Життя та мандри невтомного британця

«Набуваючи звичку до читання, ви будуєте для себе укриття практично від  усіх страждань життя» 
                                                                                                                                                               С. Моем

Він ніколи не відчував себе британцем, напевно тому, що народився в Парижі, а першою його мовою була французька. Згодом він добре засвоїв її, ставши одним з найбільш успішних британських письменників ХХ століття. Тривале життя Сомерсета Моема було яскравим, насиченим численними зустрічами з творчими людьми і цікавими мандрівками. Для багатьох читачів відчинив він двері в інші світи, які знайшли своє відображення на сторінках його книг. Моем працював лікарем, брав участь у Першій світовій війні, а згодом став резидентом Британської розвідки. Видатний майстер художнього слова, Моем належав до митців, про яких казали – self-made man – людина, яка створила себе сама. Загальний наклад його творів складає 40 мільйонів примірників, серед яких найбільш популярні «Тягар пристрастей людських», «Місяць і мідяки», «Театр», «На жалі бритви» та «Розмальована вуаль». 25 січня цього року відзначався 150-річний ювілей від дня народження письменника. 

СПОГАДИ ПРО ФРАНЦІЮ
Протягом свого тривалого життя Моем підготував декілька власних автобіографій, але був категорично проти того, щоб його біографію писав хтось іншій. Через те він відмовляв багатьом журналістам надавати матеріали своїх статей, листи, які отримував впродовж життя, а також інші документи, що мали зацікавити його майбутніх біографів. Натомість він спалював їх на схилі віку з насолодою у своєму каміні. На його думку, погану біографію не читатимуть, а об'єктивну ніхто не напише. Про це й довідався у нього американський журналіст і кінорежисер Герсон Кенін.

 Вільям Сомерсет Моем народився 25 січня 1874 року в Парижі. Він був четвертою дитиною у сім'ї Роберта Ормонда Моема, юрисконсульта при британському посольстві у Франції, та набагато молодшої за нього дружини Едіт Мері Снелл. Пологи відбулися в британському посольстві, щоб дитина мала законні підстави вважати, що народилася на території Великої Британії. Батько майбутнього письменника походив з родини успішних британських юристів, які вже понад сто років займалися юриспруденцією. У сорокарічному віці він одружився з двадцятирічною красунею Едіт Мері Снелл попри те, що мав дуже непривабливу зовнішність.

Той час родина мешкала у самому центрі Парижа, неподалік від британського посольства, колишньої вілли Боргезе. Батьківська квартира на rue d'Antin чимось нагадувала антикварний магазин, адже замолоду містер Роберт подорожував Європою, Північною Африкою і Близьким Сходом, мав удома чудову колекцію етнічних раритетів і книжок. Наприкінці тижня квартира перетворювалася на модний літературно-артистичний салон, який відвідували такі знаменитості, як майбутній прем'єр Клемансо, письменник Проспер Меріме та художник Гюстав Доре. 

У Франції Вільяма оточували улюблені батьки та французька гувернантка, яка навчила його спілкуватися французькою раніше, ніж його рідною мовою. Отже, любов до Франції та її культури проніс Сомерсет Моем через усе життя. Причому і на схилі віку читав він вечорами Мопассана, і дуже сумував за нею на Лазуровому березі Середземного моря. (Вплив Мопассана відчув він пізніше, коли писав «Лізу з Ламбета»).

Французьке дитинство Вільяма скінчилося зі смертю батьків. Мати померла після пологів, народивши п'яту дитину, а через два роки не стало й батька. Після цього Віллі змушений був полишити улюблену Францію, французьку гувернантку та посольського священника, у якого він брав уроки англійської. 
Безтурботне й щасливе життя у Франції змінило похмуре життя у Великій Британії, яке письменник описав у своїх творах Of Human Bondage («Тягар пристрастей людських») та Cakes and Ale («Пироги і пиво»).

Після цього сироту взяв до себе його дядько Генрі Макдональд Моем, який служив вікарієм у провінційному містечку Вітстейбл, у графстві Кент, неподалік від Кентербері.

НА ШЛЯХУ ДО МЕТИ
Розпочалося не дуже веселе життя Вільяма у домі скупенького дядька Генрі та його тихенької дружини-німкені Софії фон Шейндлін. Британська оселя вікарія більше нагадувала йому тюрму. Спартанські умови життя у домі опікуна, його патологічна скнарість доводили Віллі до сліз. Саме там відчув він страшенну самотність.

Дядько Генрі мав намір виховати з Віллі священника, й тому бажав бачити його у King’s School (Королівській школі), у якій навчалися родичі священників. Однак дуже скоро граматичні помилки в мові Вільяма, до яких долучилися заїкання, малий зріст і погане здоров'я, перетворили його на предмет кепкувань у школі. Це й вплинуло на його вдачу: хлопець ріс сором'язливим, неговірким і нетовариським, а виховання в пуританському середовищі зробило його ще й дуже вимогливим до якостей інших. Саме те й вплинуло на його намір передчасно залишити Королівську школу. 

Отже, Віллі Моем втратив шанс стати випускником Оксфорда (чи Кембріджа). Натомість йому потрібно було відчуття свободи, розкріпачення, які він набув у Німеччині, у Гейдельберзькому університеті. І в цьому Вільяма підтримала дружина вікарія фрау Софія, яка допомогла йому влаштуватися у пансіоні. Там, у Німеччині, коло спілкування молодого Віллі було широке й інтернаціональне. Там формувались його інтелектуальні інтереси, зокрема захоплення Шопенгауером, Ніцше, Вагнером та Ібсеном.

На долю Моема фатально вплинуло заїкання, про що й розповів він своєму другові Вінстону Черчиллю: «Якби я не заїкався, то пішов би у політику…» 

На відміну від своїх братів Віллі Моем не шукав проторованих шляхів. Після Оксфорда та Кембріджа він мав шанс зробити юридичну кар'єру. Однак після Гейдельберга за порадою опікуна Віллі поступив до Медичної школи лікарні святого Фоми. Цей вибір не мав нічого спільного з його уподобаннями і був обумовлений поняттями про належний соціальний статус, що дав би йому диплом лікаря. Спочатку Моем навчався у школі без задоволення, віддаючи дозвілля літературним спробам. Згодом під час практики, яку він проходив у глухих закутках Ламбета, найбіднішого района Лондона, медицина йому сподобалась, оскільки давала змогу ближче познайомитися з людською природою. 
Як асистент Віллі брав участь у багатьох операціях, виконував акушерську роботу (на його рахунку було 63 новонароджених), оглядав хворих у приймальні лікарні.
В цей же період свого життя він здійснив дві подорожі до Італії. Напевно, потяг до мандрів успадкував він від свого батька Роберта Ормонда Моема. 

Гейдельберзький та італійський епізоди свого життя пізніше він висвітить у романі The Razor's Edge («На жалі бритви»), а досвід, отриманий ним у бідняцьких кварталах Лондона, став основою його літературного дебюту – роману «Ліза з Ламбета». 

НА ЛІТЕРАТУРНО-ТЕАТРАЛЬНОМУ ОЛІМПІ
Перший успіх справив на молодого письменника хибне враження – йому здавалося, що його майбутнє забезпечене. Тому він кинув медичну практику і оселився в Іспанії, у країні своєї мрії. Там вивчає мову цієї країни, її культуру, захоплюється живописом Веласкеса та Ель Греко, які стали його улюбленими художниками через усе життя.

Якщо Іспанія була для Моема яскравим спектаклем, то рідна Батьківщина – тягарем для нього, як відверто зізнається він на сторінках книги The Summing Up («Підсумовуючи»), присвяченої питанням літератури й секретам майстерності.

Тим часом, вийшла із друку «Ліза з Ламбета», накладом у 2000 примірників. Молодому автору дістався невеличкий гонорар за обсягом лише 20 фунтів стерлінгів. Уточнимо: добре заробляти власною літературною працею Моем почав лише десять років по тому. «Це була постійна боротьба зі злиднями», – згадував він. 

Згодом Віллі навіть пожалкував, що залишив медицину занадто рано. 
Він починає шукати себе в різних літературних жанрах: з роману, від якого відмовляється видавець, він робить п'єсу, а з п'єси, якщо вона не підійшла режисеру, він робить роман. Моем невтомно працює у пошуках свого літературного стилю. Одночасно, як і належить професійному письменникові, йому приходиться завести собі літературного агента та ще й видавця для своїх творів. А крім того, налагоджує корисні знайомства у літературних колах столиці: бере участь у балах, обідах та вечерях в найкращих домах Лондона вікторіанської та едвардіанської епох. 

Між тим, інтерес до життя виявляє він і в захопленні мандрами, якого не було, напевно, у жодного британського письменника ХХ століття. У 1905-му він живе в Парижі, відвідує Версаль та Лувр, де насолоджується Веласкесом. На початку 1906-го їде до Єгипту за маршрутом: Женева–Венеція–Порт-Саїд–Олександрія–Каїр, де вивчає арабську мову. А у вересні 1907-го прибуває на Сицилію, однак дуже скоро повертається до Лондона. Причиною такого поспішного повернення була телеграма від його літературного агента Голдінга Брайта. Тривалий час Моем безуспішно намагався пробитися п'єсами на сцену, і ось тепер  його «Леді Фредерік» мав поставити Отто Стюарт в одному з ведучих у Лондоні театрів Вест-Енда з Етель Ірвінг, найкращою актрисою у головній ролі. Моем ледве встиг на першу репетицію. Ця іскрометна п'єса з парадоксами у стилі його улюбленого Оскара Вайльда мала шалений успіх у Лондоні та Нью-Йорку. 

У серпні 1907 року Моем прийнятий до театрального клубу на ім'я Девіда Гарріка, легендарного британського актора ХVІІІ століття. До 1908 року у театрах Вест-Енда йшли відразу чотири вистави за п'єсами Моема. Його легкі, добре скомпоновані (well-made) п'єси дуже подобалися глядачам, і відповідно, директорам театрів за гумор і поблажливий цинізм, в якому відчувалася витончена критика безглуздя світського суспільства. Відтак маловідомий прозаїк стрімко посів літературно-театральний Олімп. 

Цей успіх, сенсаційний і несподіваний для Моема, допомагає йому здобути національне визнання: він регулярно грає в гольф з Першим лордом Адміралтейства Вінстоном Черчиллем. 

Гроші виконували важливу функцію у житті письменника. Про це й свідчать його квартири, які знімав він у престижних районах Лондона. Головне, що гроші для нього були символом свободи. Ставши касовим драматургом, Моем постійно відвідує аукціони Sotheby's і Christie's. Тонкий шанувальник образотворчого мистецтва, він починає колекціонувати картини та антикваріат, займаючись цим протягом усього життя. 

«Гроші, – казав він, – це є шосте почуття, без якого інші п’ять неповноцінні». 
П'єси приносили чимало грошей Моему, проте йому бракувало морального задоволення. Свою останню п'єсу «Шеппі» написав у 1933 році, після чого покинув театр та зосередився на романах і оповіданнях. 

БРИТАНСЬКИЙ АГЕНТ ЕШЕНДЕН
На початку серпня 1914-го розпочалася Перша світова війна. Моем пише тоді листа Вінстону Черчиллю: він хоче бути корисним рідній Батьківщині. Згодом відбуває в Булонь у складі автосанітарної частини Червоного Хреста. Дипломований лікар і санітар Моем робить перев'язки пораненим та вивозить їх на «форді» після запеклих боїв.

У цей період Моем познайомився з людиною, яка зіграла важливу роль у його житті й творчості. Як і Моем, Джеральд Хекстон був санітаром у складі автосанітарної частини Червоного Хреста. Багатьох, хто з ним спілкувався, підкорював його дар чарівності та здорового авантюризму, рішучість та бурхлива енергійність у спілкуванні з незнайомими людьми, яке високо цінив у ньому Моем. Це допомагало йому встановлювати дружні стосунки з людьми у досить нестандартних ситуаціях – на пароходах, в клубах, барах і в отелях. (А де б Моем міг черпати сюжети для своїх оповідань?) На багато років Хекстон став секретарем письменника та супутником в його численних мандрівках, найближчим другом та навіть сексуальним партнером. 

Санітарні обов'язки письменника не заважали йому працювати з коректурою свого, напевно, найкращого роману «Тягар пристрастей людських». 

Цей роман має автобіографічну складову (як всі його інші твори), однак Моем заперечує це. Його герой Філіп Кері втрачає улюблену матір, живе у провінційному містечку в дядька-вікарія та потерпає від глузування своїх товаришів по навчанню внаслідок природженої кульгавості (а не заїкання – як у Моема). 

Спочатку цей роман не сприйняли в британських і американських літературних колах. Напевно, тому, що вважали його недоречним, адже йшла війна. Однак думка однієї людини переважила всі інші. Це була думка Теодора Драйзера, який назвав роман Моема геніальним, порівнявши його з симфонією Бетховена. Схвальну оцінку роману надав і Томас Вулф. Не обминув своєю увагою і кінематограф романи Моема, що сприяло їх популярності у світі. В фільмах, відзнятих за його романами, грали видатні актори театра і кіно, зокрема Бет Девіс, Корінна Гріффіт, Грета Гарбо, Глорія Свенсон і Гледіс Купер. 

Тим часом, на голову Моема звалюється ще одна життєва пригода, на яку він ніяк не чекав. Після повернення з відпустки в липні 1915 року дружина письменника Сайрі Велкам познайомила його з коханцем своєї подруги, сером Джоном Воллинджером, співробітником зовнішньої розвідки Великої Британії, який запропонував Сомерсету Моему полишити роботу санітара і стати таємним агентом у Швейцарії. Цьому сприяло ще й блискуче знання Моемом французької та німецької. Згодом, письменник, який стає агентом Британської розвідки, відбуває до Женеви, а на місце служби, в женевський отель прибуває резидент на ймення Ешенден. Про це розповідає сам автор в однойменній збірці оповідань «Ешенден, або Британський агент», виданої в Лондоні у березні 1928 року.

Нескладні обов'язки таємного агента не завадили Моему написати п'єсу «Керолайн», на прем'єру якої відбув він до Лондона у лютому 1916-го. 

Той час, як Моем перебував у Швейцарії, його любий друже Джеральд Хекстон вляпався у гомосексуальний скандал у Лондоні: в отелі його застукали з чоловіком у конкретній ситуації. Вислизнути допоміг йому, напевно, Сомерсет Моем, однак відтоді Хекстон став у Великій Британії persona non grata. 

Скандал із Хекстоном не заважає Моему в його творчих планах. Він обдумує матеріал з життя Поля Гогена та вирішує пройти його шляхом, щоб побачити країну його мрій – Полінезію, острів Таїті, місця, де завершився шлях великого французького художника. Отже, Моему потрібен був Джеральд Хекстон, незмінний його помічник у різних справах, який після вигнання з Великої Британії мешкав у США.

Шлях на Таїті був тяжкий і далекий: із Сан-Франциско в Гонолулу (Гавайські острови), звідти в Паго-Паго (східне Самоа), потім до островів Фіджі, Нової Зеландії (Оклед, Веллінгтон) та Полінезії, на Таїті, де письменник спілкувався з місцевими мешканцями, які ще пам'ятали Поля Гогена. Моему пощастило знайти живопис французького художника на двері, що прикрасила кабінет письменника на його «Віллі Мореск», яку придбав він всього за 200 франків (а 1962 року продав на аукціоні Sotheby's за 40 тис. доларів). За півроку життя на Таїті Моем збирає матеріали про творчисть Поля Гогена, який виданий був у квітні 1919-го у Лондоні під назвою «Місяць і мідяки» (The Moon and Sixpence).

Після повернення до Великої Британії Моем отримав ще нову пропозицію, сера Вільяма Вайзмена, керівника відділу британської розвідки М-16, а саме – поїхати до Росії, щоб завадити їй вийти зі Світової війни. 

Із Сан-Франциско Моем відбуває через Токіо у Владивосток, а потім Транссибірською магістраллю дістається до Петрограда. Ця командировка Моема тривала близько двох з половиною місяців та обірвана була жовтневим переворотом більшовиків 1917-го. Йому видали кошти (у доларах) на підтримку партії меншовиків та зобов'язали надсилати інформацію щодо політичної ситуації у країні. Моем щоранку вивчає російську, щоночі шифрує свої повідомлення, щовечора відвідує театри. А крім того, зустрічається з лідерами Тимчасового уряду – Керенським, Савінковим та ін. Остаточно він отримує від Керенського листа до Ллойд-Джорджа, з яким зустрічається в Лондоні. Моем збирається повернутися до Росії, однак 7 листопада більшовики захопили владу.

ЗА МОРЯМИ-ОКЕАНАМИ
Отже, кар'єра британського агента завершилася досить раптово: у Моема активно розпочався туберкульозний процес у легенях, який успадкував він генетично від покійної матінки. Це змусило письменника негайно відійти від справ та проходити курс лікування в санаторії Нордрак-он-Ді, в північній Шотландії: спочатку від грудня 1917-го по травень 1918 року, а потім повторити курс лікування від жовтня 1918-го по січень 1919-го. 

Згодом він опише цей досвід в оповіданні «Санаторій». 

Однак, на думку замовників, своє завдання Моем виконав непогано. Спрогнозував розвиток подій у Петрограді, з'ясував загальну політичну ситуацію в Росії, фінансово підтримав партію меншовиків, про що й доповідав у Лондон. І не його провина, що більшовики отримали перемогу над меншовиками.
Після лікування у Моема було чимало справ. 27 березня 1919 року – лондонська прем'єра його п'єси «Дружина кесаря» (за романом мадам де Лафайет «Принцеса Клевська»). У квітні того ж року виходить у світ роман Моема «Місяць і мідяки» (наклад першого видання – 6000 примірників). У серпні Моем відпливає з Ліверпуля у Нью-Йорк, а потім – в Чикаго, за Хекстоном, з яким навесні 1919/20 року розпочалися мандри у Китаї, подорожі по річці Янцзи (близько 1500 миль). А на завершення – Шанхай і  Гонконг. До послуг мандрівників – усі види «водного транспорту», від фелюг, прау, джонок до катерів та океанських лайнерів.

Моем мандрує з конкретною метою – побачити нові країни, ознайомитися з життям інших людей, щоб втілити це у свої твори. Щорічно покидав він Велику Британію на півроку й більше як у творче відрядження, за «літературними трофеями». Моем використовує історії з життя своїх випадкових знайомих, попутників чи інших людей, яких зустрічав, у своїх творчих інтересах. Головним чином це бізнесмени, плантатори, полісмени, моряки та шукачі пригод. Свої враження від мандрівок Моем наскоро описує спочатку в «Записних книжках», а з часом вони займуть своє місце у його творах. 
Письменник зображує портретну галерею європейців (британців, французів, американців, німців, скандинавів та голландців), які мешкають за кордоном, у країнах Південно-Східної Азії (Борнео, Таїті, Малайї, Індокитаю та інших країнах). Ці ексєвропейці одружуються на туземних жінках, мають від них дітей-напівкровок та іншого для себе життя не уявляють. У Європі ці ексєвропейці відчувають себе чужинцями. На рідну Батьківщину вони не прагнуть повертатися, напевно, тому, що життя у колоніальних регіонах більш дешеве та упорядковане, ніж у метрополії. Майже кожна родина там має кухаря, садівника, боя та навіть водія. А якщо цей ексєвропеєць починає нудьгувати за цивілізацією, то йому зручніше буде з'їздити не в Лондон, а в Гонконг чи в Сідней. 

Герої творів Моема, як завжди, надають перевагу країнам Сходу, ніж Заходу. Крім численних поїздок у Північну Америку письменник частіше відвідував країни Південно-Східної Азії, та ще слід додати Французьку Гвіану, Гаїті, Японію та Індію, Нову Зеландію і Австралію. Серед африканських країн Моем бував лише у Марокко та Єгипті. Протягом життя об'їздив Моем увесь світ, простіше сказати, де він не був. У письменника була жага до всього, що мало надати йому життя. Тому й подорожував він нетоптаними шляхами. 

«За натурою я волоцюга», – зізнається Моем. «Однак блукаю я по світу не задля красивих пейзажів або історичних пам'ятників. Я блукаю, щоб познайомитися з людьми». А потім, почувши від людини якусь цікаву історію, переказати її читачеві. І наостанок, як підсумок: «Адже цікава історія – це основа літератури».

ДИВО НА БЕРЕЗІ МОРЯ
На схилі віку Моем вирішував, де йому жити далі та й зустрічати старість. І перш за все не у Великій Британії, яку не вважав за свою рідну Батьківщину. Подумки він мріяв про оселю у Франції, де народився та мову якої знав досконало. На Лазуровому березі Середземного моря, біля Ніцци, є мальовничий мис Сен-Жан Ферра. Саме там письменник знайшов собі оселю, яка була збудована в мавританському стилі – з башенками, колонами й мінаретом, яку він назвав «Вілла Мореск» або вілла «Мавританка».

Сомерсету Моему вілла відразу сподобалася; він домовився з архітектором Анрі Делмоттом щодо її перебудови під свої примхи, а саме, зробити будівлю більш функціональною і зручною для свого життя. 

Багатьох гостей вілли вражали будинок і сад, причому навіть тих, кого й вразити важко. І перш за все архітектурні прикраси сліпучо-білого будинку із зеленими віконницями, який виходив на простору терасу понад Середземним морем. Екзотичний сад з пальмами, апельсиновими деревами і африканськими ліліями збігав уступами до моря. Сад обслуговували сім садівників, а крім того, у штат входили куховарка, дві покоївки, дворецький Ернест, лакей і водій Жан, який зустрічав гостей на «роллс-ройсі».

Посеред саду містився басейн з мармуровою облицювальною плиткою. 

Мармурові сходи вели на другий й третій поверхи, де містилися кімнати для гостей, а також спальня господаря вілли з мармуровим каміном, на якому було декілька фотографій матері письменника Едіт Снелл. Будинок британця – його фортеця; у Моема за фортецю служив кабінет, розташований під дахом, із дверима, розписаними Полем Гогеном. Вхід до кабінету був суворо заборонений навіть для найближчих друзів.

У величезній вітальні, як у картинній галереї – експозиція картин Тулуз-Лотрека, Пісарро, Сіслея, Утрілло, Ренуара, Руо, Гогена, Матісса, Пікассо і Боннара. 

На віллі постійно гостювало п'ятнадцять осіб. Сам письменник мешкав на Лазуровому березі до кінця життя, крім п'яти років Другої світової, а також коли їздив до Лондона та Нью-Йорка у справах. 
Серед vip-person на віллі слід згадати Вінстона Черчилля, лорда Бівербрука і герцога та герцогиню Віндзорських, тобто колишнього короля Великої Британії Едуарда VІІІ, який зрікся престолу, з дружиною-американкою Волліс Сімпсон.

Відвідували віллу ще й особи зі світу мистецтва – Жан Кокто і Марк Шагал, Редьярд Кіплінг, Івлін Во і Герберт Веллс, який гостював на віллі зі своєю коханкою Марією Будберг. Саме про неї йдеться у романі Ніни Берберової «Железная женщина».

Серед гостей був і старший брат письменника, лорд Фредерік Герберт, який не схвалював спосіб життя свого молодшого брата та його сексуальну орієнтацію.

Моем був дуже гостинним господарем – його гості насолоджувалися шикарним сервісом, комфортом і розкішшю, їли чимало й смачно із срібного посуду. В розпорядженні гостей були оранжерея, басейн, два автомобіля, яхта, майданчик для гольфу й тенісний корт. О 23.00 господар йшов відпочивати, а гості, особливо молоді, загулювали – відправлялися на яхті в казино або йшли у ресторани, або на танці.

Численні гості «Мавританки» дуже втомлювали й дратували письменника, заважаючи йому працювати. «Вони не розуміють, що вілла – це моє робоче місце», – казав він. Адже письменник працює увесь час, навіть коли не торкається пером паперу.

Молодим письменникам Моем радив більше їздити, щоб пожити іншим життям. І згадав він як після поїздки в Гонолулу зустрів людей, які підказали йому сюжет одного з найкращих його оповідань під назвою «Дощ». «Я завжди вважав необхідним змушувати себе писати», – зізнався якось Моем. Залізна дисципліна була у всьому: щодня письменник працював не більше трьох-чотирьох годин за строго встановленим графіком: напевно, він знав, коли й що напише і у якій послідовності. І при цьому тільки з 1931 по 1939 роки він встиг опублікувати 19 книжок, серед яких три романи, дві збірки оповідань і п'єси.

ПИСЬМЕННИК І ДЖЕНТЛЬМЕН
Роки між двома світовими війнами були насичені напруженою творчою працею. Моем виступає водночас в декількох жанрах: як романіст, драматург, новеліст і есеїст. 

Його літературна репутація знов підтвердилася з виходом роману «Розмальована вуаль» (1924). Але найбільш скандальним успіхом користувався роман «Пироги і пиво» (1930), в якому автор розкриває звичаї літературного Лондона на зламі ХІХ–ХХ століть. В образі Дріффілда можна було впізнати класика британської літератури Томаса Гарді. Моем любив цей роман більше за інші, адже в ньому є автобіографічна складова.

В романі «Театр» (1937) йдеться про кар'єру видатної актриси Джулії Ламберт. Протягом десятиріч письменник працював у театрі і знав чимало видатних акторів і актрис. Йому властиве було істинне «почуття сцени» і шекспірівське уявлення світу як гігантського театру. Отже, Моем-художник вважає, що й поза сценою його героїня грає, змінюючи маски й активно творячи міф про незрівнянну Джулію Ламберт. Про «високий професіоналізм» Моема та його «міцно зроблений роман» (well-made) висловлювалися одностайно всі критики. В СРСР популярності роману сприяла ще й вдала його екранізація Ризької кіностудії 1978-го (у головних ролях Вія Артмане та Івар Калниньш).
1938 року письменник, перебуваючи вже у поважному віці (64 роки), звертається до читача своїм особистим твором «Підсумо́вуючи» (The Summing Up), в якому підбиває підсумки своєї літературної діяльності, ділиться з читачем своїми роздумами щодо власної творчої долі й секретами творчої майстерності. 

Останнім з його великих романів став «На жалі бритви» (1944), в якому письменник торкнувся теми «втраченого покоління». Головний герой роману американець Ларрі Даррел, який пройшов випробування Першої світової, відмовляється повернутися у русло звичного життя й шукає інші духовні цінності.

Другу світову Моем зустрів у Франції, вважаючи, що Гітлер не спроможний перемогти її. Однак у червні 1940-го нацисти марширували в Парижі, а письменник змушений був вибиратися з Марселя до Великої Британії на вугільній баржі. Після війни Моем повертається на Лазуровий берег і  споглядає зруйновану «Мавританку»: пограбована вілла мала жалюгідний вигляд. Лише у грудні 1946-го життя відновилося: письменник оселився на віллі, знов з'явилися гості, але замість Хекстона був іншій – Алан Серл. 

Портрет Моема-письменника для всіх відомий. Але тепер слід додати дещицю світлої фарби в портрет Моема–джентльмена, про який мало хто знає. Як і належить британцю, він був чудово вихований і пунктуальний, справжній comme il faut. Усе життя пам'ятав матір та відчував її втрату. Моем невтомно працював зранку, любив міцні сигарети, льодяний сухий мартіні, бридж, живопис, Францію та Іспанію. 

Він фінансово допомагав письменникам, зокрема Річарду Олдінгтону. Допомагав і King's School (Королівській школі), де був не дуже щасливий. У різні часи підтримував він свою alma mater: дарував школі меблі, картини й книжки. Надавав і кошти, зокрема, на будівництво тенісних кортів, елінгів та наукових лабораторій. Крім того, для шкільної бібліотеки подарував він 1390 своїх книжок, які отримали з часом назву «Бібліотеки Моема».

Він любив дотепні афоризми з чорного гумору, зокрема «Якщо ти невеличкий на зріст, то смерть може тебе й не помітити». Моем пережив навіть Вінстона Черчилля. 

Однак смерть і його помітила. Моем помер 16 грудня 1965 року від пневмонії у британському шпиталі біля Ніцци. Після кремації його прах був похований в Кентербері, в King’s School, біля шкільної бібліотеки («Бібліотеки Моема»). 

УКРАЇНА ВШАНОВУЄ…
Напевно, Сомерсет Моем і сам був би здивований тим, що до його творчості прикута чимала увага читачів. Тривалий час його твори видавалися лише в російськомовних перекладах. Однак до 150-річного ювілею Сомерсета Моема в Україні готувалися заздалегідь. Ювілейна виставка Вінницької обласної бібліотеки «Культура думки і слова Вільяма Сомерсета Моема» розкриває важливі аспекти життя й творчості видатного британського письменника, надає унікальний погляд на культуру його мислення. До подорожі у часі й просторі через твори Сомерсета Моема запрошує і бібліотека Полтавського державного аграрного університету. Проза Моема і в ХХІ столітті приваблює читача своїм інтелектуальним блиском та витонченою майстерністю.