БУЛА У КИЄВІ ВУЛИЦЯ ПАТРІСА ЛУМУМБИ…

ВУЛИЦЯ ПАТРІСА ЛУМУМБИ

«Ми вимагали… права на гідність без лицемірства, на незалежність без обмежень».
Патріс Лумумба

Декомунізація у Києві набула такого потужного оберту, що ми, кияни, вже не знаємо, де живемо. Напевно, кожному з нас потрібно мати окрему мапу вулиць, щоб не сплутати свої міські маршрути. Стосується це й колишньої вулиці Патріса Лумумби, яка перетворилася раптом на вулицю Іоанна Павла ІІ. Даруйте, як у православному Києві з'явилася вулиця на честь римо-католицького ієрарха? І чим не догодив міській владі борець за свободу Африки, звіряче вбитий у Конго чорними сепаратистами, яких надихали на цей злочин білі пани з Вашингтона та Брюсселя? Поряд із Че Геварою Патріс Лумумба став для мільйонів людей мучеником на вівтарі свободи, символом боротьби за національну і політичну незалежність. Місія цієї видатної людини була жорстоко обірвана вже на початку його політичного шляху: лише 35 років судилося йому прожити. Проте надзвичайна харизма його особистості, колосальний вплив на маси і політичні події назавжди лишилися у пам'яті людства.

У САМОМУ СЕРЦІ АФРИКИ

Чи знаєте ви Конго, цю чорну перлину у самому серці Африканського континенту? Потужна й велична ріка Конго, у нижній її течії – серія феєричних водоспадів Лівінгстона. На сході Конго – Національний парк Вірунга, де в мальовничих місцях мешкають екзотичні тварини: леви, слони й гіпопотами, крокодили та пітони. 

Ця країна – рай для туристів. Її надра – майже геологічна сенсація! Мідь та кобальт, алмази й нафта… Та ще й уран, яким насичені були атомні бомби, що зруйнували Хіросіму та Нагасакі – теж конголезького походження.

Це дуже багата країна, але з бідним населенням… 

Конго відкрили португальці ще наприкінці ХV століття, проте лише бельгійцям вдалося по-справжньому доторкнутися до казкових скарбів цієї країни. Аборигенів змушували працювати на каучуконосних плантаціях у пекельних умовах, убивали та калічили за найменшу провину. За 30 років – з 1884 по 1915-й – чисельність населення скоротилася майже наполовину – на 15 мільйонів.

І усе – задля розквіту гумової промисловості Заходу за доби автомобілізації! 

Ось у такій країні народився Патріс Емері Лумумба. Він з'явився на світ 2 липня 1925 року у селі Оналуа провінції Касаї у родині бідного селянина з племені батетела. Спочатку 10-річного хлопчика віддали до католицької місіонерської школи, а протягом наступних років на нього чекали курси санітарів, школа поштових службовців та заочне відділення Антверпенського юридичного інституту. Поряд з тим він редагує газету, очолює Товариство поштових робітників та Асоціацію персоналу Східної провінції. 

Патріч Лумумба

Якби Патріс мав намір зробити кар'єру, то своїм зоряним часом вважав би рік 1955-й, коли був представлений особисто бельгійському королю Бодуену під час його подорожі по Конго. Думки Лумумби щодо питань легалізації суспільно-політичних організацій бельгійського Конго справили неабияке враження на монарха: він запросив його до Брюсселя. Проте його праця «Конго: країна майбутнього під загрозою?», де поряд із аналізом соціально-економічного та політичного стану колонії містилася критика расової сегрегації, яку привіз Патріс із собою, вплинула на подальше життя Лумумби. Він опинився раптом за ґратами: його звинувачували у розтраті державних коштів…

Ця сфальсифікована справа мала нагадати Патрісу про його справжнє місце. У в'язниці він швидко усвідомив реалії колоніального буття. Там і відбулася його чудова метаморфоза: наївний політик перетворився у непохитного борця, а репресії лише надали Лумумбі авторитету у масах й рішучості працювати над створенням загальнонаціональної партії – Національний рух Конго (НРК), який очолив у жовтні 1958-го. Мабуть, завдяки харизмі її лідера ця партія вважалася як найбільш впливова політична сила у Конго. На Брюссельську конференцію «круглого столу», де вирішувалося майбутнє Конго, Лумумбу доправили майже з тюрми. 

Саме там визначилася й дата проголошення незалежності – 30 червня 1960 року.

ДО СВОБОДИ БЕЗ ЛИЦЕМІРСТВА

Кульмінацією процеса деколонізації став 1960-й. В історію увійшов він як «рік Африки». На політичній карті світу з'явилося тоді 17 нових африканських держав.

Прийшло свято і у Конго. 

Та цьому передували тяжкі баталії навколо «круглого столу» між лідерами основних партій та представниками бельгійської колоніальної адміністрації. Там, у Брюсселі, зійшлися майбутні учасники конголезької трагедії – поки ще, як побратими у боротьбі з колоніалізмом – Касавубу і Мобуту, Лумумба та Чомбе. 

Гострі дискусії на конференції точилися навколо майбутнього устрою нової держави. Кожен з лідерів на конференції у Брюсселі належав до різних етнічних регіонів країни, зокрема Моїз Чомбе, лідер партії «Конакат» з провінції Катанга, який підтримував ідею федеративного устрою Конго. Сутичка між Чомбе та Лумумбою мала принциповий характер. Федеративний устрій країни в суто африканських умовах, на думку Патріса, з етнічно розділеними регіонами, мав сприяти сепаратизму та найбільше влаштовував Захід, який сповідував колоніальний принцип «поділяй та володарюй». Отже, Лумумба прагнув відстояти ідею унітарного державного устрою, щоб об'єднати країну. 

Перемогла його позиція - її було зафіксовано у резолюції конференції. Однак за Бельгією лишилося право координувати військову допомогу, яку б мали надати Конго, а також виступати арбітром у конфліктах між центральними та провінційними органами влади. Тим самим, під суверенітет та територіальну цілісність молодої держави була закладена бомба, яка згодом й розірвалася, коли Патріс Лумумба очолив коаліційний уряд. 

Свято проголошення незалежності розпочиналося 30 червня 1960 року у Леопольдвілі (нині Кіншаса). Спочатку з промовою виступав король Бодуен, в якій зазначав, що народ Конго має справдити ту високу довіру, яку виявила Його Величність своїм актом про незалежність. Та «брюссельське мереживо» монарха урвало терпець Лумумби, який несподівано встряв у церемонію. Його промова йшла всупереч протоколу й тональності виступів попередніх ораторів. Проте радикальна програма прем'єра, зокрема створення міцного державного сектора економіки, африканізація державного апарату та армії, і жорсткий контроль за гірничодобувною промисловістю, де ще панували іноземні корпорації, змусила розхвилюватися керівників колишньої метрополії. Наостанок Лумумба запевнив присутніх, що ніколи Конго не буде сировинним придатком Заходу та поставив міцну крапку: «Відтепер ми вам не мавпи!» (Nous ne sommes plus vos singes!) 

Ця історична фраза остаточно приголомшила бідолаху короля. Так, для Бельгії реалізація планів Лумумби мала б обернутися втратою казкових скарбів цієї країни. Певно, зіпсоване свято й вирішило долю першого прем'єр-міністра конголезького уряду. 

Перевірка на політичну стійкість Лумумби розпочалася майже відразу після урочистої церемонії. Пірога конголезького життя опинилася у смузі політичних штормів: розпочалися спалахи насильства, масові розправи над європейцями, міжплемінні сутички. Мабуть, дух свободи, застарілі етнічні й расові проблемі, де люди різних кольорів шкіри мали взаємні претензії одне до одного, сприяли цьому. Достеменно звісно, що Бельгія скористалася цим негайно для інтервенції у Конго. 

У ніч з 7 по 8 липня бельгійські військові підрозділи, які ще лишалися у Конго, разом із білими найманцями атакували конголезьких вояків, а згодом – 11 липня Чомбе проголосив Катангу незалежною державою. У ситуації, що склалася, Лумумбі й Касавубу нічого не лишалося, як звернутися до ООН за військовою допомогою. 

САФАРІ НА ПРЕМ'ЄРА

За Лумумбою, тим часом, досить уважно стежили з-за океану, та дійшли висновку, що він для них «гірший за Кастро», як висловився Аллен Даллес. Мабуть, шеф ЦРУ мав рацію: у Вашингтоні ще не отямилися від перемоги Фіделя Кастро на Кубі. 

Саме тоді й розпочалося сафарі на конголезького прем'єра. У хімлабораторіях ЦРУ готували для нього отруту. Не дрімала й бельгійська розвідка, що готувала так звану «Операцію Баракуда» з метою викрадення прем'єр-міністра. Негайно покінчити з Лумумбою закликав і бельгійський міністр у справах Африки граф д'Аспремон. 

І ЦРУ вдалося привести в дію свій диявольський задум – усунути від влади Лумумбу та розігнати конголезький парламент руками його колишніх побратимів. Усе вирішили звичайнісінькі гроші від США, які отримав Мобуту для своїх вояків. Не обділений був і президент Касавубу. Про Чомбе й казати не варто: ним опікувалися у Бельгії. 

Вересневий антиурядовий путч 1960-го мав сугубо проамериканський характер. У діях путчистів відчувалася зловісна синхронність із діями адміністрації ООН на чолі із Дагом Хаммаршельдом. «Блакитні каски» блокували радіостанцію, не допускаючи туди Лумумбу, який мав звернутися із промовою до нації (для більшості неписьменних конголезців радіо було єдиним засобом інформації). А потім, разом із мобутівцями тримали Лумумбу під домашнім арештом. Тим часом ООН під тиском США визнала легітимність режиму Мобуту. Відтепер Лумумба мав єдиний шанс боротися далі. 27 листопада, вночі, під шаленою тропічною зливою від резиденції полоненого прем'єра таємно від'їхав автомобіль. Він прямував до Східної провінції, де у Стенлівілі зібралися прихильники Лумумби на чолі із віце-прем'єром Антуаном Гізенгою. Але до Стенлівіля він не доїхав. 2 грудня, на півшляху, Лумумба був заарештований, звіряче побитий та поміщений у тюрму військового табору у містечку Тисвіль. Ще раніше серед в'язнів опинилися друзі Лумумби – Жозеф Окіто, віце-президент Сенату, та Моріс М'Поло, міністр у справах молоді й спорту. 

ЗЛОЧИН У КОЛОНІАЛЬНОМУ СТИЛІ

Герой не вмирає, він живе й після смерті. Це ясно усвідомлюєш й сьогодні, через 58 років після вбивства Патріса Лумумби, Жозефа Окіто та Моріса М'Поло. Та перед загибеллю вони ще раз змусили похвилюватися своїх катів. 13 січня 1961-го мало не збулося чудо: повсталі вояки у Тисвілі вимагали звільнити Патріса Лумумбу та його друзів. Звістка про це остаточно вплинула на рішення білих панів з Брюсселя, зокрема граф д'Аспремона щодо ліквідації Лумумби. Роль ката доручили Моїзу Чомбе, найлютішому ворогові Патріса ще за часів Брюссельської конференції «круглого столу».

Увесь час польоту до Катанги Лумумбу та його друзів звіряче мордували жандарми. Свідків – безліч, починаючи з пілотів літака «Дуглас», на якому транспортували бідолах на страту, і шведів з контингенту «блакитних касок». Ці залізні вікінги байдуже спостерігали за розправою та навіть рук не приклали, щоб захистити голову уряду країни, людину, яка запросила їх на допомогу… 

Востаннє побачили вони небо 17 січня 1961 року, коли стояли під прицілом бельгійських командос на чолі із капітаном Гатом. І це глибоко символічно: адже вбивали конголезців саме ті, хто поневолив їхню батьківщину. Про це й доповіла згодом слідча комісія ООН з розслідування цього злочину на Генеральній Асамблеї у листопаді 1961-го. 

Та судове слідство так і не відбулося…

Хвиля гніву й обурення прокотилася понад усьому світові. У Парижі й Лондоні, Москві та Лісабоні мітинги протесту відбувалися біля посольств Бельгії та США. У Каїрі обурені люди увірвалися на територію посольства Бельгії, зірвали портрети короля Бодуена та замінили їх портретами Лумумби. 

Доля завжди справедлива. Першим з життя пішов генеральний секретар ООН Даг Хаммаршельд. У вересні 1961-го на шляху до Катанги його літак «Альбертіна» раптово зник з екранів радарів. Уламки літака віднайшли неподалік від аеропорту. А потім настала черга Касавубу, який помер 1969 року. Тоді ж, у вигнанні, в Алжирі застала смерть Чомбе – від серцевого нападу. Опинився у вигнанні й Мобуту: смерть від раку застала його у Марокко. 

…Мабуть, десь у вишині, понад чорним континентом, яскраво світить зірка Патріса Лумумби; вона й досі освітлює шлях тим, хто йде до свободи без лицемірства, хто бореться за незалежність без обмежень. Наче ангел-хранитель веде він їх до цієї мети!

Автор: Володимир СКРИНЧЕНКО

Category