Гетьман Скоропадський як людина та особистість
«Крім негідників, усі підуть за мною»
Павло Скоропадський «Спогади»
Здобуття нашою державою повної політичної незалежності, вдруге протягом минулого сторіччя, логічно привернуло суспільну увагу до першого акту визвольних змагань XX століття – діяльності Гетьманату Павла Скоропадського. Йому не пощастило, адже на семи з половиною місяцях існування його Гетьманату зосереджені нищівна критика, сарказм та іронія його супротивників, серед яких не бракувало людей з письменницьким або ж публіцистичним хистом. Згадаймо хоча б твори Володимира Винниченка та статті Сергія Єфремова. Проте загальний стан України протягом правління Скоропадського той час більшість неупереджених спостерігачів оцінювали як блискучий. Серед країн, що виникли на уламках Російської імперії, вона єдина змогла забезпечити спокій та лад, сталу економіку й фінанси. На міжнародній арені Українська держава здобула широке визнання, але найбільших досягнень вона домоглася у сферах культурного будівництва. Як глава суверенної держави, гетьман вважав за необхідне мати в Україні Національну академію наук та університети, бібліотеки (серед них Національну бібліотеку України, згодом – ім. В. І. Вернадського), театри. Цього року відзначатиметься 150-річний ювілей від дня народження Павла Скоропадського. Його зусиллями була вписана гідна сторінка в історію українського державотворення.
НА СХОДАХ ІМПЕРАТОРСЬКОЇ СЛУЖБИ
Дитинство Павла минало у мальовничому Тростянці, що на Полтавщині, маєтку дідуся Івана Михайловича, який чудово володів українською, запрошував до себе кобзарів, розповідав онукам про славетні часи української минувшини. Напевно, розповіді дідуся й шляхетські традиції роду, серед яких найзнаменитіший був гетьман Іван Скоропадський, вплинули на рішення Павла йти у військову справу.
Прямо з Пажеського корпусу корнет Скоропадський був випущений 1893 року в лейб-гвардії кавалергардський полк, де зустрів поручика Карла Густава Маннергейма, фінна шведського походження, який отримав давно омріяну блискучу уніформу після служби в драгунському полку. Як і Павло Скоропадський, так і барон Маннергейм походили з дворянських родів, що були відомі в історії своїх країн – України та Фінляндії.
Згодом шляхи життєві українця Павла Скоропадського та фінна Карла Маннергейма розійшлися. Але понад усе життя збереглися їхні дружні стосунки й листування.
Подальша військова кар'єра Павла Скоропадського продовжувалася на Далекому Сході, де розпочалася російсько-японська війна. З фронту він повернувся ротмістром, кавалером золотої Георгіївської зброї і численних орденів, отримує погони полковника.
Першу світову війну генерал Скоропадський розпочинав у Східній Прусії, де удостоєний був найпочеснішого для воїна ордена Св. Георгія ІV ступеня. Цей орден сприймав він як відзнаку для всього роду Скоропадських. Новий 1917-й починався для Павла Скоропадського досить успішно. Молодий генерал-лейтенант стрімко піднімався кар'єрними сходами, здобувши славу досвідченого військовика. Цьому сприяли його особисті якості – лицарська вдача, рідкісне сумління та наполегливість у досягненні своєї мети. Він «…був високою на зріст, стрункою людиною… обличчя було сміливим, рішучим, в очах була відвага…», – згадував Василь Зеньківський, міністр сповідань гетьманського уряду.
Та як грім серед ясного неба пролунала шалена звістка: у Петрограді – революція!
УКРАЇНСЬКИЙ НАПОЛЕОН ЧИ ГЕТЬМАН?
Зречення царя Миколи II престолу поставило Павла Скоропадського перед вибором подальшої долі.
Тим часом у Києві завирувало політичне життя України, спалахнула зірка Михайла Сергійовича Грушевського, який став головою Центральної Ради. Іншими лідерами Центральної Ради стали її засновники – соціал-демократи Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Вона втрачала свій час на безкінечні суперечки, не вирішувала актуальні соціальні проблеми, зокрема гостре питання перерозподілу земель. По Україні ширилися анархія і безладдя. «Рада справляє гнітюче враження розгардіяшу, безграмотності, слабкості… – занотовує до свого щоденника професор Володимир Вернадський. – Вона абсолютно не має авторитету серед її службовців і серед населення…»
Особливо шкідливим було ставлення цих діячів до військових. Генерал Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, прекрасно дисциплінованих і споряджених порівняно з дезорганізованими російськими військами. Але його жест було відкинуто з двох причин: ідеологи Центральної Ради доводили, що революція усувала необхідність регулярної армії, по-друге, вони твердили, що не можна довіряти багатому землевласникові Скоропадському.
Напевно, ними володів панічний жах перед примарою «українського Наполеона». Свідчення цих прихованих настроїв лишив Дмитро Дорошенко, стверджуючи, що Центральна Рада боялася української армії не менше, ніж більшовиків.
Павло Скоропадський намагався протидіяти більшовицьким силам, не розраховуючи на вдячність лідерів Центральної Ради. Генералу вдалося вплинути на супротивника переконанням, агітацією та військовими демонстраціями, але в кінцевому підсумку він розсіяв більшовицькі загони на шляху до Києва. Проте вже наприкінці грудня 1917-го, намагаючися зберегти хоча б залишки корпусу, єдиний на той час рятівник незалежної України був змушений піти у відставку.
РОСІЙСЬКА ВІЙНА ТА «ХЛІБНИЙ МИР»
Рік 1918-й діячі Центральної Ради зустрічали у сумному настрої: більшовицькі російські війська насувалися на Україну. Подолавши опір київських юнаків під Крутами, більшовики розпочали шалений обстріл Києва. Російська окупація коштувала Києву трьох тисяч жертв, пошкоджених і зруйнованих будівель, розграбованих художніх скарбів.
Ситуація докорінно змінилася після того, як Центральна Рада підписала 9 лютого 1918 року мирну угоду в Бресті, і в Україну як союзники увійшли німецькі та австро-угорські війська. За їх допомогою вдалося вигнати червоних росіян та власних більшовиків, які розривали Україну на частини, позбутися, нарешті, російської армії, розкладеної та розагітованої, яка плюндрувала все навколо себе. Але умови, продиктовані союзниками, були досить обтяжливими. За Брестським договором, Україна мала до 31 липня 1918 року поставити до Німеччини й Австро-Угорщини 60 млн пудів хліба, 2750 тис. пудів м'яса (живою вагою), іншу сільгосппродукцію та промислову сировину. Від цього мирна угода дістала образну назву «хлібний мир» (Вгоtfrieden).
Проте все виявилося значно складнішим. Німці та австрійці не задовольнилися роллю найманців, а проводили власну політику задля отримання продовольства та сировини. Вони швидко переконалося в нездатності керівництва українського уряду навести лад і спокій у країні власними силами. А без цього неможливо було реалізувати стратегічні цілі «хлібного миру». Німецьке військове командування, зокрема генерал Гренер, наполягало на зміні уряду. При цьому незмінно наводився досить сильний аргумент – доки існуватиме Центральна Рада, яку він вважав мішаниною мрійників, ідеалістів і Каtedersozialisten, вивезення хліба з України буде абсолютно неможливим.
Поза увагою розвідвідділу штабу генерала Гренера не могла залишитися діяльність новоствореної організації консервативно-ліберального спрямування – Української народної громади та її лідера Павла Скоропадського. Адже він мав дві незаперечні переваги – бойовий генерал і нащадок українського гетьманського роду. Його належність до великих землевласників була запорукою проведення майбутнім урядом несоціалістичної аграрної політики, адже він був затребуваний впливовою й власницькою частиною суспільства, якій було що втрачати внаслідок соціальних експериментів Центральної Ради.
29 квітня близько 11-ї години у київському цирку Петра Крутикова Hippo Palace розпочав роботу Хліборобський конгрес, на який прибули понад 6 тис. делегатів. Провідну роль на ньому відігравало керівництво Союзу земельних власників, яке взяло на себе реалізацію сценарію, кульмінацією якого мало стати проголошення Павла Скоропадського гетьманом України. Такий сценарій був динамічно реалізований президією конгресу. Події розвивалися так стрімко, що критика Центральної Ради невдовзі змінилася настійними вимогами «сильної влади», «диктатора» і, нарешті скандуванням «Гетьмана треба!».
ЗОРЯНИЙ ЧАС ГЕТЬМАНА УКРАЇНИ
30 квітня 1918 року були оприлюднені два основоположних документи гетьманської влади: «Грамота до всього українського народу» і «Закони про тимчасовий устрій України». Грамотою Павло Скоропадський проголосив себе Гетьманом всієї України. Він пояснював, що до такого кроку його примусила загроза нової катастрофи Україні і категоричні домагання трудових мас населення «негайно збудувати таку Державну владу, яка здібна була б забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці. Як вірний син України, я вирішив відкликнутись на цей поклик і взяти на себе тимчасово всю повноту влади». Головним завданням «Грамоти» було інформування населення про підстави зміни державного ладу та декларування програмних засад нової влади.
До «Грамоти» додавалися «Закони про тимчасовий державний устрій України». Першим законом «Про Гетьманську владу» оголошувалася виключність влади гетьмана України в межах усієї Української держави. Він призначав голову уряду, затверджував та звільняв його склад, здійснював керівництво зовнішньою політикою держави, був верховним командувачем збройних сил. «Грамота» гетьмана та «Закони про тимчасовий державний устрій України» стали конституційною основою Української держави.
Особисто гетьман відстоював першість принципу приватної власності як у промисловості, так і в сільському господарстві. Зважаючи на надзвичайну важливість встановлення ладу на селі, гетьман розпочав підготовку до справедливої земельної реформи. Її метою було створення міцного прошарку дрібних та середніх землевласників. У царині промисловості створювалася сприятлива атмосфера для приватної ініціативи, і це моментально спричинило пожвавлення ділового життя. У цілому ж економічне становище держави було у той час напрочуд міцним, державний бюджет уперше став позитивним, і Директорії гетьман залишив повну державну скарбницю. (Однак, за свідченням історика І. Нагаєвського, Директорія, залишаючи Київ, вивезла усе золото та інші коштовності з ювелірних магазинів, а також гроші, цінні папери і депозити всіх київських банків).
Встановлювалися відносини з іншими, переважно нейтральними державами, а також країнами, які виникли на теренах колишньої Російської імперії. Зусиллями молодої української дипломатії повноцінні стосунки зав'язалися із Німеччиною та Австро-Угорщиною, країнами Скандинавії, Балтії та Закавказзя, Іспанією, Португалією, Нідерландами, Фінляндією, Польщею та ін.
Але найбільших досягнень Українська гетьманська держава 1918 року домоглася у сферах внутрішнього життя, які Скоропадський вважав суто національними. Це були, відповідно, культурне будівництво та організація церкви. Як глава суверенної держави, гетьман уважав за необхідне мати в Україні національну академію наук, університети, державні бібліотеки (серед них Національну Бібліотеку, згодом – ім. В. І. Вернадського), архів, театри, цілу мережу українських шкіл. Питання вирішувалося шляхом відкриття нових установ культури та освіти під високим державним патронатом. Так, поряд з існуючим Київським університетом постав Український державний університет у Києві, а згодом – аналогічний у Кам'янці-Подільському. Відомий історик Степан Томашівський слушно зауважив: «Гетьман Скоропадський матиме на суді історії найкращих оборонців в особах української школи та науки; гробокопателі Гетьманщини були натомість гробокопателями української культури, і в цьому характері стануть вони перед лицем того ж суду».
Гетьманат мав усі підстави для тривалого існування й поступового зміцнення, крім єдиного, але головного чинника – зовнішньополітичного. Листопадова революція 1918 року в Німеччині та Австро-Угорщині ліквідувала існуючу на той час запоруку її стабільності.
Cеред численних українських та неукраїнських партій, що діяли той час в Україні, не склалася, на жаль, найголовніша – державницька, партія влади. Саме її хотів створити Павло Скоропадський, однак історія не дала йому часу на формування і зміцнення такої політичної організації, яка б піднялася над класовими інстинктами і консолідувала б українське суспільство будівництвом національної держави. Зусилля гетьмана не були підтримані народом, обдуреним і заплутаним соціалістичними лідерами, зокрема Симоном Петлюрою та Володимиром Винниченком, яких, у свою чергу, засліплювали власні амбіції та більшовики.
Катастрофа розпочалася зі зради Євгена Коновальця та Андрія Мельника (майбутніх керівників ОУН), які очолювали курінь Січових Стрільців. Формально присягнувши гетьману Скоропадському та отримавши з його рук полковничі погони, вони підтримали антигетьманське повстання, вчинивши тим самим акт державної зради. Відчайдушний наїзник, який звик долати всі бар'єри, що поставили перед ним, гетьман був у змозі одним порухом руки приборкати коня. Але політика революційного часу виявилася набагато складнішою, ніж мистецтво їзди верхи.
І у Павла Скоропадського вирвалося щире зізнання: «Бог не дав мені сил…»
У ніч на 14 грудня 1918-го гетьман Української держави підписав остаточне зречення: «Я, гетьман усієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх моїх сил, щоб вивести край з того важкого становища, в якому він перебуває…» Це зречення продемонструвало найвищий ступінь культури Павла Скоропадського як урядовця, його турботу про подальшу долю України, піклування про тих нещасних, хто захищав Київ. Цього дня загони Директорії увійшли до міста, гетьмана було проголошено поза законом.
Тим часом сам Павло Скоропадський залишав Батьківщину назавжди…
УРОКИ ТА НАСЛІДКИ…
Опинившись у Берліні, Павло Скоропадський розпочав працювати над спогадами, у яких намагався підвести логічний підсумок своєї участі в українському державотворенні.
Отже, він повернувся туди, де народився – до Німеччини. За примхою долі останній прихисток надала йому теж німецька земля. Він помер у місті Меттен 28 квітня 1945 року від ран унаслідок бомбардування залізничної станції Плятлінг.
Напевно, довголітня дружба Павла Скоропадського та Карла Густава Маннергейма переросла рамки їхніх особистих стосунків і є фактом спільної українсько-фінської історії. Колишні однополчани, поставлені за волею долі на чолі своїх держав в один і той саме час у подібних історичних умовах, кожен на свій розсуд намагалися прислужитися своїй вітчизні. Їхні вчинки підпорядковувалися єдиній меті – здійсненню європейського вибору своїх народів. Проте якщо Фінляндія витримала цей державний іспит, завдяки особистим зусиллям Маннергейма, то Україна, всупереч намаганням Павла Скоропадського, не використала свій історичний шанс на державотворення, та наостанок мала нове – радянське уярмлення…
А тепер Україні погрожує російське уярмлення. Адже триває агресія путінської Росії проти нашої держави. І доки путінський режим залишається при владі, неможливо уявити собі якесь примирення між росіянами та українцями – пролита кров ще надовго розділятиме наші народи. Проте жертви, які несе Україна у цій війні, цілком виправдані, адже сьогодні українській державі випала висока честь захищати не тільки свої національні інтереси і територіальну цілісність, але й усієї Європи від російського загарбника.
Напевно, слова гетьмана Скоропадського, наведені на початку цього нарису, відображають його переконаність, яку відчував він навесні-влітку 1918 року, в тому, що вибраний ним політичний курс обов'язково має набути підтримки в українському суспільстві. Політичний портрет цієї людини, його державотворчі здобутки та намір модернізувати Україну особливо актуальні для українців сьогодення.
Але для цього варто хоча б засвоїти уроки історії…
Володимир СКРИНЧЕНКО
