Про Василя Жагалюка, який мав дев’яносто п’ять літ, був бідаком і ошукав пана

Один пан зі своєю жінкою були в літах. От посідали вони одного вечора вечеряти, так пані й каже:
— Ми такі багаті, а нічого на цім світі нікому доброго не зробили, та навіть ніколи бідних людей не обдарували. А я чула, що по смерті дістаються люди до неба. Отже, я б тебе просила, чи ти на те згодишся, щоб ми справили велику гостину для вбогих.
А пан і каже:
— То вволю твою волю, чи то правда, що люди йдуть на небо, чи ні, але вчиню твою волю. Так завтра поїдемо до міста і дамо оголошення в газеті, щоб усі бідні, які є в нашім панстві, з’їжджалися на гостину.
На другий день вони поїхали до міста, а по дорозі рахували, за скільки вони можуть приготуватися до тієї гостини. Воліли скоріше, ніж за два тижні, бо мусили приготувати лави, столи попід лісом, щоб ті вбогі мали де сідати. Як приїхали до міста, то зайшли до редакції і подали оголошення, що кожний убогий дістане їсти, пити на цілий тиждень задарма.
Так за пару днів вийшла газета у світ. А коли убогі почали читати ті газети, то швидко давали один одному знати про таку новину. І так назбиралося багато тисяч тих убогих. Чи то був дуже бідний, чи ні, кожний хотів їсти, пити і бути на гостині.
А найстаршим серед убогих був чоловік невеликого зросту, Василь Жагалюк, сивенький, як голубець, бо мав уже дев’яносто п’ять літ. Тут за п’ять днів почали їхати на ту гостину убогі, і їхав два тижні транспорт за транспортом. Котрі перші приїжджали, то займали перші місця коло столів. Так було зайнятих близько п’ятдесяти тисяч місць. А решта не мали місця і стояли. Тоді пан з управителем вийшли на поле і побачили, що страшно багато тисяч ще є, і коли б знав був пан, то не зачинав би гостини. А ще ж кожному вбогому в газеті пообіцяв по ринському. Буде замало панського нового маєтку. І каже пан:
— Я вдурію, що послухав жінки! Що тепер маємо робити?
А управитель каже йому:
— На то є спосіб! Тут багато наїхало таких, що можуть працювати. Ото викопаємо рів, і котрий перескочить той рів, тому дамо двадцять п’ять ринських, і піде геть.
Але пан і управитель убогих обманули і сказали, хто перескочить рів, то буде їсти, пити і дістане на дорогу, а хто не перескочить, то дістане двадцять п’ять буків і піде пішки додому.
Ну і закликали вони людей, і викопали рів так глибоко, що котрий впаде, то треба його діставати. От з’їхалися козаки з гарапниками. Зранку почали скакати убогі. І кожний убогий старався, щоб перескочити, бо шкодував, щоб задарма не їхав, а залишився на гостину.
Так скакали чотири години, а наостанку і Василь Жагалюк скочив і закінчив скакання. А пан на те дивувався, що такий старий, сивенький і перескочив, та й наказав тому Жагалюкові всипати п’ятдесят буків, а тим усім по двадцять п’ять буків. Так як почали козаки бити, то багато повтікало без сліду. Всі повтікали, тільки Жагалюк залишився і ходив довкола двору і питав, за що він дістав п’ятдесят буків. Каже:
— Усі повтікали, а я не піду, я мушу віддати за п’ятдесят буків сто, або спалю геть увесь маєток того пана.
А управитель порахував тих убогих, що не змогли перескочити рів. Їх було дев’ять з половиною тисяч.
А Василь Жагалюк так крутиться біля двору і стежить за паном, чатує на нього, хоче відплатити.
От він помітив, що пан їде в одне місце на полювання, та й пішов за ним, розібрався догола і свої лахи у корч запхав, а сам виліз на ялицю і сидить.
От він зачув, що пан їде коло тієї ялиці й почав співати (дібрав собі голосу!), як ангели в небі, таких прекрасних пісень.
А коли пан наблизився до ялиці, то дуже зачудувався і каже:
— Як довго ходжу по лісу, не чув такої пісні.
І так дивиться вгору, а звідти обзивається Василь Жагалюк:
— Е, пане, якби ви сюди вилізли, то відразу почули б, як ангели співають у небі. Але тут мусить бути чоловік голий, інакше не буде чути.
І пан подумав собі: «Так, моя жінка мала рацію, що казала зробити гостину, бо я за все життя не чув такої пісні, аж тепер по гостині». І довго не думав — роздягнувся, рушницю повісив, а сам виліз на ялицю. А коли підлазив усе вище вгору, то Жагалюк усе донизу. І як пан уже був на самому верху, то Жагалюк вже одягнувся у панове вбрання, рушницю на плечі, підробив бороду, як у пана, і пішов на дорогу, бо фурман мав під’їхати через годину за паном.
Вийшов він на дорогу, а фурман уже чекав, посадив його на візок і навіть не зауважив, чи то його пан, чи то який простий чоловік.
От приїхав Жагалюк до панського палацу та й пішов собі в канцелярію, мав усі ключі від каси, від напоїв у себе. Так повідмикав касу, де які шафи були з убраннями, але довго не збавляв часу, бо сподівався, що пан прийде до нього.
І вийшов на подвір’я і закликав того самого фурмана, щоб скочив і закликав козаків. Прийшли козаки, а він з подвір’я каже:
— Той дід, що ви йому дали п’ятдесят буків, тут крутиться коло палацу, як побачите його, дайте йому сто буків, бо п’ятдесят не допомогло.
А пан сидів, може, з півтори години на ялиці та й жодної пісні не чув. Як він уже примерз, та й злізає донизу. Коли зліз — бачить, що нема ані його вбрання, ані стрільби. Став думати, як дістанеться до свого палацу — так голим не випадає йти. Подумав, подумав та й забрав те лахміття Василя Жагалюка і каже:
— От-так мене вирихтував! Але хоч я прийду і в лахмітті, жінка мене пізнає і пустить до палацу.
Наближається він до брами, так козаки його зараз схопили, хоч він кричав, що він є сам пан, а вони не питали, тільки всипали йому сто буків. Так пан аж стогнав і пішов на долину лісом. От зайшов він до свого пахтира (той, що молоко продає). Як прийшов до кімнати, то вже його там пізнали, що то пан. І просили його сідати, і він почав розказувати свій клопіт:
— Захотілося моїй жінці балу, і ось бачите, як мене якийсь з тих убогих вирихтував! То попрошу дати мені пера і паперу, я напишу до своєї жінки листа, а ви, будьте ласкаві, завезете, як їхатимете рано по молоко.
І так почав писати:
«Кохана жінко, чи ти знаєш, що сталося зі мною і твоєю гостиною? Там у тебе є дома дід котрийсь з тих убогих, що убрався у моє вбрання. Я тебе прошу, приклич його до себе і скажи йому, що я йому все подарую. Тільки хай нікому не розказує, аби з мене не сміялися, а найбільше дивись, щоб хто зі служниць біскупа не побачив, що я дістав сто буків. (Бо служниці біскупа часто приходили, а біскуп був його другом.) І приклич того діда до себе, скажи йому, що я йому дам до самої смерті утримання, тільки хай нікому не каже і хай мене допустить до двору.
На другий день пахтир поїхав по молоко та забрав і листа з собою. А як приїхав, то зараз панова жінка вибігла і він вручив їй того листа. Як почала вона читати, то відразу вмилася сльозами, що вона до того сама призвела.
Закликала тоді Василя Жагалюка і сказала:
— Нічого не бійтеся, мій пан написав листа, що схочете вам дасть, аби вже не потребували ходити за прожиттям.
А дід відповів:
— Може сміливо пан приходити додому. Я не хочу жодної нагороди, бо вже своє зробив: віддав за п’ятдесят — сто буків!
Приїхав пахтир додому, застав ще пана дома.
— А що, віддали листа пані? — питається пан.
— Так. Можете сміливо йти додому. Казала пані, що вона все залагодить.
Коли на другий день пан собі сів на той візок, що возили молоко, і приїхав додому, то відразу пані закликала Василя Жагалюка, щоб не мав чого в руках і не пошкодив чоловіка.
Каже Жагалюк панові:
— Пане, нічого злого я вам не зроблю, сміливо заходьте у свій дім. Я очікую на свої лахи, бо мені не пасує ваше вбрання.
Так пан його взяв за руку і привів до столу й спитав:
— Як пишетеся?
— Василь Жагалюк.
— Де живете?
— В Стрійковичах, село таке.
— То добре, аби нікому того не сказали, що мої козаки дали мені сто буків з вашого наказу, а що за те хочете?
— Нічого не хочу! Чекаю на свої лахи, — каже Жагалюк.
Тоді помінялися. І дав йому пан п’ятдесят ринських на дорогу. І коли вже дід відійшов з палацу, то пан пішов з козаками знайомитися і також наказав, щоб ніде не казали, а найбільше, щоб не довідався його товариш — біскуп.
Та при тому прийшла кухарка від біскупа. А кухарка панова їй оповіла:
— Ой, наш пан дістав сто буків від Жагалюка. Тільки нікому не кажіть про це.
Тим часом служниця біскупа приходить додому і розказує своїй пані:
— Ой, пані, якби ви знали, що з нашим паном стало, то ви б очі свої забули! То мені Настя сказала, а я боюся сказати, щоб нікому ви не говорили.
А пані каже:
— Ну, та вже як оголосила, то мусиш сказати, я не скажу нікому.
А коли приїхав біскуп з дороги, та вже вечеряти посідали з жінкою та й балакають. А коли вона говорить, то й усміхається щоразу, так він питається:
— Що з тобою? Та ніколи того не було, щоб ти так сміялася.
— Ой, я щось важливе знаю. А якби ти знав, то як би ти сміявся!
— Ну, то що такого? То скажи! Я не піду ніде трубити, як ти скажеш, буде тільки між нами.
— О! Та знаєш, до чого дійшла гостина, що справляв твій товариш? Та вже він дістав сто буків.
— Відкіля? Що ти говориш? Він такий старий чоловік з розумом і так дався ошукатися? Ой, коли його побачу, то буду сміятися!
А жінка каже:
— Ой, коли! Та завтра будем коло нього їхати! Ви ж мусите щодня бачитися.
А коли другого дня фурман запріг коні і сів біскуп до візка і рушили їхати, то біскупова жінка сказала:
— Дай слово, щоб дуже не сміявся з пана, бо буде скаржитись.
— Ну, ну, то вже моє діло!
От іде біскуп коло панського двору, а пан вибіг з кімнати страшно веселий, ніби нічого не знає.
— Здрастуй, товаришу!
Прибіг до візка і подав руку.
— Ой, товаришу, — відповідає біскуп. — Я чув, що з тобою було дуже зле, і тепер не подаю руки. То ти такий мудрий чоловік, в старих літах і дався старому дідові насміятися — дати сто буків.
А пан як те зачув, то наче йому дав хто в писок, і ні слова йому не відказав, тільки обернувся й пішов до кімнати. Тільки прийшов до кімнати, закликав свою жінку:
— Хто ж у нас був? Я і в листі просив не казати, щоб не сміялися з мене.
— Та я нічого не знаю, нікого тут не бачила, запитаю Настю, хіба від неї вийшло. Ану почекай, я її покличу.
Задзвонила дзвінком. Приходить Настя.
— Чи була у тебе Ярина від пані біскупової?
— Та була, прошу пані.
— А, то ти з нею говорила? Та то твоя річ була говорити про пана?
— Пані, я нічого такого на казала.
— Та бачиш, пан прийшов схвильований, як неживий.
— Ой, ой, прошу пані, що я наробила! Пані нічого не говорила, щоб я не казала нікому.
Тоді пан сказав:
— Буде вже того з вашої Насті! Ходи зі мною в кімнату. Добре, що я маю адресу того діда. Я дам йому, що він схоче, то він і біскупа вирихтує. Так завтра сідаю і їду в його село, де він мешкає, бо я інакше не вийшов би в світ, він вічно з мене сміється.
А на другий день по сніданню сказав запрягти коні й поїхав до села. А коли в’їхав у село, то запитав людей, де мешкає Жагалюк Василь.
А люди сказали:
— О, він заробив багато грошей у пана і тепер пішов до міста.
— То їдемо у місто! — сказав фурманові пан. А коли приїхали на ринок, то пан глянув, де ходить такий бідний чоловік, і побачив такого убогого, що був у нього на гостині.
— Чоловіче, може, ви знаєте, де тут живе Василь Жагалюк? — запитує пан.
— А, я іду з того шинку, де він сидить.
— Будьте такі добрі його покликати, я заплачу за клопіт.
А коли той чоловік пішов до Жагалюка, то пан подумав:
«Дав би йому хоч десять тисяч, аби тільки він з мене не сміявся». І так дивиться, а Жагалюк вже іде з тим чоловіком. Був трохи підхмелений і низько вклонився панові. Тоді пан забрав Жагалюка до готелю, посадив за стіл та й каже:
— Жагалюку! Я бачу, що ти маєш здібність, так якщо б ти мого товариша ксьондза обманув, бо він з мене сміється і хотів би, аби я й не жив. Подумай над тією справою, я дам тобі, чого схочеш.
— Добре, подумаю за чверть години.
А коли вже довечерювали, то Жагалюк сказав, що вже готовий.
— А скільки та справа має коштувати?
— Найменше чотири тисячі, — відповів Жагалюк.
— Згода!
Так пан витягнув чотири тисячі і вручив Жагалюкові.
— Так будьмо здорові! Я йду додому і сподіваюся, що скоро зробиш ту справу.
— А ви знаєте, де ксьондз мешкає?
— Три кілометри від мене.
От пан вже від’їхав, а Жагалюк пішов просто до станції, там купив собі білет до Відня на швидкий поїзд.
От приїхав до Відня, зайшов до багатої лавки, де найдорожчі речі продавалися для святкових убрань. А продавець побачив, що то якийсь жебрак, і витягає пару грошей, і дає, щоб той ішов собі. А жебрак каже, що не бере ніякої милостині, а прийшов купити на святого отця Миколая убрання. Відказує продавець, що він не може мати стільки грошей, а Жагалюк:
— То вас не обходить. Прошу мені показати вбрання на святого Миколая!
Сказав купець прикажчику принести найліпше вбрання, а також ключі і берло. Прикажчик несе.
— О, маєте, прошу!
— Що то має коштувати?
— Три тисячі п’ятсот. Є у вас стільки грошей?
— О-ого! Маю й більше. То ви міряєте мене по моєму лахміттю обдертому, та й думаєте, що в мене грошей вже немає.
А продавець каже:
— Не гнівайтесь!
— Прошу запакувати убрання, — сказав Василь Жагалюк, — але має бути комплект з берлом і ключима.
А коли вже продавець вручив йому в руки, то гроші вже були віддані, і витіг Жагалюк двадцять корон і дав ще й прикажчику.
— Ну, будьте здорові! Бо за півгодини від’їздить потяг.
Повернув він у своє село, пішов до багатого господаря купити собі новий міх з полотна.
Приніс додому, напакував у мішок вбрання Миколая. На другий день рано пішов у місто, купив собі годинник, хліба, ковбаси і все те до мішка запакував, та й на плечі, та й пішов до ксьондза. Був четвер. На другий день мала бути в церкві відправа за померлих.
Так він переночував у тім селі. Коли довідався, що буде відправа, то вже чекав коло церкви.
А коли люди вже посходилися і відкрили церкву, почали відправляти, то він також увійшов до церкви так, щоб люди не завважили, і заховався за сходи. А коли зачув, що вже по відправі і священник вийшов із церкви з людьми, подивився на годинник — шоста година вечора.
Так він тоді здобув хліб, ковбасу і їсть вечерю. Потому походив собі по церкві. Так діждав аж дванадцятої години. Знав, що біля церкви о дванадцятій годині ночі є вартівники — два чоловіки. Узяв сірку, засвітив світло в церкві так, що ясність страшна вдарила через вікна аж на двір, бо ніч була темна. А сам перебрався у вбрання Миколая, взяв берло і ключі в руки, а мішок сховав за вівтар і почав правити перед вівтарем. А коли ті вартівники побачили таке світло у церкві, почали бігти до тієї церкви. Прибігли до дверей і кажуть:
— О-о! То є ява. Щось з’явилося у нашій церкві.
І повклякали коло дверей і дивляться через дірку, хто там є в церкві. А коли побачили святого отця Миколая, почали просити, щоб здоров’я їм дарував і щастя. А коли Жагалюк побачив, що вже хтось є під дверима, то розгорнув книгу і пішов благословити. Так же вони настрашилися, але стояли далі, бо боялися. А коли Жагалюк прийшов до дверей, то сказав:
— Щасливі ви люди, коли ви мене побачили. Я зійшов сюди з неба на землю, і послано мене до вашого пастиря ксьондза. Він собі заслужив велику ласку, бо щиро на землі Богові служить. Підіть до нього і скажіть, щоб збирався і прийшов до мене, я йому маю щось сказати.
І так обернувся з книгою і пішов назад до вівтаря молитися. А вони скоро побігли і збудили біскупа.
— Отче духовний, скоро вбирайся і йди до церкви, побачиш явління — святого отця Миколая. Ми вже бачили, і він нас послав до тебе, бо ти собі заслужив велику ласку. А коли нам не віриш, то вийди надвір і подивись, як церква освічена і замкнена.
А коли біскуп вийшов на веранду і поглянув у той бік, де церква, то страшно здивувався. Сам собі не вірив, хоч був чоловік учений. І зараз повернувся до кімнати і почав молитися, та й думає: «Я чесно служу на землі, нікого не ошукав, може, й правда, що послав Бог Миколая по мене».
І збудив жінку:
— Уставай і молися, бо ми великої честі заслужили. А я іду, бо мене святий Миколай кличе, а наскільки, то й не знаю.
І взяв взуття, книгу в руки і пішов. А коли дійшов до брами церковної, то почав на колінах лізти аж під двері.
А «святий отець Миколай» і править коло вівтаря. А коли почув, що вже якась душа під дверима є, то пішов з книгою до дверей, до попа, підніс руки вгору і сказав:
— Щасливий ти на землі, але ще щасливіший ти на небі, бо Бог тебе полюбив і послав мене, щоб я тебе забрав із собою до раю. Ти все добре робив на землі, тільки єдине зле робив: не треба було тобі маєтки набувати, ні худоби, ні поля; пан Бог таких людей не визнає. Отже, ти один тільки гріх маєш, але все одно Бог тебе любить. Іди додому скоро, а завтра рано склич усіх бідних до себе і подаруй їм своє майно: худобу, маєтки, гроші, бо то все тобі не потрібне, бо в неділю рано я прийду назад з неба і заберу тебе до раю.
Так його поблагословив, і біскуп встав і пішов додому.
А коли озирнувся на церкву, то вже погашено було, і він сам переконався, що то є ява Божа.
Як прийшов до кімнати, то жінка вже не спала, вклякла біля образу й молилася.
— Ну, що чувати? — спитала. — То правда чи неправда?
— Ой, жінко, маєш гріх, молись, як я дістануся до раю, то буду просити Бога, хай тебе забере до раю. Ти знаєш, що я говорив із святим Миколаєм? Тільки страшно ганьбив мене, що ми набули маєтки, може, була б і ти пішла до раю, аби не ті маєтки.
І так не спали аж до ранку, тільки молилися обоє. А вранці зараз закликав тих вартівників, що йому дали знати про явління, щоб пішли в село (вони вже знали, де є бідні люди) і оголосили іти всім бідним до ксьондза, бо дістануть нагороди від нього.
А коли ці бідаки зайшли, то біскуп розказав своїм слугам (мав близько п’ятдесяти корів, ялівок, коней) кожному біднякові дати по штуці.
Так все роздав і собі не залишив жодної. Також поле підписав бідним. І так люди забрали все майно у нього. Служницям своїм посплачував і відпустив їх зі служби. А собі залишив на тиждень на життя, аби мав на обід і на вечерю. А на другий день сів коло столу і почав писати запрошення усім своїм знайомим ксьондзам і товаришам, аби вони приїздили в неділю до церкви, щоб побачили, як буде зноситись до раю.
А Жагалюк та й так собі живе у церкві. А коли люди довідались про таке чудо, то дали по селах знати. Так ще не було дня в неділю, а вже заїхало ціле село, що не було місця. В неділю о десятій годині так було набите село, що люди повилазили на дах, щоб побачити святого отця Миколая.
А коли вже прийшла одинадцята година, Жагалюк устав, убрався як святий отець і почав правити. Коли вже ксьондз прийшов з жінкою (ледве дихав), то вже і світло було засвічене, «Миколай» пішов до дверей і благословив:
— Сповнилося, як того хотіли! В Бога нічого нема такого, щоб усе взяти до раю. Відкривай двері і входь до середини, а жінці твоїй не вільно ані людям.
А коли «Миколай» побачив, що вже двері відчинені, а ксьондз стоїть на порозі, то махнув рукою, щоб підійшов до нього. То біскуп замість ногами, на колінах сунув аж під вівтар. А всі люди дивилися і хотіли бачити святого Миколая. А коли ксьондз приліз до «Миколая», то «Миколай» взяв його за руку і казав вставати. Коли він піднявся, то його запровадив за вівтар так, що ксьондз зі страху трясся.
А Жагалюк взяв той мішок і казав лізти. А коли біскуп вліз у мішок, то «Миколай» взяв шнурок і зав’язав гичку сильно і сказав ксьондзові:
— До раю подорож буде тяжка.
І потому взяв у праву руку за гичку міха, а в лівій ніс берло. І тягнув його через цілу церкву по підлозі. А коли витягнув його на вулицю, то вже була тяжка дорога, бо каміння відбивалось на ксьондзових ребрах. Але ксьондз мовчав, не обзивався. А тисячі людей повиходили з корогвами і хотіли побачити «святого Миколая», і котрий побачив, то падав до землі і молився гаряче. Так проводили ксьондза до раю по вулицях, з процесією, йшли всі його товариші і пан з панією. А коли Жагалюк витягнув його на пасовисько, вже була легша дорога. Та ксьондзу вже далась та дорога, що він сидів і духу не чув! Як його вже товкло так, що не міг витримати болю, то почав просити:
— Святий отче Миколаю, чи далеко ще до раю?
— Та за пару хвилин будемо в раю.
А коли минуло не знати скільки хвиль, то ксьондз знову проказує:
— Отче Миколаю, та коли будемо в раю?
— А я тобі говорив ще в церкві, що до раю дуже тяжка дорога, сиди тихо, ось ще за пару хвилин будемо в раю.
А Жагалюк справді запровадив ксьондза до панської світлиці, там, де він не раз бавився. Світлиця була цілком змінена, бо панові було сказано, що там ксьондза будуть зносити до раю, то він прикрасив свою світлицю розмаїтими квітами, вазонами і такими речами, що ксьондз не бачив у нього у світлиці.
А коли вже Жагалюк притягнув ксьондза до панської кімнати і мішок уже йшов цілком легко, він промовив до ксьондза:
— Чи ти ще живий? Бо вже наблизились до раю.
А коли вже в салоні були усі товариші ксьондзові і пан з панею й усі духівники, знайомі, Жагалюк розв’язав міх і підняв ксьондза на ноги, і він побачив усіх своїх товаришів та й сказав:
— Святий отче Миколаю, то я мав тяжку дорогу до раю, а ті товариші так легкою дорогою дісталися сюди!
А Жагалюк собі зник, бо зробив своє діло. Тоді пан каже до ксьондза:
— Та вже вилізай з того міха! Бачиш, прийшов до мого раю. А ти пам’ятаєш, як ти з мене сміявся? Але бачиш, я як був паном, так і є, хоч сто буків витримав, а ти жебраком став, бо тебе так висміяно, і чого ти тепер вартий?
І той ксьондз тоді вийшов і навіть не відзивався до пана, пішов до свого дому і сказав:
— Я більше довідався в житті, що бідні так вміють висміяти чоловіка.
Тоді люди склалися і дали ксьондзові трохи грошей, щоб виїхав за кордон, щоб про нього навіть ніхто не чув.