Науково-практична конференція «Державна мова в освіті»

«Без мови немає любові,
Без мови людини нема,
Без мови німіють діброви
І націю щем обійма.

Я сію розумне і вічне
У щирії душі краян,
І слово своє, українське,
Чужинцям на глум не віддам».
О. Ходацька

У Київському будинку вчителя за ініціативи Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка та за участю Міністерства освіти і науки України та Міністерства культури України 5 жовтня 2016 року відбулася науково-практична конференція «Державна мова в освіті», на якій, крім важливих питань конституційного статусу української мови, державної політики і державної мови в Україні, міжнародного досвіду ставлення до державної мови, престижності державної мови та популяризації української культури серед молоді, мови освіти національних меншин, розглядалось питання мовного режиму в навчальних і навчально-виховних закладах, яке хвилює мене не тільки як учителя української мови та заступника директора школи з науково-методичної роботи, а й як українку.

Українська мова — мова нашої держави, тому знати її — завдання кожного з нас. Щоб народ досконало володів словом, знав історію та культуру своєї держави, цього потрібно навчати дітей, а це пряме завдання вчителя-словесника.

Грамотність учнівської молоді є результатом не тільки вивчення мови, граматики, правопису, а й цілої системи шкільного навчання взагалі. Тому-то такого широкого розмаху набула практика запровадження в наших школах єдиного мовного режиму, який має охоплювати буквально всі ділянки шкільного життя.

Ось чому вчитель не може бути байдужим до того, чи здійснюється єдиний мовний режим у школі, чи ні.

Ще на початку нашої незалежності виховну роль єдиного мовного режиму у вихованні дітей розуміли патріотичні керівники української освіти, і відповідно було видано наказ Міністерства освіти №123 від 7 вересня 1992 року, у якому ставилася вимога: «Забезпечити упродовж усього шкільного дня, включаючи перерви, послідовне дотримання українськомовного режиму в навчальних та навчально-виховних закладах з українською мовою навчання і виховання, а також у тих, які почали перехід на нього».

На сьогодні, на превеликий жаль, у навчальних закладах певна кількість учнів, батьків та й деякі вчителі розмовляють на перервах російською.

Правда, відрадно, що 27.09.2016 р. Міністерством освіти і науки України видано наказ за №1152 «Щодо обов’язкового вживання працівниками Міністерства державної мови», отже, справа піде на краще.

На жаль, сьогодні нам, вчителям, доводиться боротись із русизмами, які вживаються в мовленні без потреби, суржиком, який іноді видають за українську літературну мову, та й просто широким використанням російської мови у побуті та суспільному житті.
Але школа, виконуючи свою основну функцію навчати й виховувати підростаюче покоління, не чекає окремих вказівок зверху, бо завжди стоїть на сторожі добра, краси, істини. Тому нас, вчителів, цікавлять ті проблеми, які ставить перед нами життя:
Як же вплинути на сьогоднішнього російськомовного учня?
Як школі вплинути на батьківську громадськість?

Які форми та методи роботи використовувати, щоб захопити одразу всіх: учнів, їхніх батьків та працівників навчальних закладів?

Український письменник Андрій Головко у романі «Бур’ян» писав: «Коли хазяїн приходить на ниву і бачить, що її глушать бур’яни, він по пояс заходить у хліб, вириває їх із корінням і оберемками виносить на межу».

По-перше, сучасний учитель має не тільки формувати міцні знання, а й бути зразком для наслідування. Ні в якому разі й ніде не дозволяти собі розмовляти російською мовою.
По-друге, велика кількість молодих батьків наших учнів, а це в минулому наші випускники, розмовляють російською мовою, і це є не тільки проблемою сім’ї та школи, а й суспільства в цілому.

Бачу вихід із цієї ситуації в наступному: небайдужим вчителям української мови та керівникам освітніх установ слід повернутись до старого методу лекторських груп чи відкриття спеціальних курсів з вивчення української мови та культури спілкування. Для цього серед батьків потрібно провести моніторинг з даного питання, написати та затвердити програму курсу, визначити місце занять, узгодити питання просвітництва з районним управлінням освіти чи іншими керівними органами.

По-третє, проблема комунікативного підходу до навчання, виховання та гармонійного розвитку особистості сьогодні набуває осо­бли­вої актуальності, оскільки сучасні учні, за твердженням старшого наукового співробітника Інституту педагогіки НАПН України, доктора філософії, кандидата педагогічних наук, доцента Лариси Варзацької, здатні опановувати теоретичні знання, але мають труднощі з використанням цих знань у конкретних життєвих ситуаціях — це знову пряме завдання вчителя-словесника, який, щоб навчити й допомогти, повинен бути майстром своєї справи.

На превеликий жаль, одна з найбільших криз системи української освіти полягає у поступовому зменшенні кількості молодих і талановитих кадрів у школі. Про це під час зустрічі зі слухачами Літньої школи журналістики газети «День» сказала міністр освіти і науки Лілія Гриневич.

Хочу зазначити, що у нашому навчальному закладі працює учительський клуб «Педагогічна надія», який я очолюю, де систематично ведеться наставницька робота з молодими та малодосвідченими вчителями з питання підвищення їх фахового, методичного рівня, формування педагогічної етики, мовно-культурного рівня.

Одна з головних проблем на сьогодні, на превеликий жаль, — Інтернет. Нинішні учні мало читають, зате багато часу проводять в мережі, у кращому випадку слухають аудіокниги, тому їхні комунікативні здібності бажають бути кращими.

Вважаю, що тестова перевірка знань учнів, спілкування в мережі Інтернет — добре, але основне на уроках мови та літератури — слово та його зміст: ясність, простота, доступність, послідовність думки.

Обговорення будь-якого твору прилучає учня до духовної культури народу, формує особистісне бачення добра, справедливості, тобто виконує соціокультурну та виховну функції. Тут дитина в самого життя навчається змінювати, удосконалювати його, підвищуючи його якість, а не пристосовуватись до умов, що складаються, а це означає, що ми формуємо життєві компетентності, готуємо людину до життя.
Окремо хочу наголосити на роботі з обдарованими дітьми.

На уроках української літератури я не тільки спрямовую роботу з учнями на глибокий аналіз художнього твору, а й обов’язково підводжу до висловлення власної думки та перенесення життя героїв твору на сьогодні. Діти не тільки пишуть фанфіки, хоча ставлюсь до цього дуже обережно, а й інсценують їх. Така творчість має певні позитиви: для багатьох учнів — це вияв індивідуальності, спроба пера, натхненна праця над рідним словом.

Талановиті учні нашої школи є активними членами літературної студії імені Тараса Григоровича Шевченка «Джерела пружно б’ють», відкритої за угодою про співпрацю із Всеукраїнською газетою «Справи сімейні» (головний редактор — Лесів А. Я.), де навчаються писати творчі роботи, вірші, оповідання, п’єси, які презентують на різноманітних шкільних, районних та міських конкурсах, отримуючи моральне заохочення та велику віру в себе, свої можливості, адже головним критиком їхніх творінь є професор Київського міжнародного університету Іван Пилипович Ющук, головний редактор Всеукраїнської газети «Справи сімейні» Андрій Ярославович Лесів та його заступник, член Національної Спілки журналістів України Людмила Іванівна Грабовенко, поети Василь Василашко, Євген Гущин, Павло Мовчан. Ярослав Чорногуз, Тетяна Майданович, народна артистка України Галина Яблонська, які є частими гостями учнів нашої школи.
Вважаю, що без чіткої мотивації, прикладу для наслідування та колективної творчої діяльності неможливе гармонійне формування й повноцінний розвиток особистості.
Для утвердження своєї рідної мови я та мої колеги спеціалізованої школи №187 з поглибленим вивченням української та англійської мов м. Києва проводимо велику просвітницьку роботу серед російськомовних батьків учнів, яких залучаємо до спільних проектів:
• «Україна — мова — ми»;
• «Щаслива родина — міцна Україна»;
• «Тарас Шевченко — геній слова, пензля і пера»;
• «Урок рідної мови для учнів та їхніх батьків з професором І. П. Ющуком»;
• «Формування духовного потенціалу школяра — глобальна проблема сьогодення чи данина традиціям?»;
• « Моя мама найкраща»;
• «Слово про мого батька»;
• «Добро — краса — істина».
Про це ви можете прочитати у Всеукраїнських газетах «Справи сімейні», «Слово Просвіти», в журналах «Дивослово», «Світова література в школах України», на інтернет-порталі «Мій дім — Україна» тощо.
Впевнена, що така робота проводиться у всіх навчально-виховних закладах Києва й всієї України, де з дітьми працюють креативні педагоги.
Одним із важливих питань сучасної школи, вважаю, — співпраця з вищими навчальними закладами та громадськими організаціями, робота яких спрямована на утвердження рідного слова в рідній державі, формування активної громадянської позиції, роз­витку духовного потенціалу школярів та молоді України.
Спеціалізована школа №187 з поглибленим вивченням української та англійської мов м. Києва тісно співпрацює з питання розвитку й утвердження рідного слова з такими установами:
• Інститутом педагогічної освіти та освіти дорослих НАПН України (професор Помиткін Е. О.) — експериментальна діяльність за темою «Формування та розвиток духовного потенціалу учнів 5—9-х класів на уроках гуманітарних дисциплін»;
• Київським міжнародним уні­вер­ситетом (професор Ющук І. П.);
• Інститутом післядипломної педагогічної освіти Київського університету імені Бориса Грінченка (доцент Базиль Л. О.);
• Міжнародною громадською організацією «Федерація жінок за мир у всьому світі» (голова Коцеба Т. Ю.);
• Міжнародною громадською організацією «Школа Рівних Можливостей» (голова Колос Л. Є.);
• Видавничим домом «Справи сімейні» (головний редактор Лесів А. Я., заступник Грабовенко Л. І.);
• Київським міським центром сім’ї «Родинний дім» (директор Козлова Г. М.);
• Національною радою жінок України (голова Порохняк-Гановська Л. А., М. Мацюк-Петрова);
• Громадською організацією «Матері та сестри — молоді України» (голова Яблонська Г. Г.);
• Всеукраїнським товариством «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка (голова Мовчан П. М., Київським відділенням — голова К. Стеценко);
• Товариством «Знання» України (голова Кушерець В. І.);
• Інститутом проблем виховання НАПН України (науковий співробітник Тарасова Т. В.) та багатьма іншими.
Якщо наші випускники оберуть для вступу ці вузи, здобудуть кваліфікацію вчителя й повернуться в рідну школу, от тоді, можливо, такої мовної проблеми, яка існує тепер, не буде, бо туди піде найкраща молодь, вихована на спільних традиціях високої моралі.
У навчальному закладі разом із зазначеними вище установами та залученням батьків систематично проводяться виховні заходи, спрямовані на піднесення престижу рідного слова, виховання високоморальної особистості.
Вважаю, що така робота має неабияке значення: звучить рідна мова в школі і вдома — значить прокидається любов до України. Адже школа розвиває те, що сформувалось у сім’ї: і повага один до одного, і турбота про ближнього, і милосердя, і знання історії свого роду і народу, і любов до рідного слова — усе це складова патріотизму, який потрібно розвивати кожному громадянинові держави, а без знання рідної мови немає патріотизму.

Якщо ми навчимось поважати себе, жити у мирі та злагоді, знати свою мову й історію, звичаї і традиції свого народу, нас поважатиме світ.

Ольга ХОДАЦЬКА, заступник директора з науково-методичної роботи спеціалізованої школи №187 з поглибленим вивченням української та англійської мов м. Києва