Дмитро Луценко

Заслужений діяч мистецтв України, лауреат Шевченківської премії України. Автор текстів низки відомих пісень: «Києве мій», «Фронтовики», «Сивина», «Не шуми калинонько», «Мамина вишня», Осіннє золото»… Створені твори у співдружності з композиторами Левком Ревуцьким, Олександром Білашем, Платоном Майбородою, Анатолієм Пашкевичем, Ігорем Шамо.

Він залишив людям найдорожче — багатющу спадщину пісень. Співати — не переспівати.

Якщо золото маєш в душі…
Коли на землю ступає осінь й кружляє у танку жовтогарячий лист, усі дороги ведуть до Березової Рудки, що на Полтавщині, де волошкою бродить молодість поета-пісняра Дмитра Луценка.

Цьогорічна осінь рясніє ювілеями. Вже двадцять п’ять літ рік у рік рідні, друзі й шанувальники поета поспішають на пісенно-мистецьке свято «Осіннє золото».

15 років вручають літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка, яка вже переросла в міжнародну. Серед них: Раїса Кириченко, Віктор Шпортько, Анатолій Матвійчук, Ярослав Борута, хор ім. Г. Ве­рьовки; композитори Анатолій Пашкевич, Остап Гавриш, Ігор Поклад, поети-піснярі Степан Галябарда, Микола Луків, Вадим Крищенко, Михайло Ткач… На сьогодні вже є 68 лауреатів.

Та найголовнішим ювілеєм у родині Луценків вважають 70-річчя від дня знайомства Дмитра і Тамари Луценків. Познайомилися вони в жовтні 1945 року в редакції газети «Колгоспне село». Одеситка Тамара Сорочинська стала для поета і вірною дружиною, і люблячою матір’ю їхніх дітей, і другом надійним, і єдиною Музою, а до всього — особистим водієм.

І щастям повнились літа
— Пані Тамаро, у ці осінні дні, певно, й спогади особливі?
— Спогади… Спогади… Мої думки рояться, випереджаючи одна одну. По-особливому думається не тільки восени. Згадую щодень. Живу ним. Спогади збираю крихту до крихти і, теплішає на душі.

Для мене він найніжніший і найдобріший серед людей. Якось свого часу відомий поет Михайло Шевченко сказав, що аби в світі існував «Орден Доброти», то він перший на нього заслуговував би.

Вважаю, що доля мені уготувала неоціненний дарунок — такого чудового друга, чоловіка, батька й дідуся...
— Пригадуєте, коли і де зустрілися вперше?
— Так. Це було в листопаді на жовтневі свята. Ми, молоді журналісти, вирішили улаштувати імпровізоване свято, трохи поспілкуватися. Час був повоєнний, напівголодний. Зібравши продуктові картки і талони, перевели їх у вінегрет та іржаві оселедці, картопельку, ковбаску, так звану «котячу радість». Накрили столи, а чоловіків попередили на всяк випадок не приводити зайвих «ротів».

Отож, «розкішна трапеза» була готова, навіть програвача з платівками прилаштували… Аж раптом у дверях з’являється наш Іван Цинковський з високим струнким солдатиком. Солдатик худенький… На ньому як на вішаку — вицвілий потертий кітель з бойовими нагородами, а на ногах — кирзові чоботи. Я з подругою Надійкою Красавіною красномовно глянули на Івана. А він так лагідно: «Дівчата, — це мій товариш Дмитро Луценко, щойно з фронтового госпіталю. Він — поет!» Хлопець подав мені руку й заїкаючись, зазирнув у мою душу янгольськими очима. Й защеміло, затремтіло щось у моєму серці. А коли він почув моє ім’я — ожив, почервонів і розтягуючи слова, які й досі бринять у моїй пам’яті сказав: «Невже всі Тамари такі гарні як ваша тезка — грузинська цариця?!» А ще Дмитро вірив, що написаного долею на роду не обскачеш конем. Наступного дня він з’явився на початку робочого дня, сів навпроти й почав читати: «Я тебе як мрію зачарую…»

Щодня він присвячував мені нового вірша:
Доля не питала —
тебе одну обрала,
тебе одну обрала,
як прийшла п’янка пора…
І кохання перемогло. 13 листопада ми зареєстрували шлюб.

Пісня завжди надихає
Ми їдемо мікроавтобусом на батьківщину поета-пісняра. 93-річна Тамара Іванівна хвилюється, аби не запізнитися на свято. Син Сергій постійно турбується про матір: як почуває себе, чи, можливо, варто зробити зупинку…

Біля Березоворудського народного історико-краєзнавчого музею столичних гостей зустрічають з квітами і короваєм. А скільки теплих слів було адресовано почесній гості — дружині поета, яка ось уже скільки літ є берегинею його творчості. Тамара Іванівна з сином Сергієм також привезли подарунок до Музею-кімнати поета-пісняра Дмитра Луценка — неймовірно чудовий вишитий портрет Дмитра Омеляновича.

— Цей портрет два місяці вишивала народна майстриня з Диканьки Світлана Петрівна Шило, розповідає Сергій Дмитрович. — Ми вирішили, що тут цю роботу матимуть можливість побачити більше людей.

Після урочистого прийому гості направляються на Співоче поле, де зазвичай проходить пісенне свято «Осіннє золото», де звучать пісні на слова Дмитра Луценка.

Уздовж алеї парку Закревських представлено виставку народних майстрів — вишукані рушники, серветки, скатертини, вироби з бісеру, дерева, металу, квілінгу, глини, писанки, ляльки-мотанки, квіткові композиції, картини місцевих художників. Для гостей свята було організовано виставку-продаж сортової картоплі, меду, овочів, фруктів та квітів, які вирощують у Березоворудському технікумі Полтавської державної аграрної академії.

Традиційно на Співочому полі вручають літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка «Осіннє золото», яку заснували 2001 року газети «Вісті» Центральної спілки споживчих товариств України та «Порадниця» за підтримки Національної всеукраїнської музичної спілки та Національної спілки письменників України. З 2010 року цією премією опікується Український фонд культури. За 15 років нею відзначено 68 видатних митців та колективів сучасності, які творять пісенну та поетичну славу України.

На сцені, просто неба, уквітчаній чорнобривцями й айстрами, де росте калина, Микола Москаленко, голова комітету на громадських засадах з вшанування пам’яті поета-пісняра Дмитра Луценка, заслужений працівник культури України, Олеся Білаш, перший заступник голови Українського фонду культури, Сергій Луценко, син поета-пісняра. Під оплески глядачів Дипломи та нагрудні знаки за вагомий особистий внесок у розвиток української культури і мистецтва, популяризацію творчості українського поета-пісняра Дмитра Луценка отримують цьогорічні лауреати — Тетяна Школьна, солістка Національної філармонії України, Маркіян Свято, співак, народний самодіяльний фольклорний колектив «Горлиця» Давидівського сільського Будинку культури (керівник Надія Ліневська) та народний самодіяльний хоровий колектив «Берегиня» Гребінківського районного Будинку культури (керівник Ніла Луценко).

Щиро привітала лауреатів літературно-мистецької премії «Осіннє золото», гостей та шанувальників творчості Дмитра Луценка берегиня свята, дружина поета Тамара Іванівна.
— Я щаслива, що сьогодні на цьому святі разом з вами, — говорить Тамара Луценко. — Я бачу як ви шануєте творчість Дмитра Омеляновича. Я вірю, що пісня Дмитра Луценка не вмре, не загине. Окрема подяка першому організатору свята Олександру Котенку.

У великій концертній програмі виступили лауреати літературно-мистецької премії імені Дмитра Луценка «Осіннє золото» народний артист України Олександр Василенко, співак, музикант, композитор Ігор Вовчак, гості з Франції, кіноактори Вероніка та Анатолій Переверзєви, заслужена артистка України, бандуристка, співачка Світлана Мирвода, заслужений артист естрадного мистецтва України Анатолій Лаврінчук. У програмі концерту взяли участь ансамбль народної музики «Калиновий гай» Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв (м. Київ), фольклорний колектив «Черкаські цокотухи», зразковий аматорський хореографічний колектив «Стиль» Пирятинської школи естетичного виховання.

Мамина вишня в саду
— А як народжувалися пісні, пані Тамаро? Кому як не вам це відомо…
— Дмитро любив бродити стежками Кобзаря, любив Волинь. Працював наполегливо й натхненно. Щоб і вокально все було, й гармонійно. Пісні народжувалися й відточувалися в творчих муках.

Пригадую, як писали «Мамину вишню». Фактично, мелодію ще у Луцьку створив Анатолій Пашкевич, а Дмитро вірші в Києві. Ревів і стогнав рояль. А будинок такий, що на всі шістнадцять поверхів чутно. Було, натякну, що більшої досконалості не може й бути, а він нервово: ось тут зависоко, а тут треба мелодію збагатити… Згодом великий поет Василь Юхимович назве цей твір «новітньою українсько-соборною піснею».

А ще був такий випадок. Телефонує народний артист України Анатолій Мокренко і каже: «Дорогий Дмитре Омеляновичу, щойно прослухав по радіо «Мамину вишню». Вона мене зворушила неймовірно, такі почуття накотилися на мене, яких вже давно не переживав. Спасибі вам і композитору Пашкевичу!»

А то якось сидимо біля екрана: мальовничі краєвиди, хлопці в українському одязі… І раптом оголошують: «Українська народна пісня «Ой ти ніченько», виконує ансамбль «Кобза»… Дмитро лиш усміхнувся: «Бач, як зростають мої акції, пісня вже народна!».

Любов до друзів
— Не секрет, пані Тамаро, що друзів у Дмитра Омеляновича було багато і ставився він до них по-особливому.
— Не знаю як ставилися друзі до Дмитра, а він усіх любив щиро і віддано. Я вже не кажу про фронтових друзів — це справжні випробування. Мені доводилося разом з ним їздити на зустрічі в різні куточки країни, ще й нині листуємося вже з дітьми друзів…

Коли працював у «Молоді України», затоваришував з молодими письменниками: Василем Земляком, Олексієм Кудіним, Миколою Гірником, Ярославом Шпортою… Досить часто у нас з’являлися Анатолій Дрофань та Василь Бережний. Останні — запеклі гравці в шахи.

На радіо зазнайомився з Степаном Бухтяком, Василем Івкіним. Дмитро цінував і любив дружнє спілкування, «за бажанням трудящих» любив читати свої твори. У світлій пам’яті багаторічна дружба із земляком Олегом Яковичем Касьяненком…

Нині, на відстані років, можу впевнено сказати, що і «Хата моя, біла хата», і «Гуси летіли», і «Любисток» пішли в народ і залишаться там, приєднаються до більш як трьохсот тисяч народних пісень.

Не май сто кіп у полі, а май друзів доволі. Саме під таким девізом жив, на мою думку, Дмитро Омелянович. До друзів мав особливе, незрадливе ставлення. Йому пощастило спілкуватися з людьми виняткової внутрішньої краси, людьми, які можуть бути взірцем справжньої чоловічої дружби, що ґрунтується не на вигоді (що я з того матиму?), а йде від внутрішньої потреби, щедрості й багатства душі. І літа таку дружбу випробовують на міцність.

Свого часу друзі допомогли Дмитрові Омеляновичу пережити тяжкі життєві випробування. Після смерті донечки впродовж року щовечора, хтось із них, обов’язково бував у нашому домі. А скільки доводилося лікуватись — адже Дмитро Омелянович, інвалід ІІ групи після отриманої 1944 року контузії, переніс 8 інфарктів! Вижити знову-таки допомогли друзі. Своїм віршем «Бережіть друзів» він заповідає вчитися дружити й друзів берегти.

У синю вись злітають пісні… І летять вони легкокрилими птахами від Березової Рудки по світу. Бо написані великим поетом-піснярем з натхненням і бажанням.

Людмила Чечель, фото авторки