Як лисиця дружила з видрою

Давно це було. Одного дня зустрілися на дорозі лисиця і видра.
—    Видрочко, я так рада тебе бачити! Збиралася оце до тебе йти,— сказала лисиця.
—    Невже? В якійсь справі?
—    Ні, просто так. Вирішила подружити з тобою і подумала: ми могли б запрошувати одна одну в гості,— відповіла лисиця.
—    Справді!   Але  спершу  приходь  ти  до  мене.   Бо  я   риби  наловила.
Лисиця   погодилася.   Завітала   вона   до   видри,   поласувала   коропами та вуграми, а на прощання сказала:
—    Щиро дякую за частування. Завтра ввечері приходь ти до мене. Тільки обов'язково.
Наступного вечора видра йшла до лисиці і все думала: «Чим же вона мене пригощатиме?»
Переступила видра поріг, дивиться — ніяких страв на столі нема, а лисиця сидить, утупивши погляд у стелю.
—    Лисичко, що з тобою?
—    Видрочко, пробач! Мені наказали дивитися на стелю й не ворушитися. Приходь, будь ласка, завтра.
Розчарована видра подалася додому.
Наступного вечора вона знову прийшла до лисиці. Дивиться — на столі пусто, а лисиця сидить у глибокій задумі.
—    Лисичко, що з тобою?
—    Видрочко, пробач. Я сьогодні збиралася тебе почастувати, але, на жаль, не спіймала жодної рибини.
Видра здогадалася, що лисиця її дурить.
—    То, може, я тебе навчу, як рибу ловити? — запропонувала видра.— Піди на річку такого зимового вечора, як сьогоднішній, і вмочи хвіст у воду. Побачиш — до нього начіпляється сила-силенна риби.
—    Справді, гарний спосіб ловити рибу! — зраділа лисиця.
Побігла вона на річку, опустила хвіст у воду і терпеливо чекає. Че-кала-чекала, аж поки хвіст обважнів. «Ого, напевно, риби начіплялося!» — подумала лисиця.
Настав ранок, звідусіль позбігалися на річку люди.
—    Дивіться, дивіться, он лисичка! — гукали вони.
Лисиця почула голоси, злякалась і хотіла дременути. Але хвіст не пускав — примерз до криги. Лисиця смикалася-смикалася, аж поки хвіст у неї відірвався.
—    Ой!..— зарепетувала вона і, затуливши лапою обрубок хвоста, май нула в гори.