Я люблю свого тата

Анастасія Чорноброва, учениця 9-го класу Колінковецького ЗНЗ І—ІІІ ступенів Хотинського району Чернівецької області
----------------------------------------------------------------------
Тато… таточко… татусь… Промовляю ці слова, й на серці радість ожива. Радію з того, що у мене є тато — найкращий у всьому світі.
Він чорнявий, високий, має сильні руки і добре серце. Люблю, коли мій татко усміхається. Я теж тоді хочу сміятися, радіти, дарувати добро іншим, так, як це робить він.
Згадую, коли я була зовсім маленькою, він носив мене на руках. Коли не було мами вдома, варив обід. До цих пір пам’ятаю запах татового борщу. Так було смачно!

У тата я єдина донечка, його кровинка. Кажуть, дуже схожа на нього. У нас спільні інтереси. Ми навіть однаково думаємо! І мама часто сварить тата за те, що він мене занадто пестить. Але я думаю, що це не так, він мене просто дуже любить й відчуває, як сильно любить його донечка Настуся (так він мене називає).
Часом задумуюся над тим, звідки у тата стільки любові й терпіння до всіх, хто його оточує? Бачу, як щиро й самовіддано він любить маму, скільки світлих і добрих днів дарує мені, допомагає своїм стареньким батькам, родичам, сусідам. Думаю, що любити життя, працю його навчило те, що виріс мій тато у багатодітній сім’ї: у нього є два брати, про яких він дбає й досі.

Моєму татові 38 років. Він ще зовсім молодий, але на його долю, як і на долю інших справжніх українців, патріотів своєї держави, випали важкі випробовування. Чорним крилом торкнулася війна нашої сім’ї. У 2014 році мого татуся призвали до 95-ї Житомирської аеро­мобільної бригади десантників. Ця подія стала рівносильною тому, що у мене відірвали частину серця. Я добре знала, що після короткочасних навчань, тренувань у Житомирі, його буде відправлено на Донбас захищати територіальну незалежність, неподільність України, а водночас наш мирний спокій у рідній домівці.

І ось повідомлення по телефону: «Я у Слов’янську». На той час тут точилися найважчі, найжахливіші бої. Це були перші дні цієї жорстокої війни, коли не вистачало всього: зброї, обмундирування, харчів, а найстрашніше – води. Коли у Бога благали послати дощу, щоб ковтнути тих життєдайних крапель, аби вгамувати спрагу чи охолодити тіло.

Щодня слухали з мамою повідомлення по радіо чи дивилися новини телебачення. Найважче було тоді, коли від мого татуся не було дзвінка. Які тільки думки не снувалися у голові, адже кожного дня були дані про смерть наших захисників чи тяжкі поранення. Думками, благаннями я зверталася до Всевишнього, аби беріг мого татуся і всіх його побратимів від ворожої кулі.
Щоб заспокоїти серце й душу, я почала писати вірші, можливо, ще недосконалі, але це був мій спокій. Ось ці рядки:

Чому ти зараз не зі мною,
Чому без тебе я одна,
Чому сумую за тобою тоді,
Коли тебе нема.
Чому я думаю про тебе,
Вночі я бачу тебе в снах.
Чому тоді, коли так треба
Тебе тут поруч і нема.
Чому тебе лише плекаю,
Чому потрібен тільки ти?
Тому, що я тебе чекаю,
Тому, що, татку, тільки ти.

Бог почув мої молитви: тато повернувся додому живим, хоч здоров’я підірвав і змушений був лікуватися у Чернівецькому госпіталі. Та й сьогодні війна дає про себе знати. Але тато каже, що найбільше болить у нього душа, він переживає за побратимів, які залишилися на війні, яка триває й досі.
Я дуже люблю свого тата. Пишаюся, що він справжній чоловік, який у найважчі для країни дні не побоявся труднощів, а пішов на фронт, що він — патріот незалежної України.