Казки-мініатюри Василя Сухомлинського

Прочитайте мініатюри Василя Сухомлинського. Як герої мініатюр розуміють, що таке Батьківщина, зв’язок поколінь, патріотизм? Спонукайте дитину подумати й поділитися власними роздумами з цього приводу.

Поміркуйте і скажіть, у чому спілкування допомагає героям оповідань? Що зрозумів онук із розмови зі своєю бабусею про яблуню? Чому Марійка вирішила стати бабусиною?

Бабусина яблуня

Я сказав бабусі:

— Ось я посаджу яблуньку, і хай це буде Бабусина Яблунька. Коли вродять яблука — я принесу вам.

Усміхнулася бабуся та й каже:

— Добре, внучку, посади. Тільки ось тут, біля цієї яблуні.

І показала на стару-престару яблуню. Підійшли ми до неї. Зітхнула бабуся, а потім бачу — з очей її потекли сльози.

— Чому ви плачете, бабусю? — питаю.

— Цю яблуню я посадила, коли була маленькою дівчинкою, такою, як ти. Посадила для своєї матері. Мєні стало так шкода бабусі, що я заплакав. Бо вона ж старенька. Руки в неї тремтять. Увечері сяде бабуся на лавку й дивиться на вечірню зорю. Про що ви думаєте, бабусю? Я вас дуже, дуже, дуже люблю.

Хай я буду ваша, бабусю

На краю села живе старенька бабуся Марина.

— У неї немає нікого-нікогісінько, — часто говорить матуся Марійці, трирічній доньці.

Марійка з матусею живуть через дорогу від бабусі Марини. Щоранку Марійка встає, дивиться на бабусине подвір'я: сидить старенька на стільчику, гріється на сонці й дивиться на неї, Марійку.

Дівчинка біжить до бабусі.

— Добрий день, бабусю.

— Добрий день, Марійко, — радісно відповідає бабуся. — Посидь біля мене, дитино.

Марійка посидить трохи, послухає казку. Але довго сидіти не хочеться. Ваблять луки — стільки метеликів там літає. Вабить річка — пісочок такий чистий там на березі, вода така тепла...

Марійка збирається бігти, а бабуся зітхає:

— Чого ви зітхаєте, бабусю?

— Бо нікому й слова промовити. Одна я, однісінька...

Хай я буду ваша, бабусю, — тихо шепоче Марійка й цілує її у зморщену щоку.

— Добре, дитинко, будеш моя, — усміхається бабуся Марина.

До вечора Марійка бігала в лузі, купалася в річці, милувалася метеликами. Та про бабусю не забувала. Побігає в лузі, потім прибіжить на бабусине подвір'ячко й защебече:

Я не забула, що я ваша, бабусю!

Людина принесла життя

У зеленому степу сірий похмурий острівець. Це — Мертве поле. З незапам’ятних часів на ньому нічого не росло, бо ґрунт був перенасичений сіллю. Над розпеченою землею стояло гаряче повітря. Ні билинки, ні коника, ні квіточки — нічого живого не було на Мертвому полі. Ніколи не співав над Мертвим полем жайворонок, облітав його стороною крук, і небо над ним було не голубе, а сіре.

Та ось прийшла на Мертве поле Людина. Принесла корзину цілющого чорнозему, висипала. Принесла другу, третю, десяту. Йшли дні, місяці, йшли роки, а Людина з ранку до ночі все носила і носила на Мертве поле чорнозем. Вона засипала Мертве поле й посіяла на ньому пшеницю.

І сталося диво. Мертве поле зазеленіло. Зашуміла, заколосилася пшениця. Засюрчав коник, сіре небо стало голубим, над достигаючими колосками заспівав жайворонок. Жайворонки всього світу прислухались до його пісні.

Бабусині жайворонки

«З чого починається Батьківщина?» — запитав учитель. Прийшов я додому і думаю про це. Згадую дитинство. Намагаюсь знайти на дні своїх спогадів те, що залишилося від найперших сонячних ранків і довгих-довгих днів.  
Найперший мій спогад — це бабусині руки. Жодної хвилини вони не були без діла. Пам’ятаю, місить бабуся тісто пшеничне, а руки — чорні-чорні. Ліпить із тіста жайворонків, кладе їх у піч. Білі-білі жайворонки. А руки — чорні-чорні, зморшкуваті, тремтячі.  
Я запитую в бабусі:  
— Бабусю, чому у вас руки чорні-чорні, а жайворонки білі-білі?  
Бабуся відповідає:  
— Якби руки в мене були білі, то не було б не тіста білого, ні жайворонків.  
Батьківщина для мене починається з таких працьовитих рук.  
 

На Тарасовій могилі

Ми їздили в Канів на могилу Тараса Григоровича Шевченка.  
Коли піднялися на високу гору, де спить вічним сном наш великий поет, мене охопило якесь щемливе хвилювання.  
Я подумав: це ж понад сто років минуло, як помер Тарас. Ні в Україні, ні у світі немає жодної людини, яка б жила в той час, яка б його пам’ятала. Тепер живуть інші люди. Але все одно ми бачимо живого Тараса, чуємо його гарячі слова:  
Поховайте та вставайте,  
Кайдани порвіте…

Бачимо далекі береги Дніпра, його могутні води, бачимо зелені ліси на високих кручах. І все це дороге для нас. Воно — тисячолітнє. Люди народжуються і вмирають, а народ вічний, безсмертний.  
Я вперше відчув, що переді мною — Україна, що я її син. Ці високі гори, далекі степи, води Дніпра — це моя рідна земля, а слово поетове — моя рідна мова. А рідна мова — це наша чиста криниця, без якої ми не зможемо жити.  
 

Віл і Садівник

У полі працювали Віл і Людина. Віл, запряжений у плуг, орав поле. Поволі переставляв він ноги, тягти плуг було нелегко, але Віл звик коритися Господареві. Віл знав, що, коли зупинитися, Господар боляче ударить його батогом та ще й сіна менше покладе увечері.

А Людина копала лопатою невелику кам’янисту ділянку, готуючи під виноградник. Віл чув уранці розмову Господаря із Садівником. Садівник сказав:  
— Ця кам’яниста ділянка навіть Волові не під силу.

І ось зараз Віл почув: копає Людина ділянку і співає. З неї піт ллється, а вона співає й співає, і очі в неї веселі, радісні.  
— Садівнику, тобі важко? — спитав Віл, порівнявшись із Людиною.  
— Ой як важко... — відповів Садівник.  
— То чому ж ти співаєш і очі в тебе радісні?  
— Бо я бачу цю мертву кам’янисту ділянку вже скопаною. Бачу на ній виноградні грона. Бачу радість в очах людей, які побачать мою працю.  
— Як же ти все це бачиш? — запитав здивований Віл. Цього ж немає.  
— Якби Людина бачила тільки те, що є, вона не була б людиною. Людина бачить своє майбутнє.  
— Навчи мене, Садівнику, бачити те, чого немає.  
— Добре, — сказав Садівник, — зараз я звільню тебе від ярма.  
— Але без ярма й батога я не зможу працювати! — скрикнув Віл.

Садівник тільки розвів руками й подумав: той, кого примушують працювати ярмо і батіг, не зможе бачити майбутнього.  
Він не сказав тих слів, бо Віл все одно нічого б не зрозумів.

Мокра і суха сорочка

У матері двоє синів — Іван та Сергій, їм по дванадцять років.  
Коли почалися літні канікули, мати сказала синам:  
— Беріть сапи та йдіть на роботу.  
Ще й сонце не сходило, збудила мати синів. Узяли хлопчики сапи й пішли прополювати соняшники.  
Увечері брати повернулися з роботи. В Івана сорочка мокра, а в Сергія — суха.  
Умилися хлопці, повечеряли. Іван ліг спати, адже завтра знову на роботу. А Сергій вийшов на подвір’я, сів на лавці й музику слухає.  
Наступного дня ще тільки брати двері відчинили, а мати вже дивиться на сорочки. В Івана сорочка мокра, а в Сергія — суха.  
Сплять сини. А мати до півночі сидить над ними. Подивиться на Івана — усміхнеться. Подивиться на Сергія — тяжко зітхне.

Найкраща лінійка 

Микола й Роман сидять за однією партою. У Миколи за письмові роботи завжди відмінні, лише інколи добрі оцінки. А в Романа — завжди посередні.  
Ось і сьогодні роздала вчителька зошити з диктантом, що писали на минулому уроці. У Миколи знов «відмінно», а в Романа ніякої оцінки. Це означає, що помилок забагато. Написала вчителька: «Треба краще працювати».  
Засумував Роман.  
Після уроку мови пішли школярі до майстерні на урок ручної праці. Кожному учневі учитель дав дощечку й сказав: треба зробити лінійку.  
Микола й Роман працювали поруч. У Миколи вийшла лінійка крива, кострубата. А в Романа — рівна, гладенька, гарна.  
Учитель сказав:  
— У Романа лінійка найкраща. Йому ставлю «відмінно». А тобі, Миколо, ніякої оцінки не можна поставити. Треба краще працювати.  
Засумував Микола.  
Закінчився урок. Роман просить учителя:  
— Дайте мені лінійку, що я зробив.  
— Бери, — дозволив учитель.  
— Роман узяв лінійку, приніс її в клас і поклав на парту — поруч із зошитом, у якому за диктант немає оцінки.