Виставка заслуженого художника України Віталія Мовчана «Дорога до себе»

У столичній муніципальній галереї мистецтв киян і гостей міста зібрала персональна виставка заслуженого художника України Віталія Мовчана «Дорога до себе».

Художник працює в галузі станкового живопису і графіки. Віталій Мовчан — випускник Київського художнього інституту, член Національної спілки художників України. Бере участь у всеукраїнських та міжнародних виставках, аукціонах.

Його роботи є в музеях України, приватних збірках США, Франції, Японії та інших країн світу.

На виставці художник представив живопис.

Картини Віталія Мовчана світлі, яскраві, наповнені теплом і любов’ю.

Дорогою до галереї народний художник України Валерій Франчук розповідає: «Це унікальний, фантастичний художник. У його роботах — глибина душі. Для мене він особливий. Бо й чи й став би я тим, ким є сьогодні. Зустріч із Віталієм Мовчаном у моєму житті відіграла велику роль. Я познайомився з Віталієм, коли приїхав вступати до художнього інституту. Мені потрібно було винайняти житло, якусь кімнату. Біля інституту стояли молоді художники, і я запитав, хто б і що мені міг порадити. Віталій підійшов до мене і відвів квартирувати до своєї тещі. Отакий простий випадок звів нас. А інакше, не знайшовши житла, я планував повернутися додому. Відтоді Віталій і його родина рідні мені люди. По життю ми йшли своїми дорогами. Не часто зустрічалися: в кожного свої справи. А це вирішив допомогти другу зорганізувати виставку в галереї й показати його прекрасні, глибинні й філософські роботи люду».

Малювання почав від безділля…
— Як ви стали художником, пане Віталію? Що спонукало взяти пензля?
— Просто малював з дитинства. Пас корів за селом й вирізав із грудочок скульптури. Та так помаленьку й навернувся до мистецтва. Коли був другокласником, в руках розірвався запал з гранати. Лежав у лікарні. Коли рана почала заживати, почав малювати від безділля. Пізніше вже малював портрети письменників. Друзі говорили, що прекрасно. Особливо вдавався Тарас Шевченко. Перемальовував все, що бачив, з картинок. А далі вже захопився так, що це стало справою життя й пішло за мною.
Народився я у селі Дмитрівка. Це неподалік Бахмача, що на Чернігівщині. Там виріс. У селі був чудовий вчитель малювання. Він трішки мене спрямовував, багато розповідав про художників. Згодом я переїхав до сестри на Київщину. Там і закінчив школу. Була можливість їздити в художні студії до Києва, вчитися у відомих професійних художників. Вступив до інституту, закінчив факультет графіки, а далі вже почав займатися живописом.

— Вам вдалося пережити не зовсім легкі часи: перебудова — треба було заробляти, щоб вижити. А людям творчим особливо важко… 
— Так, особливо складними були 90-ті роки. Але головне в усьому бути майстром своєї справи, любити свою роботу. Я подавав свої твори до художніх салонів, і це виручало сім’ю. Заробляв не гірше інженера. Роботи зкуповували здебільшого ті, хто виїздив за кордон. А на той час було модно везти з собою картини, чеканки. Це вже згодом ринок наситився. В основному малював натюрморти, тематичні, міфічні роботи. На сьогоднішній виставці всі роботи, які творив останні 4—5 років.

Козак Мамай приніс успіх
— Пригадуєте свою першу роботу, яка принесла вам успіх? 
— Звісно. Подав роботу на республіканську виставку. Це ще до вступу в інститут. І раптом перша перемога — моя чеканка «Мамай» визнана кращою. Її навіть надрукували в журналі «Мистецтво». То був небачений успіх! 

— Після того ви вирішили спробувати себе в живописі?
— Спочатку була графіка. Вчився у Валентина Сергєєва, Івана Селіванова. Живопис у нас лише аквареллю викладали. Маслом почав писати сам, і пізніше. Пригадую чудову виставку одразу після інституту. Виставка проходила в Спілці художників. Роботи на всі смаки художників з усієї України. Там представив серію живописних робіт. І знову успішно. Про мене й колег зробили чудовий розголос газети. Тоді викупили багато моїх робіт.

Колір в роботі — це душа
— Ваші роботи такі сонячні й теплі…
— Так, гра кольору — це важливо. В усьому треба відчувати настрій, пластику, колір. Колір — він лікує. Колір в роботі — це душа. Якщо людина здорова душею, в її роботах і кольори яскраві. Я вже давно веду спостереження. Все ж відбивається в роботах. Усе йде через душу. А якщо нічого не має в душі — можеш навіть пензля до рук не брати. Поки не увійдеш у відповідний стан, стан, що ти малюєш — нічого не вийде. Треба повністю бути в роботі. 

— Як довго працюєте над роботою?
— Зазвичай роботу пишу днів два, а то й три. А якщо раптом якимось чином вийшов із того певного стану, роботу можна переписувати начисто. Тобто одну роботу можна писати й кілька днів. А раптом щось не так пішло, через певний час свіжим поглядом глянеш — починає щось проявлятися. І рухаєшся далі. Так і доходиш до професійного рівня.

— Чи не шкода прощатися з роботами?
— Художник для того й творить. В мене зараз майстерня завалена роботами — ще на три виставки набереться. Просто зараз рідше купуються картини. А вже коли робота продалася, хочеться працювати далі. Це велика радість, коли твою картину обрали, комусь вона подобається й приносить радість. Зараз, хоч і засилля вибору в Інтернеті, хочеться чогось справжнього. Картину бажано бачити наживо. А час нині трохи складний. Можливо, люди бідніші, можливо, цінності помінялися…

— Буваєте на пленерах? 
— Так, кілька разів доводилося бувати за кордоном. Люблю пленери на Закарпатті. Природа захоплює, надихає. Спостерігаєш за нею — починаєш цінувати колір. А дихання природи зачаровує… І пишеш зранку до вечора. Якось за п’ятнадцять днів я написав 34 етюди! 

— Хтось продовжує вашу справу? Маєте учнів?
— Зараз кожен бажаючий може взяти пензля до рук. Головні бажання: трохи дару від природи, і все робити з любов’ю. Маю кілька учениць. Коли вони приходять до мене — це свято для них і для мене. Основне, щоб люди були творчими особистостями. Серед моїх учнів уже є навіть члени Спілки художників. 

— Що вам подобається писати більше?
— Не можу щось виокремити. Головне — нічого не робити без любові. А в майстерню приходжу як на роботу. Звісно, з натхненням.

…Ми ходимо залами галереї. Художник намагається щось коментувати. Наприклад, де росте ось це дерево. Роботи аж світяться. Одразу вгадуються місця, де хоч раз побував. Ось — на Пслі, біля Гадяча. А це вже Київщина. Відрізняється Закарпаття. І це все природа. Така багатюща й красива у живих фарбах майстра. Художник ледь чутно додає: «Природа України божественна. Дивишся на дерево: весною воно одне, влітку й восени вже інше… А люди кудись поспішають, за чимось гоняться, придумують собі проблеми, а потім їх долають… Так і проходять мимо краси».

Продовжують справу батька і дві доньки. Щоправда, живуть далеченько — в Канаді. І почерки в них різні. Власне, якщо вдивлятися у твори Віталія Мовчана, вони також різні. Все ж залежить від настрою: природного і внутрішнього, боротьби кольорів. Художник чітко стоїть на своїй позиції: щоб купили саме цю роботу — треба її полюбити, а перед тим з любов’ю написати.