Саме так було названо кімнату для діток, які приїхали в наше місто - Шрьоду Велкопольську після 24 лютого. В дитячому садочку були виділені кімнати, де могли вчитись тільки українські діти. Вони чудові.
Кожного вечора, коли мої золотоволосі хлопченята були в своїх теплих ліжечках, я розповідала їм казочки. Вигадувала їх сама. Тож у нас щовечора була нова, цікава, нікому не відома казочка.
І хоча вона не з України, а з Казахстану – для мене бабуся українська, бо ж говорить українською. Ми познайомилися в Польщі, в парку. Я давно придивлялася до бабусі в синій хустині з квітами, в синій спідничці і зеленавій кофтині. Вона щовечора приходила в парк, до дитячого майданчика, і сиділа на лавочці сама.
Тільки ставши батьками, розумієш, що на світі немає нічого важливішого і ціннішого за власну дитину. А коли їх ще й двоє, то й любові батьківської стає вдвічі більше.