“Малоросійська історія Миколи Маркевича”
«Бандуристе, орле сизий!…»
Тарас Шевченко «М. Маркевичу»
Швидкоплинний минає час… Пройшло понад двадцять років від дати видання фундаментальної історичної праці Миколи Андрійовича Маркевича «Історія Малоросії» з нагоди 200-річного ювілею від дня народження її автора, якому українська історіографія завдячує за його визначний внесок у культурно-історичну спадщину української минувшини, ще й досі гідно не оцінений. Заради дум та пісень кобзарів він готовий був пускатися у далекі мандри по Україні. В молоді літа, у розквіті сил та й наприкінці життя невтомно збирав він перлини духовної культури українського народу. Незаперечний був його авторитет як знавця народного життя й побуту. Історик та етнограф, поет і перекладач, музикант й композитор Микола Маркевич належав до шляхетного роду Маркевичів, що знані були в Україні ще за часів Руїни. Прізвища їх зустріти можна в енциклопедії Ф. Брокгауз–І. Ефрон і «Малоросійському родословнику» дворянських родин України, Petit Larousse illustré та паризькому виданні мемуарів видатного французького композитора і диригента Ігоря Борисовича Маркевича.
Автор ідеї видання «Історії Малоросії», передмови до книги та її відповідальний редактор – Юрій Сергійович Шемшученко, директор Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України і ректор Київського університету права, доктор юридичних наук і професор, академік НАН України, лауреат премії НАН України ім. М. П. Василенка.
На світанку життя
Дитинство Миколи Маркевича минало у мальовничих місцях на Чернігівщині, де милувався він красою рідної природи – чарівними фарбами вечірньої зорі та української ночі, гідних пензля Куїнджі, відлунням сільських пісень за річкою, відчуваючи поезію народних звичаїв. Згодом це відгукнеться у його захопленні пісенним фольклором, зокрема у збірках «Українські мелодії» та «Народні українські наспіви».
Чимало літ спливле, а Микола Андрійович усе згадуватиме свою любу матінку Настю з роду Гудовичів, їхню небагату оселю у «...три кімнатки із глиняною підлогою...», де мешкали його батьки, четверо дітей та прислуга. Чотирирічна малеча вже читала й писала російською, французькою та німецькою. Саме тоді виявився у нього потяг до музики, властивий усім Маркевичам. Початкову освіту здобував у школі П. Білецького-Носенка біля Прилук, а завершальну – у Петербурзі, університетському пансіоні.
Самотній, у казенному закладі, вдалині від тепла рідної оселі, любої неньки... Рік по тому її не стало. «Найтяжчий час моєї юності», – зітхав Микола Андрійович. Зате в пансіоні доля звела його із М. Глинкою, І. Панаєвим, М. Соболєвським та іншими видатними у майбутньому діячами російської культури ХIХ століття. Частенько завітав туди Олександр Пушкін: там навчався його молодший брат Льовушка. Викладав В. Кюхельбекер та ліцейські викладачі поета – О. П. Куницин та О. І. Галич.
Понад усе життя пов'язав його пансіон дружбою з «Глиночкою», як любовно назве у своїх мемуарах Микола Маркевич майбутнього композитора Глинку. Глинка «вже у пансіоні був чудовий музикант…»
Таємниці минулого
Терни на життєвих шляхах не засмучували його, а сімейне щастя і філософічний погляд на примхи долі допомагали йому стійко долати всі негаразди.
Не обходила його доля й видатними подіями та особами. Що найбільш вражало сучасників в Миколі Маркевичі? Мабуть, його особистий шарм, вміння знаходити спільну мову з людьми різних соціальних верств. У колі його спілкування – поет Василь Жуковський та композитор Михайло Глинка і Тарас Шевченко…
Горнувся до нього і простий люд, приходили селяни за радою, щоб поспілкуватися із розумним паном.
Своєму щоденникові, що й досі зберігається в Пушкінському домі Санкт-Петербурга, Микола Андрійович охоче довіряв свої таємниці: про зустрічі із декабристами у Кам'янці, де спілкувався із Пушкіним і генералом Раєвським, Пестелем і багатьма з тих, хто вийде роки по тому на скривавлений сніг Сенатскої площі 1825 року.
Та не все довіряти можна щоденникові. За миколаївської доби «…казати правду – це те ж саме, що підривати підвалини імперії», як жартував маркіз де Кюстін, який відвідав Росію 1839 року. «Усе тут є, – примітив француз, – бракує тільки свободи…»
Але таємниці збереглися у сімейних спогадах. Про них й повідав Ігор Маркевич у своїх мемуарах Être et avoir été («Нині і колись» – у перекладі з французької).
Достеменно звістно, що протягом 1856–1860 рр. на сторінках «Колокола» та «Полярної зірки», що видавав у Лондоні російський дисидент Олександр Герцен, друкувалися матеріали батька й сина – Миколи та Андрія Маркевичів. З Петербурга кореспонденцію до Лондона потаємно надсилав Андрій Маркевич, та більшість публикацій належала Миколі Маркевичу. Вони являли собою листи з української глибинки, спогади про Пушкіна і Рилєєва та різні праці – не для оприлюднення.
Вибір батька й сина Маркевичів був невипадковий…
Цьому передувала політична драма кінця 40-х – змова наївних мрійників Кирило-Мефодіївського товариства, до якого залучено було, крім звісних вже історика Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша і Тараса Шевченка, широке коло визначних представників української інтелігенції. Серед них – М. А. Максимович та Г. П. Ґалаган, Д. П. Журавський і В. В. Тарновський, а також Маркевичі – Микола Андрійович та його кузен Опанас Маркович, у майбутньому – чоловік письменниці Марко Вовчок.
«...Повстаньте від сна й дрімоти, – закликали кирило-мефодіївці, – ...да буде метою життя й діяльності кожного з нас слов'янський союз, всесвітня рівність та злагода, мир та любов...» Та це – вже привід для арешту. «Справу» не оприлюднили і низвели до вузького кола осіб: Заходу потрібно було демонструвати цілковиту консолідацію російського суспільства. Більш за всіх постраждав Тарас Шевченко: його відправили до заслання – аж до гарячих прикаспійських пісків. Миколі Маркевичу більше поталанило: «справа» коштувала йому лише величезного штрафу.
Життя та культурно-історична спадщина
Дедалі все більше захоплювала Маркевича трагічна доля рідної Батьківщини. Богиня Кліо, сувора муза історії, наполегливо кликала його у минуле.
Лише влітку 1838-го наважився Микола Андрійович розпочати свою роботу над «Історією Малоросії». Мабуть, саме нагальна суспільна потреба надихала його на цю фундаментальну працю – цілковито відтворити українську минувшину з найдавніших часів. Але остаточно спонукав його на те вихід з друку «Історії держави Російської» М. М. Карамзіна, її історичний вплив на суспільство.
У Турівці, родовому його маєтку, накопичувалися старовинні рукописи та автографи з фамільних зібрань Івана Скоропадського, Кирила Розумовського та його сина Олексія, Кочубеїв, Гудовичів, фельдмаршала Румянцева, князів Вишневецьких та Чарторийських. Самих рукописів в архівній колекції Маркевича налічувалося до 12 000, здебільшого – оригінали. «Рахунок старовинним рукописам» Маркевичівського архіву, як писав О. М. Бодянський до Ханенка, «йде не номерами, а пудами».
Відсутність фахової підготовки з історії компенсував він роками тяжкої праці і роздумів над мистецтвом історика та його призначенням. «Мистецтво відтворювати історію винятково, через те й визначних істориків бракує», – писав Маркевич. На його погляд, в офіційній історіографії і літописах немає місця народу: все заповнено «…грабунками, війнами, насильствами...» Та, як підсумок – «…історії народу – немає».
«Історія Малоросії» Миколи Маркевича – це драматична оповідь про український народ, приречений відстоювати своє право на вижиття, свою національну самобутність та православну віру, яку намагалася поглинути Rzecz Pospolita за допомогою латинства, поширюючи католицтво насильством та спокусою. І першими жертвами католицької пропаганди, за думкою Маркевича, стала шляхетна еліта цих народів. Тишкевичі і Сапєги, Огінські та Вишневецькі, Сангушки, Острозькі та інші православні роди не встояли під натиском польщизни, національно знеособилися та полонізувалися.
Маркевич детально аналізує історичні корені козацтва, його соціально-психологічний феномен, що утворитися міг лише за тяжких умов протистояння татарсько-турецькій експансії, споконвічної боротьби з хижаками дикого степу на околиці Європи XVI століття. Мабуть, це й сформувало лицарський дух козацтва та його ментальність.
Зрозумілою стає критика Миколи Маркевича на адресу дворянських істориків щодо спотворювання ними історичної правди про героїчні діла Південної Русі, – Бантиш-Каменського, Куліша та інших: «Я вищирював зуби проти тих, хто ганьбив Україну, особливо ж – козацтво…»
Українська історіографія ще й не знала такої фундаментальної праці.
До наукового обігу вводилися унікальні історичні документи (усього залучив Маркевич близько 90 найменувань рукописів та інших джерел російською та іноземними мовами). Широко посилався він на поширювану той час у списках «Історію русів» Георгія Кониського, якого вважав «найправдивішим з істориків...»
Ця праця здобула високу оцінку навіть такого великодержавницьки настроєного літературного критика, як Віссаріон Бєлінський. «Історія Малоросії» насичена надзвичайною поезією, як її поетичні народні думи...», – писав він.
Подих її відчутний у багатьох творах Шевченка – поемі «Гайдамаки», в офортах «Дари Богданові в Чигирині» та «Смерть Богдана».
Зустріч із Тарасом Шевченком в Петербурзі, куди навідався Микола Маркевич за цензурним дозволом на видання «Історії Малоросії», принесла йому дарунок долі – дружбу Кобзаря та посвяту на іменини: «Бандуристе, орле сизий! / Добре тобі, брате: / Маєшь крила, маєш силу / Є коли літати / Тепер летиш в Україну / Тебе виглядають / Полетів би за тобою / Та хто привітає...»
На жаль, немає вже могили Миколи Андрійовича Маркевича.
Після Жовтневого перевороту 1917-го взбаламучені більшовицькою пропагандою селяни Турівки вчинили глум на місці поховання: вони викопали останки небіжчика, запрягли коней i возили їх по селу. Врятувати вдалося лише надгробок з місця поховання, який перевезли до Яготина і встановили у місцевому парку.
Igor Markievitch, Paris, 1980…
Пам'ять про свій родовід, про рідний край змусила Ігоря Борисовича Маркевича, всесвітньовідомого maestro, врешті відкласти свою чарівну диригентську паличку і стати прискіпливим істориком та мемуаристом, присвятити останні – дорогоцінні! – роки життя пам'яті своїх предків, цілковито поринути у сімейні архіви та осягнути історичний біль свого предка Миколи Маркевича. На сторінках мемуарів Ігоря Маркевича – Être et avoir été – слова шани й подяки до предків, яким зобов'язаний він талантом та духовними прагненнями, роздуми про примхи долі, що закинула нащадків автора «Історії Малоросії» з неосяжних далей Чернігівщини, від берегів Десни та Сейму до берегів Сени.
Він усе ще мріяв про чарівні українські вечори та зоряні ночі – все те, чим ще не наситилася душа дитини, що так рано полишила рідну Батьківщину.
Перед тим, як раптово обірвалося його життя, Ігор Борисович у лютому 1983 року встиг ще побувати у рідному Києві, виступити у Колонному залі ім. М. В. Лисенка із Сьомою симфонією Бетховена та прийти до Київської консерваторії, де народився він, всесвітньовідомий французький композитор і диригент Igor Маrkievitch…
