Українська бабуся серед польських пані

І хоча вона не з України, а з Казахстану – для мене бабуся українська, бо ж говорить українською. Ми познайомилися в Польщі, в парку. Я давно придивлялася до бабусі в синій хустині з квітами, в синій спідничці і зеленавій кофтині. Вона щовечора приходила в парк, до дитячого майданчика, і сиділа на лавочці сама. В той час, коли польські бабусі, якщо можна їх так назвати (бо ж у більшості з них модні зачіски, вбрання та пофарбовані нігті, і вони вправно керують авто), сиділи і щось обговорювали. Отож саме хустина і привернула мою увагу.

Я вирішила з нею поговорити. Але як? Не могла ж я підійти і запитати: «Ви з України?»

Тут мені допомогли мої хлопці. Найменший розплакавсь у візочку, і я наблизилася з ним до лавочки, де сиділа бабуся. А двоє старших до нас підійшли зі своїми безкінечними запитаннями. І хоч я розмовляю з дітьми поза межами квартири польською, тут довелося зробити виняток, щоб розговорити бабусю, відповідати українською.

Вона почала перша:

– Ви не по-польську говорите – по-нашому , – сказала.

– Так, ми з України.

– Дітки ваші?

– Так. Половина дітей на дитячому майданчику мої, – жартую, щоб хоч трохи розвеселити бабусю.

Мені вдалося, вона усміхається. Ми розговорились, і ось що бабуся розповіла.

Родом з Казахстану, з села. Приїхали сюди пів року тому з сином, невісткою і двома дорослими внуками. Син тут давно, тепер забрав і сім’ю. Купили квартиру, всі працюють чи навчаються, а їй, бідній, немає куди подітись, тож сидить щовечора сиротою в парку. В селі родини не лишилось, тільки чоловікова сестра. Вона з сумом розповідає про будинок, в якому жила, город, на якому працювала, вулицю, сусідів. Звати бабусю Мальвіна, як з казки.

Старший внук сидів і мовчки слухав бабусину розповідь, аж дивно бачити його таким замисленим. Усміхнувся бабусі, а вона заховала очі. Може, згадала своїх онуків ще маленькими, на своєму подвір'ї.

Я довго думала про цю бабусю. Вдома розповіла про неї чоловікові, а він сказав: «Ти гадаєш, вона така тут одна»

І наче відкрив мені очі. Насправді, скільки таких бабусь змушені покинути свою країну, дім, все рідне, дороге і на старість їхати на чужину? Вони не мають іншого виходу, не мають з ким зустріти старість у рідних стінах. Чому?

Після цієї розмови я довго приходила з дітьми на той дитячий майданчик, але бабусі більше не бачила. Сподіваюсь, що навесні ще обов’язково зустріну її і поговорю. Про що? Неважливо. Головне, щоб бабуся не відчувала себе самотньою.

Зіна ГОРДІЄНКО