Skip to main content
Повернення дитини ―  стосується кожного!

Повернення дитини ―  стосується кожного!

Ця невигадана і приголомшлива для багатьох з нас, дорослих та дітей, історія, коли у лютому 2018-го Дмитра  силоміць без його згоди та всупереч волі мами і бабусі забрали зі школи та відвезли у невідомому напрямку, не залишила нас байдужими. Бо чужих дітей не буває. А держава і суспільство мають захищати права дитини не лише на папері. Аж до жовтня 2019-го 10-річний хлопчик перебував понад 9-місячний законодавчий термін у реабілітаційному центрі «Надія», розташованому у сотнях кілометрів від рідної домівки у м. Мерефа Харківської області, аж у Великобурлуцькому районі поблизу україно-російського держкордону. Просто очікував на рішення суду, а мама і бабуся щотижня їздили до нього і в сніг, і в дощ, і в будь-яку негоду.

Як практично дістатися до «Надії»? Автор туди з’їздив і особисто переконався, наскільки це нелегка справа. Через відсутність прямих транспортних маршрутів доводиться їздити туди кількома видами транспорту з пересадками: електропоїзд, маршрутний автобус. Рано вранці виїхав та повернувся додому в Харків лише пізно ввечері. Тому не всі батьки часто відвідували у «Надії» своїх дітей. А пані Ольга, мати Дмитра, та бабуся їздили до свого хлопця протягом цих довгих місяців кожного тижня на вихідні дні. З цього приводу керівництво закладу постійно писало у відповідях на звернення до різних інстанцій про те, що мама і бабуся мають можливість постійно відвідувати хлопця. До того ж велась статистична звітність кількості таких відвідувань протягом року, півроку тощо. Ці обставини та фактичні дані, до речі, зіграли на користь матері дитини. І коли під час заслуховування думки сторін адвокат озвучила те, що мама постійно (по черзі з бабусею) навідувалася до сина, а ще постійно писала звернення до різних держорганів з метою захисту прав дитини, суддя позитивно сприйняла цей аргумент на користь матері.

Центри реабілітації: допомога у складних життєвих обставинах чи порушення прав матері  й дитини ?

Досить парадоксально сприймається та обставина, що свого часу КЗ «Харківський обласний центр соціально-психологічної реабілітації дітей «Надія» опинився під загрозою закриття. І завдяки підтримці з боку облдержадміністрації заклад вдалося зберегти та віднайти подальше фінансування. (Сьогодні там дітям надається смачне харчування, що нагадує домашні страви, а ще є гарні меблі. Часто туди приїздять волонтери, дітей возять на екскурсії). Але ж при всій повазі до соціальної роботи закладу та прагненню до створення красивих побутових умов, необхідно розуміти й інший бік життя. Діти не повинні залишатися там надовго, їх треба повертати у родини. Навіть із більш скромними побутовими умовами проживання. Щоб у них не створювалася ілюзія комфорту, щоб вони розвивали критичне мислення, формували власну мотивацію до навчання, оволодіння професією та адаптувалися в родині до реального дорослого життя.

На що скаржилася мати дитини у своїх письмових (електронних) зверненнях до різних державних органів протягом більше року перебування хлопчика в «Надії»?

По-перше, матері Дмитра, яка має батьківські права (органом опіки у позові до суду не ставилося питання про позбавлення батьківських прав) безпідставно не видавали медичну картку дитини на її численні усні прохання. Коли автор надав консультацію та допоміг скласти письмовий запит про надання інформації щодо стану здоров’я дитини, то відповідь у письмовій формі надали вчасно. Виявилося, що медогляди проводилися формально, із мінімальним залученням медиків, хоча скарг на здоров’я з боку дитини не було. 

А інше порушення є більш суттєвим, хоча винити у цьому працівників чи керівництво реабілітаційного центру немає сенсу, бо усі діти, які з надією сподівалися на фінал судового процесу, очікували цього дуже довго. Отож ювенальна юстиція у судовому контексті ще має свої суттєві недоліки. Програма соціально-психологічної реабілітації Дмитра давно вже закінчилась, і дитина знаходилася в «Надії» понад 9 місяців, тобто із лютого 2018-го по жовтень 2019-го. Це є порушенням законодавства і гарантованих міжнародними конвенціями прав дитини. Поки доводиться очікувати на рішення суду, доцільно вирішити питання про те, щоб поступово 10-річний хлопчик адаптувався до сімейного життя: для цього необхідний дозвіл відпускати Дмитра додому на вихідні дні. Цілком зрозуміло і логічно. Але на чергові звернення від імені матері дитини та авторські журналістські звернення Служба у справах дітей Харківської облдержадміністрації категорично відповіла, що такий альтернативний варіант практично неможливий, бо у діючому законодавстві такі норми відсутні.

Відповідно до п. 17, п. 20 «Типового Положення про центр соціально-психологічної реабілітації дітей» (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 28 січня 2004 р. №87) дитина може перебувати у центрі протягом часу, необхідного для її реабілітації, але не більше як 9 місяців у разі стаціонарного перебування. Підставою для вибуття дитини з центру є завершення курсу реабілітації і повернення дитини на виховання до батьків (одного з них) або осіб, що їх замінюють.

По суті наступних звернень матері Дмитра та журналістських звернень автора до Служби у справах дітей Харківської облдержадміністрації було прохання вирішити питання про важливість заслухати думку дитини на судовому процесі про повернення дитини до матері і бабусі з метою можливості здійснення сімейного виховання. А до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини писали про необхідність здійснити моніторингову перевірку КЗ «Надія». Адже всупереч нормам Конституції дитина не мала можливості безпосередньо спілкуватися з мамою та бабусею за допомогою мобільного телефону, а лише це робила під контролем педагога-психолога. З часом за результатами моніторингового візиту працівників Секретаріату Уповноваженого ВРУ з прав людини таки було виявлено певні порушення, що також було озвучено на суді в обґрунтування правової позиції матері, яка прагне повернути дитину до родини. За результатами проведеного моніторингового візиту Секретаріату Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини у Київській та Харківській областях одним із поширених виявлених порушень є перебування дітей у реабілітаційному центрі понад 9-12 місяців.

Саме зараз настав час дізнатися, куди ще автор цієї невигаданої історії направив своє журналістське звернення? Як ситуація почала кардинально змінюватися на краще?

Дивною та цілком несподіваною як для автора цього сюжету, так і для матусі й бабусі, не байдужих громадських активістів стала новина. Після чергового журналістського звернення безпосередньо до голови суду та судді, який розглядав цю цивільну справу, під час наступного судового засідання суддя оголосив про самовідвід. Відверто кажучи, це стало своєрідною «лінією розмежування». Адже упередженість судді та адвоката, який часто діяв не на користь та всупереч інтересів клієнтки, лише вчасно отримуючи оплату, створювали вагомі ризики ухвалення судового рішення не на користь матері дитини. А після того як справу почала розглядати інша суддя і настала тривала у часі перерва між засіданнями, довелося шукати іншого адвоката. Марина Скляр, молодий адвокат, серед інших потенційних кандидатів виконати цю суспільно важливу місію переконала ось чим. По-перше, теж виховує маленьку дитину. По-друге, вона увійшла в ситуацію клієнтки, навіть зробила їй суттєву знижку в оплаті правової допомоги і повідомила про те, що ця справа її зацікавила не заради заробляння грошей, а заради відновлення правди і справедливості.

Дещо інша життєва історія

Чи варто звертатися до служби у справах дітей та чи доцільно тимчасово скористатися можливостями реабілітаційного центру, де дитина певний час зможе знаходитися на повному державному утриманні? В якості відповіді інша історія, про яку розповів Юрій, батько дитини, що мав певні проблеми з алкогольною залежністю. Його дитина теж перебувала у «Надії», дружила з Дмитриком, але потрапила туди за заявою та цілковитою ініціативою батька.

Цілком логічно, що реабілітаційні центри за задумом їхніх засновників мають виконувати певні соціальні функції. Отож ми поспілкувалися з Юрієм на цю тему.

― Чи виникали у вас проблеми спілкування із сином по мобільному телефону під час його перебування у «Надії»? ― запитую у Юрія.

― Проблем таких взагалі не виникало. Нормально склалися стосунки з психологом та вихователями. В цілому склалося гарне враження від цього закладу, ― відповів батько.

― Чому ваша дитина опинилась у «Надії»? ― знову поцікавився у Юрія.

― Виник великий скандал із дружиною, через моє зловживання алкоголем. Вона від мене пішла, залишивши дитину. І тоді старша донька запропонувала мені таку ідею ― звернутися до служби у справах дітей. Я сам написав заяву із проханням про отримання допомоги від держави. Потім складно було повернути сина через бюрократичні нюанси. Син перебував у реабілітаційному центрі біля 8 місяців, ― розповів батько.

І тепер знову про історію Дмитра, який прагнув повернутися додому. До цього прагнули його мама, бабуся та усі небайдужі співвітчизники. Отож ключове питання: наскільки виявилася практично важливою особиста присутність дитини та заслуховування її думки у суді під час розгляду цивільної справи? Як варто активно добиватися від державних органів результату, щоб дитину заслухали на суді?

Тривалий час автору довелося займатися правовою та цілком «бюрократичною» боротьбою із держорганами. Йдеться про те, аби дитину привезли на судове засідання та заслухали її думку. Справжнє прізвище хлопця з Харківщини мені одразу пригадали у телефонній розмові з офісом Уповноваженого Президента України з прав дитини. Десятки нескінченних журналістських звернень, немов «уколів» бюрократії, дали свій позитивний результат. Дмитрика таки привезли до суду і заслухали його думку про те, що він дійсно прагне повернутися до родини.

Рішення суду є, але повернення дитини за процедурою…

Уже настала перемога! Рішення суду на користь матері. Але ж загальнодержавна «бюрократична машина» все робить навпаки? Начебто і немає питань до служб у справах дітей, які влаштовують дітей до різних центрів реабілітації. Там вони очікують на розгляд судом цивільної справи. Доводиться чекати роками. Реально у цій історії лише 18 вересня 2018-го було оголошено рішення Харківського районного суду (тобто суду першої інстанції) на користь матері ― повернути хлопчика додому. Але служба у справах дітей Мерефянської міськради Харківської області із цим ніяк не хотіла погодитися. Навіть керівництво реабілітаційного центру їм не раз наголошувало, що і побутові умови значно вдома покращилися, і постійно мама із бабусею хлопчика відвідували, і взагалі ж державна політика має бути на боці сімейного виховання. Але апеляційну скаргу Служба у справах дітей таки подала. І програла.

Зі свого боку, автор цієї статті вже після отримання рішення суду 1-ї інстанції про повернення дитини, знову почав готувати і надсилати журналістські звернення до різних державних органів всеукраїнського та регіонального рівня. Серед них активно відреагували в офісі Уповноваженого Президента України з прав дитини. Порівняно із попередніми отриманими відповідями, вже з перших речень документа було очевидно, що чиновники вникали глибше у суть проблеми. Було повідомлено, що справа має розглядатися в Апеляційному суді Харківської області, вказано головуючого суддю. А розглянули апеляцію несподівано швидко, і рішення суду першої інстанції було залишено без змін. Отже нарешті рішення районного суду набуло законної сили на користь матері. Але після останніх журналістських звернень автора цього сюжету посадовці вже почали із кращим людським розумінням ситуації сприймати цю проблему. І директор «Надії», і начальник обласної служби у справах дітей, хоча й були обмежені у своїх діях рамками діючого законодавства, в особистих телефонних розмовах були налаштовані на конструктивне вирішення усіх питань з метою дотримання прав та законних інтересів дитини.

Посадовці порадили надати довідку про те, де навчатиметься Дмитро після повернення додому. І ось після зібрання необхідних документів настав урочистий фінал цієї історії. Останній візит до «Надії». За словами Ольги Широкої, координатора ГО «Твереза Україна» у Харківській області, яка доклала чимало зусиль заради допомоги цій родині і особисто приїхала до с. Вільхуватка до реабілітаційного центру, Дмитрик уже сидів і чекав на валізах. Мати та представники служби у справах дітей зустрілися у присутності директора «Надії» об 11-й ранку. За процедурою передача дитини відбулася за актом у присутності мами, служби дітей і директора реабілітаційного центру.

Відібрання та повернення дитини є справою держорганів? Такі реалії життя, ознаки української ювенальної юстиції. За словами класиків юридичної науки, право є найвищою мірою справедливості. Але нерідко за неї треба довго боротися, щоби добитися остаточного і позитивного результату. Зараз Дмитро (до запровадження тривалого карантину) навчався основам професії залізничника на Малій Південній у Харкові. Будемо сподіватися, що коли він виросте і раптом до рейсу разом з ним потраплять ці посадовці або їхні нащадки, то дорослий залізничник буде дбати про їхній комфорт і безпеку. Бо право кожного є вищою мірою справедливості…

Леонід ГАПЄЄВ