​​​​​​​Олександра Пренко: «Килимарство - справа жіноча» 

​​​​​​​Олександра Пренко: «Килимарство - справа жіноча» 

Три десятки робіт, яскравих ляльок, виконаних в техніці килимарства, презентувала у Кропивницькому художньо-меморіальному музеї О. О. Осмьоркіна - заслужена майстриня народної творчості України Олександра Пренко.

«Весна. Кохання. Життя» – так назвала свою першу персональну виставку майстриня.

«Ця виставка проходить в рамках започаткованого минулого року арт-проєкту «Лауреати обласної премії в галузі архітектури, геральдики та вексилогії і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка, – розповідає директорка музею Віта Чернова. – Насамперед нас зацікавила самобутність авторки, неповторність, її жага до вивчення звичаїв і обрядів нашого краю, бо ж сама майстриня родом з Дагестану. Приємно вражає її прагнення говорити українською».

На персональній виставці Олександри Пренко презентуються площинні ткані ляльки із серій: «Народи світу», «Український стрій», «Історія людства». Перед відвідувачами розгорнуто широкий спектр особливостей національних культур Болгарії, Франції, Голландії, українського Закарпаття, де доводилося побувати майстрині. Ляльки виконані майже в зріст людини: веселі рожевощокі дівчата, серйозні з вусами молодики заворожують якоюсь таємничою силою.

Майстриня Пренко

«Ці ляльки заворожують своєю монументальністю, зберігають декоративність, здаються, мов живими, аніж ті фотомодельні «барбі»,– розповідає Андрій Надєждін, заслужений художник України, мистецтвознавець. – Мені особисто створює настрій образ, почерпнутий зі словенських мотивів «Дівчина-весна». В її погляді стільки наїву і захоплення оточуючим світом, що починаєш дійсно вірити в щасливе майбутнє».

Особливою гордістю майстрині на виставці є лялька «Дівчина з Кіровоградщини», якою Олександра Пренко започаткувала нову серію відтворення строїв, характерних для кіровоградського степового краю. Майстриня обіцяє, що невдовзі з’явиться і «Юнак з Кіровоградщини». 

Захоплюють на виставці килимові та гобеленові композиції з мотивами рослинної та анімалістичної орнаментики: маленьке левеня, яке впевнено крокує поряд з мудрим левом, казкові птахи, таємничі квіти, які нагадують, що весна прийшла, життя триває. 

Майстриня Пренко

Майстриня вправно впроваджує традиції українського килимарства в сучасний життєвий простір. Вона майстерно створює декоративні композиції, спираючись на досвід видатних майстрів килимоткацтва від епохи бароко до сучасності. Олександра Пренко вміло доносить до молодого покоління можливості втілення особливих художніх якостей. Її творчість достатньо відома в Україні й за кордоном. 

НА БАТЬКІВЩИНУ ПОВЕРНУСЬ…

Пані Олександро, Ваша доля доволі цікава й неординарна: Ви народилися на Кавказі…

– Така моя доля… Іван Пренко, мій батько, свого часу не помітив, як дістався Північного Кавказу. Працював екскаваторником. І так їхня пересувна бригада дісталася аж до міста Каспійська. Там він і зустрів свою долю – мою маму, кубанську козачку Олімпіаду. Мама народила мене на 41-му році життя, найстаршій сестрі вже шістнадцять на той час виповнилося. Я весь час уважно прислухалася до батькової мови. Частенько вечорами тато наспівував: «Повій, вітре, на Вкраїну, там покинув я дівчину...» А мама час від часу обривала його спів: «Ой, Іване, болить моя душа за рідним краєм... Вже, мабуть, ми звідси не виберемося, ось і дітьми вже обросли». Як тільки-но я навчилася читати, знайшла у тата на полиці книжки, написані не зовсім зрозумілою для мене мовою. Тоді й запитала: «Татку, якою мовою тут написано?» На що він відповів: «Нашою, доню. Рідною. Українською. Ми з діда-прадіда українці». Відтоді я просила його більше говорити й співати українською. Я засинала під українські колискові. А коли чула пісню «Два кольори», наверталися сльози. У мої сни частенько, без перебільшення, приходили пшеничні лани, кетяги калини, садки вишневі коло хати... І тоді зародилися перші бажання: хочу побачити Україну…

– Ви сказали батькам, що хочете жити на Україні?

– Не тільки. Сказала, що розмовлятиму українською. Хочу, аби мій чоловік був українцем. В школі я була відмінницею, не погано малювала. Усі мені пророчили бути художницею. Я ж, порадившись з мамою, подала документи до Махачкалинського художнього училища на відділення килимарства, бо вважала це ремесло цікавим, хоча й не простим. Та й мама більш практичніше ставилася до проблеми: і килими будуть, і гроші. Отримавши спеціальність – майстер з килимарства – працювала художницею на підприємстві художніх промислів у Ставрополі. Придумувала композиції, малювала килими, а майстри їх ткали. Та одного дня зрозуміла, що мені чогось бракує. Тоді й переступила поріг Будинку творчості. Запропонувала вести гурток килимарства. І саме тоді зрозуміла: робота з дітьми – це моє. А тут саме до нас завітали знайомі. Вони повідомили, що через кілька днів їдуть в Україну. Чули, що й наша родина хотіла б переїхати. Запросили у подорож. Довга дорога привела нас до, на той час, Кіровограда. Тут і оселилися. Ось так у 24 роки найголовніша моя мрія здійснилася. І ось уже понад тридцять літ я насолоджуюся краєвидами, прислухаюся до співучої батьківської мови. Лише про одне шкодую: тато так і не дожив, аби з нами разом повернутися в рідну Україну. Та й мама вже в інших світах. До речі, чоловіка зустріла в Кіровограді…

ПРИГОДИ КИЛИМОВОЇ ЛЯЛЬКИ 

– Пані Олександро, Ви дуже любите свою роботу, справу, якою займаєтеся? Особливу увагу приділяєте обдарованим дітям…

– Без цього не мислю життя. Нині я очолюю гурток «Килимарство» у центрі естетичного виховання «Росток», що у Кіровограді. Найголовнішим у своїй роботі вважаю – знайти підхід до обдарованої дитини. А те, що всі діти обдаровані і заперечень немає. Головне – увійти в душі маленьких, подружитися з ними і почуватися на рівних. Тоді й вони відкриються вам. 

Занять у студії «Килимарство» чекаю з нетерпінням і я, і учні. Заварюю запашний чай із квітів і трав, які ростуть на рідній землі, пригощаю смачним домашнім печивом. А учні тим часом відкривають душу, діляться найпотаємнішим. «Ми хотіли б, щоб ви, Олександро Іванівно, були нашою мамою, а ми – вашими дітьми», – так частенько зізнаються. Для мене – це найвища оцінка, яка може бути. Ніякі грамоти й дипломи не перевищать цих слів. 

Але ж ця робота вимагає посидючості, терпіння, акуратності… Не кожен дорослий виконає свій перший виріб до кінця…

– Частково згодна. Отож і шукала весь час щось своє, особливе. І ось, нарешті, зрозуміла, чим можна зацікавити дітей і здивувати дорослих. Лялька. Я довго вивчала історію українського народного килимарства, додавала свої елементи. І ось, нарешті, щось своє. Своєрідне і неповторне. Я розробила технологію виготовлення килимової площинної ляльки і нині маю авторське свідоцтво. Навіть провела десятиденний семінар-практикум з українського традиційного народного мистецтва для керівників гуртків та студій Києва, що проходив свого часу в музеї Івана Гончара. Пропоную відкривати гуртки і навчати дітей такому мистецтву. 

– А чому саме ляльку?

– Насамперед – це найближче до дітей. На ляльці, як виробі, є багато елементів, які потрібно засвоїти у ткацтві, багато різних технік виконання. А поки дітки працюють руками, я не даю їм сумувати: розповідаю про оригінальність українського вбрання, символіку, призначення. Перед тим, як розпочати нову справу, звернулася до Всевишнього і попросила з молитвою, аби все це принесло результат. Тепер і справді записатися на заняття до студії мало не проблема. Бажаючих багато.

– А свою першу ткану ляльку пам’ятаєте?

– Так, я зробила її у 2000-му році. «Первісток» і нині зберігається у майстерні на видному місці. Пізніше вже розробила колекцію національностей ляльок. Вже не на одній виставці відвідувачі могли побачити це диво. 

– Килимарство – не легка справа…

– І, до речі, килимарство – справа не жіноча. Адже килимарство вигадав чоловік. Я у своїй студії веду спостереження, що хлопчики більш акуратніші й зосередженіші у роботі. У мене навіть мрія є: набрати виключно групу хлопчиків. 

– Ваші ляльки, мов живі. Про них навіть легенди вже розповідають…

– Саме так сказав і прем’єр-міністр Великобританії, придбавши ляльку на згадку про Україну. Я з радістю передаю свої ляльки у надійні руки. А щодо легенд, хтозна… Але я вірю, що майстер творить виріб, вкладаючи частинку своєї душі, а отже програмує його. У мене є колекція лялечок, яких я, розробляючи, запрограмувала на пару. Симпатичні хлопчик і дівчинка повязані ниточкою. Придбавши ляльок, їх неодмінно потрібно наректи іменами, аби вони один одного знайшли у житті й довіку були разом. Якось на «Країні мрій» до мене підійшла жіночка й повідомила, що ще й року не минуло, як вона придбала у мене «пару» і подарувала своїй подрузі. Через кілька місяців подруга вийшла заміж! Є у мене і серія лялечок-берегинь. Їх я раджу вішати біля дзеркала. Адже всі негативні емоції вони вбирають на себе, таким чином, захищаючи оселю і господарів. 

…Олександра Пренко своєю творчістю впроваджує традиції українського килимарства в сучасному життєвому просторі. Лялька-гобелен – це можливість збереження історичної пам'яті через форми одягу і декорування. А ще майстриня вважає, що килимарство – справа жіноча.

 

 

Category