GAUDEAMUS! або Спогади студента КПІ 60-х
Gaudeamus igitur juvenes dum sumus
(лат. «Отже, порадуємося, поки ще ми молоді!»)
Gaudeamus! Як радісно відчувати це слово: у ньому – присмак молодості, коли кожен день, наче у травні! Казали, що латинські рядки гімну Gaudeamus склали ваганти або міннезінгери, волелюбні лицарі середньовіччя, для яких Сорбонна, Гейдельберг та інші центри європейської освіти стали й осередками свободи.
Gaudeamus – це гімн молодості, а молодість, як перше кохання, не забути ніколи!
Про минуле звично згадуєш з любов'ю. Золота осінь нашого життя, студентів 60-х років, дивним чином збіглася із славетним Ювілеєм кафедри акустики (нині кафедри Акустичних та Мультимедійних електронних систем), якій восени 2021-го виповнилося 85 років. На кафедральному сайті (https://ames.kpi.ua) кожен може дізнатися про кількість лауреатів Державних премій СРСР та України, докторів й кандидатів наук, яких підготували там протягом останніх десятиріч. Та розповідь моя зовсім про інше – про ті незабутні 60-ті роки, коли ми, студенти-першокурсники, уперше перетнули поріг цього храму науки – Радіокорпус (нині 12-й корпус), де містилася наша alma mater, звідки й стартувало наше наукове та студентське життя.
ЛЕГЕНДИ СТАРОГО КИЄВА
Голоси минулого ще й досі тривожать нас та нагадують про часи незабутні, коли вулицями найпривабливішого у світі міста Києва блукали особистості легендарні. Біля консерваторії на вулиці Карла Маркса (нині – Архітектора Городецького) частенько бачили Миколу Яковченко з гітарою, який уже прославився у кінострічці «За двума зайцями» разом із Олегом Борисовим (у ролі шахрая Голохвастова) та Маргаритою Кринициною (в ролі Проні Прокопівни). Поруч з Яковченко його найліпші друзі – Володимир Дальський, народний артист СРСР, та песик Фанфан.
Помічали на Хрещатику й Віктора Некрасова, ще одну легенду старого Києва. Прямував він, звичайно, до Андріївського узвозу, до будинку Турбіних. Саме Некрасов віднайшов його для нас, киян. Жила там Ірина Кончаківська, онука інженера Василя Листавничого, домовласника, який зображений у творах Михайла Булгакова «Біла гвардія» та «Дні Турбіних» на ймення Василіса.
Київ 60-х років, порівняно з сучасним, був досить молодим: йому тоді не було й 1500 років. Поряд з нинішнім виглядав він дещо провінціально, але затишно.
Київському метрополітену ще не виповнилося й 10 років. На майдані Незалежності (тоді – площі Калініна) не вистачало помпезних будівель «за доби Омельченка», та була невеличка клумба, яку повільно обминав досить непримітний радянський тролейбус.
В прохолодних стінах Головного й Хімічного корпусів викладали випускники довоєнних випусків. Не було й скоросного трамвая: кордони нашого студентського містечка cпиралися на Брест-Литовський проспект та Політехнічну вулицю, де за будівлями аудиторних корпусів проглядали скромні садиби приватного сектора та продуктова крамниця із виразною назвою «Драний рубль».
Бували там не тільки студенти, та й ціни були демократичні…
ХРАМ НАУКИ
З хвилюванням входили ми у цей храм науки. Кафедра привітно зустріла нас, молодих студентів електроакустичного факультету: їй виповнилося на той час лише 30 років!
Молодість кафедри якимось чином впливала на всіх.
Наші викладачі, донедавна студенти, розуміли нас з півслова та поділяли разом з нами гумор та радощі життя. Лише з часом усвідомлюєш, яке то було нам щастя спілкуватися з ними!
У кафедральних коридорах – портрети корифеїв вітчизняної акустики - Розенберга Л. Д. та Ржевкіна С. М., Харкевича О. О., Фурдуєва В. В. і Тюліна В. М., Клюкіна І. І. й Римського-Корсакова А. В., онука знаменитого композитора, автора симфонічної сюїти «Шехеразада», «Казки про царя Салтана» та інших шедеврів класичної музики.
Згодом ми узнали про них з лекційних курсів акустики і навіть ознайомилися з їх творами. Та з живим класиком акустики – професором М. І. Карновським, завідувачем кафедри – мали щастя спілкуватися на лекціях та у кафедральних лабораторіях.
Наче диригент розтирає він кисті рук на початку лекції, оглядає аудиторію, пильно вдивляючись у наші обличчя та випромінюючи тепло й шарм істинного інтелігента.
Лекції М. І. Карновського – це квінтесенція усього, що накопичила на той час акустика – світова й вітчизняна. В них підсумок його багаторічних наукових пошуків та філософських роздумів щодо еволюції гідроакустики від Леонардо да Вінчі до сьогодення.
Разом з нами, студентами, в аудиторії – ще й гості звідусіль. Навіть – з-за кордону.
Храм науки – це майже Галактика, де є свої зірки та сузір'я…
Одна з зірок кафедральної Галактики – Борис Михайлович Безкоровайний. Його манери – вишукані, краватка завжди без зморшок – справжній лорд кафедри акустики. На його британський профіль позирають з любов'ю наші дівчата. Поруч із ним чимало яскравих особистостей. Це – іронічний Борис Іванович Шоцький й мовчазний Вітольд Саввич Горбенко, задумливий Ігор Леонідович Обозненко та сміхотливий Микола Антонович Миронов. Усі вони – з покоління 60-х, вихованого за доби «хрущовської відлиги», на авторській пісні Булата Окуджави, поезіях Євгена Євтушенка та Бели Ахмадуліної. Вони – фізики – з кінострічки Михайла Ромма «9 днів одного року».
Не відстають від них і студенти електроакустичного факультету. Поспішають вони на лекції і у лабораторії, встигають зустрічатися з дівчатами, та навіть активно співпрацювати із Студентським науковим товариством, на рахунку якого – численні перемоги на конкурсах студентських наукових праць, зокрема дві золоті медалі від Міністерства Вищої освіти СРСР за найкращу студентську працю – Леоніда Красного, 1965 року, і Аркадія Продеуса, 1971 року (науковий керівник В. А. Геранін) та диплом І ступеня від Міністерства Вищої освіти УРСР 1970-го Володимира Скринченка (науковий керівник І. Л. Обозненко).
Незабутні часи плідної праці творчої думки…
У басейні Лабораторного корпусу разом із студентами чаклує над моделями американських підводних човнів молодий кандидат технічних наук Ігор Обозненко. Наче доктор Фауст, цей вчений-фанат прагне віднайти своє El Dorado – розв'язати найскладнішу проблему гідроакустики – класифікації підводних об'єктів. (Згодом І. Л. Обозненко стане дійсним членом Американського акустичного товариства). Студент III курсу Володимир Скринченко обчислює еліптичні функції Ляме-Матьє на арифмометрі Rheinmetall (за часів III Рейху). Під гуркіт арифмометра Обозненко дискутує з Леонідом Тарадановим щодо форми узорів імпульсів на екрані осцилографа. За скляною кафедральною перегородкою працюють вірні бійці Всеволода Гераніна – Леонід Красний та Аркадій Продеус (нині – професор кафедри акустики). А сам шеф уже мчався інститутськими коридорами й тротуарами зі своїм важким портфелем, завжди переповненим паперами. На запит колег «Там докторська?» Геранін обережно протирав скельця своїх окулярів та відповідав досить загадково: «Шинково-рублена». Лукава відповідь: там дійсно ховалася його докторська дисертація. Але то був його секрет…
ЗОЛОТА ОСІНЬ
Золота осінь 67-го… Біля кінотеатру Довженка – натовп: фестиваль французьких фільмів. На екрані – «Чоловік й жінка» Клода Лелюша та Grand Prix, Ів Монтан, красень Ніно Барліні й червоний мотоцикл. Кінотеатр – зовсім поряд із інститутом. Ми встигаємо побачити Анук Еме і Жан-Луї Третіньєна у ролі гонщика Дюрока, помилуватися на той самий французький гламур…
Державою на ймення СРСР керував тоді Леонід Брежнєв, найтихіший з кремлівських монархів. Той час ми, студенты 60-х, слухали з магнітофона «Дніпро-10» хрипкуватий голос Висоцького під гітару, «західні голоси» – крізь хрипіння радіозавад. Жити й виживати у радянській країні, не дуже багатій на хліб і видовища, допомагала нам молодість та почуття гумору. Ми ще не знали тоді Жванецького й Задорнова. І тут нам добре повезло: серед нас віднайшовся свій король гумору – Віктор Іванов.
Дехто має абсолютний слух; деякі є королями ритму. Та Віктору надав Господь ідеальне почуття гумору, з яким був поруч з нами протягом усіх студентських років. Шедеври своїх дотепів творив він «з нічого», здавалося, на рівному місці – на вулиці і у кінотеатрі, на лекціях та навіть – на колгоспному полі. Було в ньому дещо від Данте: полюбляв італійську канцону, співака Джанні Моранді та фестиваль пісні у Сан-Ремо.
На роль Вергілія коло нього претендувало чимало з нас…
У нашому студентському осередку зібралося суцільне сузір'я яскравих особистостей. Крім науки, ми захоплювалися й іншими справами. Дехто з нас грав музику Beatles у рок-ансамблі (Володимир Скринченко), а дехто захоплювався джазом (Ед Несвіжський). У пресі вже працювали Олександр Бєлєнький (у майбутньому – відомий спортивний журналіст) та Володимир Янковий, який згодом стане редактором газети «Київський Політехнік». Наш друг Борис Ніщета (за псевдонімом – Борис Марков) фанатично обожнював живопис.
Здавалося, молодість нескінченна; та раптом усе обірвалося…
Золота осінь нашого життя увійшла у смугу драматичної епохи змін.
Божевілля 90-х років справляло свою криваву тризну: багатство купки олігархів обернулося трагедією мільйонів на усьому пострадянському просторі.
Не минуло це й наших товаришів, студентів КПІ 60-х. На жаль, багатьох з них втратили ми тоді. Вічна пам'ять усім і кожному!
Відтоді й усвідомили ми, що найважливіше у житті за гроші – це друзі, особливо, коли їх втрачаєш. І сьогодні об'єднує нас вічно молодий студентський гімн – Gaudeamus! Ми йдемо у світ, наче у бій, втрачаємо друзів, але не втрачаємо сили духу – Gaudeamus!
ВІТАЄМО, ALMA MATER!
Кафедра акустики відсвяткувала свій славетний Ювілей.
Сивина на наших скронях, сивина й у кафедри.
85 років – багато це чи замало в історії людства?
Ми, студенти 60-х, вітаємо нашу alma mater, вітаємо й студентів ІІІ тисячоліття, тих, хто й надалі підтримуватиме славетні традиції корифеїв вітчизняної акустики.
Розкидала нас доля по світу. Багатьох колишніх студентів-акустиків зустріти можна в Німеччині і Франції, США й Канаді, та навіть – у Бразилії.
Ми збираємося разом, нам є кого згадати…
1991 року відійшов у вічність Марк Ілліч Карновський; 14 років по тому – Ігор Леонідович Обозненко. А далі відійшли у засвіти інші його колеги з кафедри – Валерій Галаненко, Борис Шоцький і Леонід Тараданов.
Із дивовижною швидкістю минає час...
Бронзовий Яковченко прикипів до постаменту із вірним йому Фанфаном у сквері, що навпроти театру Івана Франка. Бронзовий профіль Віктора Некрасова суворо поглядає на туристів з фасаду будинку №15 у Пасажі, де мешкав він понад чверті віку. Олег Борисов у сценічному образі шахрая Голохвастова комфортно умістився коло ніг Проні Прокопівні, довічної нареченої, поруч з Андріївською церквою, де відбулася їхня любовна драма, а ми…
Ми все такі ж, як і півсторіччя тому, студенти КПІ 60-х.
Нас лишилося так мало, та ми не сумуємо…
Молодість, як перше кохання, не забути ніколи! Gaudeamus!
Володимир СКРИНЧЕНКО, студент 60-х
