Довгий, нескінченно довгий міст. Мокрі сірі плити, ледве розглядаються крізь туман. Я йду по цьому мосту, і чую свої кроки. Вони вибивають повільний ритм, зливаючись із стуком мого серця. Підхожу до залізних перил, а за ними – безодня. Не видно, ні води, ні землі, лише туман.

По чорній, вигорілій землі босими ногами. І чути десь далеко канонаду. Обережно так, боязко, тихо. Як серця стук, але не так безневинно. На відміну від серцевого, цей означає смерть і руйнацію. Охайне подвір’я, затишно, по-сімейному. Вишні цвітуть.

Мама! Це слово, на перший погляд, таке просте. Але скільки в ньому добра, радості, тепла, віри та надії. Кожна людина у світі хоча б раз на день говорить це слово. Його розуміють і малі діти, і дорослі, і люди похилого віку. Бо хто може бути ріднішим за матусю? Вона і посварить, і пожаліє, і порадіє за тебе. Нема нічого прекраснішого, ніж мить, коли матуся усміхається.