Як формується відповідальність дітей

На початку року мені як психологу довелося коментувати випадок переслідування поліцейськими двох молодих чоловіків, які півгодини ганяли автомобілем на шаленій швидкості центром Києва. Одного з них в процесі затримання було вбито. Навколо цієї ситуації було багато галасу, гніву й обурення на поліцейських, що вони перевищили повноваження, повели себе не фахово тощо. І тільки журналіст, що вела програму, запитала: «Як формується відповідальність дітей за власне життя і вчинки?»

Відповідь на це запитання може здатися надто простою: потрібно, аби діти сприймали своє життя, як велику цінність, і батьки були у цьому прикладом.

Справжнє ставлення до себе транслюється дітям нашими вчинками, а не зарозумілими розмовами. Діти робитимуть так, як вчиняють батьки. Якщо батьки кажуть дитині, що взимку треба носити шапку, а самі цього не роблять, то дитина засвоює, що можна казати одне, а робити інше. Я впевнена, ті з вас, шановні читачі, хто шапки не носить, має аргумент: «Я в автомобілі». Але дитина цього аргументу не може прийняти, оскільки вона охоплює те, що бачить безпосередньо. До того ж дитині варто пояснювати складні для її розуміння аргументи двома короткими фразами.
 

Робота важливіша за здоров’я і життя батьків

Схожа ситуація: коли дитина хворіє, то лишається вдома, лікується й багато спить. Одначе бачить, як тато або мама, хворіючи, купують ліки й поспіхом прямують на роботу. Що насправді бачить дитина? Дитина бачить, що робота важливіша за здоров’я і життя батьків. Аргументи батьків про обсяг їхніх зобов’язань перед посадою, бізнесом, державою дітям незрозумілі — тому що не йдеться про відповідальність батьків перед собою. Згодом дитина засвоює: є дещо цінніше за саму людину, за її життя. Дитина приймає знецінення себе, свого здоров’я, самопочуття тощо. І тільки за якийсь час починає задаватися питанням: а в чому сенс здорового способу життя? Хіба це щось дає? А в чому сенс добре навчатися? Хіба гарні знання дають змогу отримати натомість щось цінне? А заради чого я маю цінити інших людей? А заради чого я маю цінити себе?

Пізніше у дорослому житті ситуація повторюється на наступному витку: «А який сенс мені не погоджуватися із рішенням керівника, якщо все одно буде так, як він скаже? Який сенс мені пропонувати власний варіант, якщо він не буде прийнятий і почутий кимось? Який сенс мені займати активну позицію, якщо я все одно не зміню систему ставлення когось до чогось?» Ось ці запитання є маркерами того, що відбувається знецінення власної суб’єктності, в першу чергу, у Вашому житті, навіть якщо йдеться про роботу. Моя відповідь проста і складна водночас: кажіть своє слово, робіть пропозиції, дійте, оскільки тільки так Ви можете визнати власне авторство свого життя, за Вас ніхто цього не робитиме. Навіть коли ризикуєте у відповідь почути «ні», вчиняйте так — це корисна звичка!
 

Визнання з боку оточуючих

Психолог дуже часто спостерігає у своїх клієнтів велику зацікавленість в інших людях й водночас ігнорування себе, що й відбивається у вихованні дітей. Проста моделювальна ситуація покаже, що Ваша дитина заради когось гори переверне, а заради себе і пальцем не поворухне. Так і виходить, що дитина навчається заради доброго ставлення до неї батьків і вчителів, а не заради цікавості, не заради компетентності у дорослому житті. Фактично дитина вчиться заради того, аби постійно отримувати визнання з боку оточуючих, а не визнання власного авторства свого життя. А де ж тоді «Я» дитини? Невже воно постійно належить комусь, а потім і в дорослому житті людина має постійно здобувати право на себе у «володарів» її «Я»? Нечувано…

Тепер я пропоную повернутися до початку розмови. Як могло так статися, що молоді люди ганяли автомобілем на шаленій швидкості по центру міста півгодини (!), створюючи численні аварійні ситуації. Невже вони не розуміли, що поряд є інші автомобілі, люди в авто, перехожі? Як могло статися таке знецінення їхнього особистого життя і здоров’я та життя і здоров’я оточуючих? Як вони могли думати, що слово закону не для них? Розмови про те, що право в Україні не працює, я облишу — ідея полягає в тому, аби кожен з нас відповідав за своє життя і мав право жити в правовій державі, де кожен шанує себе й інших.

Справа в тому, що діти, які дійсно відчувають цінність свого життя і поважають життя оточуючих, навряд чи стануть так ризикувати. А от діти, які не відчули істинних меж безпеки, і бачили, що можна йти на червоне світло, й націлені на отримання визнання від інших — можуть. Особливо, якщо в підлітковому віці їх легко було спровокувати на виклик однолітків «доведи, що можеш!» В підлітковому віці важливо отримати відчуття себе лідером серед однолітків, і діти без сформованої цінності життя і здоров’я готові до доведення за будь-яку ціну. В той час, як діти зі сформованим відчуттям цінності свого життя і здоров’я знають, що будь-яка ціна неможлива. Є тільки прийнятна для мене «ціна» і неприйнятна, а ціна життя і здоров’я взагалі не обговорюється.
 

інша сторона відповідальності

Це надвисока відповідальність, яку не можуть приймати маленькі діти, бо ще не здатні, а їх уже наділяють таким завданням. Як це відбувається? Батьки, скоріше за все, виховувалися у подібному стилі: вони ще не сформувалися, як особистості, а вже мали «їсти за бабцю, діда», турбуватися про хворих батьків, доглядати за молодшими дітьми, підніматися вранці раніше того часу, як їхнє тіло зможе пробудитися, витримувати якісь емоційні моменти, до яких не готові тощо.

Зазвичай такі діти комфортні, вони не мають психологічного дозволу відстоювати себе і власні права, роблять усе, аби справдити очікування оточуючих. Часто саме такі діти у підлітковому віці схильні до проявів бунту, порушення меж, до перебування у поганих компаніях, до «сексу, наркотиків й рок-н-ролу» як до відчайдушної спроби подолати постійне «роби так, і не інакше». Таким чином слухняні діти йдуть з-під контролю і ризикують потрапити у халепу. Оскільки все життя вони звикли чути тих, хто знає «що і як потрібно робити», тож знаходять інших, хто також знає «що і як варто робити», але самі не задаються питанням, чого саме потребують. Шукають і знаходять те, що їм шкодить і спричиняє небезпеку.

Звичайно, рецептів на всі випадки життя не існує. І викласти всі рекомендації в цій статті неможливо.
 

Методику психолога Джекі Шифф:

• усвідомте, що Ваша дитина — це людина, яка має право на власне, окреме від Вас, щасливе життя;
• припустіть, що з самого її народження Ви маєте підготувати дитину до найцікавішої подорожі — безпечної, комфортної подорожі власним життям;
• потурбуйтеся про набуття ди­тиною корисних навичок, умінь і компетентності, які вона сама матиме сенс використовувати, аби забезпечити себе протягом довготривалої, захопливої подорожі;
• розкажіть і навчіть, як вона буде знати про небезпеку і зможе впоратися з нею;
• поділіться досвідом, як обирати супутників, друзів, коханих;
• як обирати справу по душі, як нею заробляти бажану кількість грошей;
• як мудро грошима користуватися;
• як забезпечити себе житлом і
• як народжувати й виховувати дітей, аби вони були самостійними і щасливими.
• І головне — бути єдиним автором свого життя!

Впевнена, що ви, шановні батьки, маєте потрібні знання й мудрість, аби ваші діти відчули цінність свого життя й здоров’я, авторство своєї життєвої історії не з розмов, а з ваших істинних вчинків!

Міркуючи про загиблого хлопця, я безперечно сумую... І будь-які розмови зайві, коли йдеться про смерть… І будь-які звинувачення поліцейських в некомпетентності тощо, недоречні. Тому що життя — це найцінніше, що ми маємо. І тільки кожен з нас має знати, як він житиме і як завершить свій шлях. Відповідальність за життя і здоров’я буває приємною — спробуйте і вам сподобається!

З Новим роком! З новою відповідальністю Вас! З відчуттям цінності кожної хвилини життя і здоров’я! З новими сенсами і рішеннями!

Олена Хоріна,
молодший науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології НАПН України, психолог, член Української асоціації транзакційного аналізу