Від Дніпра до Сени, або Подорож рушника національної єдності

Від Дніпра до Сени, або Подорож рушника національної єдності

На початку року, у січні, ми вже розповідали, як у дзвіниці Успенського собору Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника, напередодні 100-річчя Злуки українських земель, презентували Рушник національної єдності. Упродовж двох років — 2007–2008-го рушник вишивали 1340 осіб.

Узор Рушника національної єдності розробила українська художниця Олександра Теліженко, яка заклала в нього всі необхідні важливі коди та знаки. Довжина рушника складає дев’ять метрів. Ця цифра невипадкова. За нумерологією, вона є цифрою достатку. Хранителями Рушника національної єдності є подружжя Тамара і Микола Степаненки.

Від Міжнародної французької школи в Києві до Української школи в Парижі

Презентація Рушника набрала такого розголосу, що невимушено народився цікавий проект «Від Міжнародної французької школи в Києві до Української школи в Парижі». Спершу я запропонувала своїй давній приятельці й героїні моїх інтерв’ю директорці Міжнародної французької школи в Києві мадам Тіфен Анрі зробити презентацію Рушника національної єдності в школі для учнів і батьків. На пропозицію вона відгукнулася охоче, підхопила ідею. Вже 14 травня у Пущі-Водиці стартував проект. Старшокласники розгорнули 9 метрів рукотворної краси й історії України. Хранитель рушника Микола Степаненко розповів учням, вчителям та батькам історію його створення. Фантастична краса перехоплювала дух. І як тут без української пісні? За мить талановиті сестри Галина та Людмила Турчак зачарували своїми голосами, наповнивши подвір’я школи піснями. Хтось підспівував, хтось щемливо стримував сльозу. Бо вже так бере за душу українська пісня. Приємно вразила й мадам Тіфен, яка пригадала вже свою улюблену українську пісню «Цвіте черешня в мами на городі». До речі, вона мріє невдовзі заспівати її французькою мовою. 25 років Тіфен живе в Україні. За ці роки француженка полюбила Україну всім серцем, закохалася в українця, народила й виховала донечку й сина. Вивчила українську мову, звичаї і традиції нашого народу. Пригадую, як свого часу Тіфен Анрі сказала, що жити в Україні й залишатися француженкою дуже важко. Сама Тіфен пригадує, як усе починалося: «Я закінчувала навчання в Парижі. Треба було писати дипломну роботу. За розподілом мала їхати до Москви. На жаль, чи вже на щастя, виникли проблеми з бюджетом. Та директор університету східних мов, де я навчалася, захоплено розповідав про чудове місто на Дніпрі — Київ. Ось так самостійно і зробила свій вибір. Одразу відчула українську гостинність, зрозуміла, що таке насправді слов’янська душа. Все, чого навчали нас у Франції, — то теорія. На практиці — все інакше. Україна відчутно відрізняється від Росії. Тепер я напевне можу сказати, що Україна — не Росія. Дуже важко французам розповісти, що таке Україна. Тут треба довго жити, щоб розуміти: культуру, звичаї, традиції».

Мадам Тіфен залюбки співпрацює з усіма, хто йде назустріч: письменниками, кінорежисерами, акторами, перекладачами, художниками, співаками, видавництвами. То ж ідея з Рушником національної єдності для неї була як знахідка. Вона вже бачила продовження цього проекту й зі своїми учнями та педагогами виготовила плакат: «Рушник національної єдності: від України до Франції!»

Bonjour Paris!

Всього три години перельоту. 1846 кілометрів і… Рушник національної єдності приземлився в аеропорту Шарль де Голь. В аеропорту нас зустрічав випускник Української школи в Парижі Леонід Іванов. Він з радістю повідомив, що кілька років тому в місті Бердянську, звідки родом, був свідком і учасником, коли вишивали рушник. Отож неабияке бажання швидше побачити результат!

Затишна вулиця в самому центрі Парижа з благозвучною назвою авеню Мессін. Саме тут розташований Культурно-інформаційний центр Посольства України у Франції, а в ньому Українська паризька школа, яку вже ось 15 років очолює українка Олена Місталь. Це 8-й район французької столиці, який парижани називають «золотим трикутником», де розташовані Єлисейські поля, авеню Монтень, Фобур Сент-Оноре, вулиці Георга V та Матиньон. Цю будівлю пощастило придбати урядом України у 2004 році. З будинком пощастило, бо він має свою історію: одним з хазяїв свого часу був популярний кіноактор Ален Делон. Саме тут французький актор мешкав з красунею Ромі Шнайдер.

Олена Місталь, директорка Української паризької школи, разом з цьогорічними випускниками зустрічають рушник при вході. Дев’ятиметровий красень привертає увагу групи японців, які не можуть не зупинитися, просять дозволу сфотографуватися з таким рукотворним шедевром! Під оплески учнів, батьків і Гімн України Рушник національної єдності урочисто заносять до зали. Діти й батьки слухають історію його створення, фотографуються на згадку: адже нечасто випаде честь отримати атестат про середню освіту й вирушити у самостійне життя саме під таким рушником. «Українська паризька школа починалася з 10 дітей та трьох вчителів, — розповідає Олена Місталь. — Зараз навчається близько сотні дітей, а тих, що здають державну атестацію — 56. Решта просто вчиться, аби не забувати рідну материнську мову». 

Олена Місталь, яка називає себе «київською парижанкою», бо живе у Франції понад 20 років, зізнається, що на ювілейний 15-й рік Українській паризькій школі з Рушником національної єдності просто пощастило: «Це унікальний випадок, — що до нас прилетіла частинка України, частинка рідної землі й умовно… 1340 українців, які вишивали цей рушник!»

З успішним завершенням навчання дітей привітали директорка і засновниця школи Олена Місталь, представниця Міжнародної української школи, голова атестаційної комісії Наталія Жаворонкова, директорка Культурно-інформаційного центру Посольства Наталія Кочубей.

Українсько-французький колектив Sc подарував невеличкий концерт для випускників і їхніх батьків. Свято завершилося традиційним вальсом.

Наступна презентація Рушника національної єдності відбулася у День родини для дітей молодшого віку і їхніх батьків. 

Український острівець на Сен-Жермен

Є у шостому районі Парижа на бульварі Сен-Жермен затишний скверик Тараса Шевченка. І радо зустрічає там гостей Тарас. Поряд — Українська греко-католицька катедра Володимира Великого. А при церкві — Українська школа Святого Володимира Великого. «Українська школа при церкві Святого Володимира Великого почала працювати у 1950-х роках завдяки сестрам-служебницям, — розповідає Любов Любчик, вчителька української мови і літератури. — Першими учнями школи були діти українських емігрантів, що з різних причин оселилися у Франції. Заняття тоді проводили щосереди.

Український острівець на Сен-Жермен
З 80-х років організацією занять та масових заходів школи почали займатися батьки учнів. Сестри продовжували викладати катехизм і готували дітей до Першого Святого Причастя. Заняття вирішили проводити у церковній залі щосуботи, щоб відмовитись від недешевої оренди приміщення для 3–4 учнів. З роками склад і кількість вихованців змінювалися. У 1984 році школа налічувала 15–20 учнів, які навчалися за підручниками з Канади та Англії. Вже у 2010 році в школі навчалося 48 учнів. На сьогодні у школі навчається близько 300 дітей віком від 4 до 16 років. Більшість учнів — це діти українських емігрантів, народжені у Франції».

Вчителі, учні й батьки вважають, що їм пощастило на директорку. Вже багато років школу очолює пані Надія Мигаль. Себе пані Надія вважає канадійкою й українкою. Напівжартома каже, що «моя голова виросла в Канаді, але в мені українська кров!» Тато Григорій, мама Марія вчителювали свого часу в Україні. Мама була вчителькою початкових класів. Очевидно від мами пані Надія успадкувала бажання бути вчителькою. Та була в неї ще одна мрія: дуже хотіла побачити Париж. Ще в Канаді почала вивчати французьку мову. «Долею випадку випало мені приїхати до Франції на два роки, — розповідає пані Надія, — та й залишилася понині». В Україні вперше побувала в 1973 році. То був Львів. Місто приємно вразило. Милувалася архітектурою, захоплювалася людьми, мовою. Навіть татову рідню довелося зустріти.
Пані Надія віддано любить свою роботу. Без школи, дітей уже не уявляє свого життя. Вона відстежує всі цікавинки й новинки про Україну й намагається, аби про все те дізнавалися діти й батьки.

Новина, що Рушник національної єдності приїхав до Парижа, не залишила її осторонь. Разом із учителями і батьками цей український оберіг запросили до суботньої школи. Близько сотні учнів 5–9-х класів по черзі тримали рушник і слухали уважно історію його створення. Це була сота презентація рушника! А вже скільки запитань посипалося до хранителів цього рукотворного дива. Дітей цікавило, насамперед, чи вишивали рушник у тих краях, звідки вони родом, скільки кілограмів ниток пішло на вишивання, чи вишивали діти? 

Отримавши відповіді на запитання, всі дружно сфотографувалися на згадку з Рушником національної єдності біля пам’ятника Тарасові Шевченку у сквері. 

Category