді у нічне небо Ндоли злетів повітряний пірат – винищувач «Фуга-Мажістер», який атакував «Альбертіну», зробивши пробоїни на її борту.

Проте Хаммаршельдові і тут пощастило. Викинутий вибухом з приреченого лайнера, він намагався відповзти подалі, сподіваючись на «швидку допомогу» (під нігтями у покійного знаходилися частки трави й листя). Люди дійсно з'явилися, але то були янголи смерті, а не рятівники. Про це сповістив норвезький генерал у відставці Бьйорн Егге, який очолював тоді розвідку військового контингенту ООН у Конго. Він порушив своє багатолітнє мовчання і виступив з сенсаційною заявою щодо загибелі Даґа: не захотів 87-річний старий піти з життя з таємницею, що обтяжувала його. 

За свідченням генерала, який першим з персоналу ООН відвідав морг при міському шпиталі у Ндолі, він побачив кульовий отвір на лобі Даґа, згодом професійно усунений (тобто зретушований) на усіх фото покійного. З пакета документів, поданих до слідства, зник і протокол розтину тіла Даґа. На думку генерала, генсекові чудом вдалося вижити під час катастрофи – добивали його вже потім… 

Решта – на совісті шведів: не мали вони бажання псувати своїх відносин з Лондоном. 

Від офіційного Стокгольма – жодної реакції…