Художник Пустовойт Григорій Якович
Художник сивий продає картини,
В очах бездонних — неба синій плин,
Він всю війну пройшов шляхом полинним,
Та не росте над пам’яттю полин.
Ліси, байраки, сонечко ранкове,
Вуаль з туману річку сповива —
Тут мова пензля, як душі розмова,
Мені його весь всесвіт відкрива.
А небокрай у золоті закату,
І вечір відпливає в тиху ніч...
Живе художник з мужністю солдата
Серед байдужих і сердець, й облич.
Чом без вини пече мені провина,
Що покоління не одне в боргу
За сонце, землю, усмішку дитини,
За цю квітучу і п’янку снагу?
О Господи! Дай сили і терпіння
Людині цій величній і простій —
І відпускаю в небо я моління,
Як голуба, у простір голубий...
Цей вірш я написала на честь одного з найскромніших і найталановитіших художників нашого часу. І написати мене змусило не те, що він є незаслужено непомічений, а те, що його величезне відчуття особистої незначущості, незважаючи на кількість та якість створених ним картин, а також з огляду на історію величезної держави і подій, які йому довелося пережити, не спонукають його самого до будь-якої популяризації власних творів.
Незважаючи на те, що Григорій Якович ніде не навчався художній майстерності, мій знайомий мистецтвознавець, коли побачив дві роботи Пустовойта, вигукнув: «Це ж, безумовно, талант! Рідкісний на сьогодні прояв класицизму у чистому вигляді! Цього художника необхідно показати людям! Необхідно терміново зорганізувати виставки і покази! Через півроку про нього заговорить вся Україна!»
Справа за малим — зорганізувати виставки і покази. Та, на жаль, мало хто зоглядається на вік і стан самого митця. Григорію Яковичу вже бракне сил грунтувати полотна, не те що організовувати виставки й покази. Йому не цікава людська метушня, його однокімнатна квартира і зараз більш схожа на музейну комору. Щоб мати змогу рухатись по цій квартирі, він просто пороздавав значну частину своїх робіт родичам і знайомим...
Років дванадцять тому три його роботи — які були написані за спогадами про повоєнний Берлін — були вивезені «авансом» до приватної галереї до Німеччини для знайомства європейських поціновувачів мистецтва з творчістю автора. «Авансом» — із символічною оцінкою і обіцянкою влаштувати персональну виставку та аукціон.
Як не погодитись із мудрістю древніх: «Справжнє мистецтво користі не шукає». Затяті колекціонери не знайдуть його прізвище у каталогах світових шедеврів. Тож марно питати про кількість створених полотен. «Я їм ліку не веду. Я не пам’ятаю».
А згадати цій скромній за характером, непомітній на зріст людині, яка все життя дивиться на світ широкоусміхненими очима, є дуже багато чого...
Його звуть Пустовойт Григорій Якович. Народився він у 1922 році. Так-так, і це не помилка! З рідних у нього вже нікого не залишилося, хоча з батьківської хати у великий світ вийшли 16 дітей. Він пройшов усю Велику Вітчизняну війну — від 2 серпня 1941 року. Був учасником боїв за визволення Чернігова, Києва, Праги, Відня. Побував у Неаполі, Римі, Берні, Мюнхені. А по закінченні війни ще два роки залишався у складі спеціального загону в Німеччині. За бойові заслуги, особливо у повоєнному Берліні, нагороджений найвищими бойовими нагородами: медаль «За отвагу», медаль «За победу над Германией», орден Великої Вітчизняної війни І ступеня, орден Червоної зірки.
На все життя врізалося у пам’ять Григорію Яковичу те, як довелося зустрітися із загонами «гітлерюгенду».
Вже Перемога крокувала
задля життя, а не борні.
Вони ж ховалися в підвалах,
мов кошенята, у пітьмі.
Бліді, загострені обличчя
і очі, повні жаху й сліз...
А навкруги весна правічна
і вітер з подихом беріз.
Відомо, німці — це солдати.
А тут — худенькі хлопчаки!
Шинелі довгі, аж по п’яти,
на пальцях рук усі роки.
Сказали б моя бабця «Леле!»
Так, світ такого ще не знав.
Хто цих дітей убрав в шинелі?
Хто зброю в рученята дав?
...шинелі поскидали «фріци»
й розбіглися на всі боки...
Ще довго будуть мені снитись
оті німецькі хлопчаки.
На згадку про ту війну в лівій нозі залишився один осколок і другий — за лівим вухом. Як каже сам Григорій Якович, вони вже навоювалися й тихесенько дрімають: «Я їх не чіпаю, і вони мене не чіпають». А ще він жартує, що «Війна його помилувала і поцілувала двічі: один раз за вухом, а другий раз — у сідницю». Але чи не від поранення у вухо у Пустовойта є проблеми зі слухом.
От і добре, що не зацілувала до смерті, інакше ми б з вами, шановний читачу, не змогли б побачити величезний та справжній талант Григорія Яковича, який він подарував нам разом із своїми картинами.
Невідомо звідки з’явилася у нього жага до живопису. Може тому, що у повоєнні роки довелося побувати у багатьох музеях Європи. А може тому, що доводилося не раз тримати в руках і рятувати справжні витвори мистецтва від знищення. Але і сьогодні — через сімдесят літ — він пам’ятає образи, що надихнули його на створення власних картин.
Тож звідки у сільського хлопця з Чернігівщини, якого з-поміж 16 дітей батьки й нагодувати досхочу не мали можливості, такий хист до живопису, примітне око і тверда рука неабиякого майстра? Про це він розповідає так.
«Будучи в одному німецькому замку, де в підвалах було знайдено чимало картин, я був здивований увагою, яку приділяли тим картинам та їхній цінності. Тому вирішив спробувати намалювати самостійно такі самі. Виявляється, що найлегше малювати і перемальовувати картини кубістів!» Також йому добре вдавалися міські пейзажі. Скільки пробних полотен з оригіналів було створено — Григорій Якович і не пам’ятає. Та й навіщо? Адже у той час вони не мали ніякої цінності, як і людське життя. Та повернімося до полотен, створених майстром. Ні героїчне, ні політичне, ні інше соціально-скандальне в його творах не знайшли місця. На відміну від картин багатьох художників зі світовим ім’ям, навіть темно-гротескні тони і минулі буревії життя не відображено на його полотнах. Через усе своє буремне життя художник проніс світле почуття цнотливої любові до людини, до рідного краю. І виключно м’якими фарбами та яскравими тонами передає нам, поціновувачам прекрасних рис душі людської, ті образи, що бачить сам. І дивне, дуже дивне відчуття сповиває мою душу, коли я дивлюся на його картини. Серед полотен ви зустрінете і неаполітанський, і російський, і голландський стилі. Й залите місячним сяйвом море у стилі Айвазовського, й цнотливість з грацією у відображенні жіночої краси, подібну до кращих полотен Рубенса, і широку пісню серця, що надихають пейзажі Сєрова, Кримова, Герасимова.
Останніми роками світ повально розбризкував емоції по модерністських напрямках у мистецтві. Проте зараз все більше уваги фахівці й колекціонери звертають на класичні твори, включно з картинами у стилі класичного радянського реалізму. З тих пір, як Григорій Якович почав ставити власний підпис великого розміру на картинах, які за сімдесят років розбіглись світом, у нього, я впевнена, є немалий шанс стати у ряд шедеврів світового мистецтва.
«Это — имитатор репродукций из западных художественных журналов», — виказав сумнів один не дуже відомий український критик. Смішно! Адже вдома у художника немає глянцевих видань і художніх каталогів. Він усе життя пропрацював скромним бухгалтером у системі Держбанку. Він не любив ходити по художніх виставках і категорично не погоджувався вступати до Спілки художників України. Виходить, у такий спосіб було виказане захоплення неабияким талантом митця.
А цими картинами і справді не можна не захоплюватись.
Можливо, я занадто позитивно ставлюсь до Пустовойта і його полотен. Адже навіть великі симфонії критикуються. Хоча, музика вічна, а критика...
Головне, щоб кожний слід пензля залишився на полотні сповненим духом митця змістом, зрозумілим глядачеві, не залишав байдужим і викликав справжні людські почуття. І ще легкий смуток від того, що все минає, і безмежна радість від нетлінності краси. А також невтримне бажання наділити когось цією радістю. Наприклад, вас, шановний читачу...
Мистецтво справжнє не кричить,
Бо все життя красу плекає,
Як мати, що тебе ростить,
І нагород не вимагає...
Марта Жайвір
