Розумна дочка

Розумна дочка

Жив собі на селі чоловік і мав дочку, молоду дівчину, але дуже розумну. Що скаже, що відповість, все, як по-писаному; таке доладне, що всі дивувались, навіть старі люди приходили її питати, що і як зробить, ї пішла слава про ту дівчину і дійшла аж до царя, і цар звелів її батька прикликати.
Злякався бідний мужик, думає: «Мабуть, я щось завинив, може, цар скаже мені голову відрубати?» Проте відмовити не посмів, мусив перед царські очі стати.
А цар, як побачив його, то й питає:
– Чи правда, що дуже розумну дочку маєш?
– Де там! – кланяється мужик цареві. – То все люди наговорили!
– Так скажи своїй дочці, – говорить цар, – щоб за ніч мені курчат висиділа, а ти їх завтра принесеш. Та не важся мене дурити, якихось інших курчат привезти, бо я зараз пізнаю, як вони висиджені.
Плаче мужик, проситься, до ніг цареві падає, каже, що того зробити не можна. А цар відповідає:
– Як розумна твоя дочка, то зробить; а як не зробить – смерть вам обом!
Пішов мужик додому, свою долю кленучи. Розказав дочці про царський приказ, а вона усміхається:
– Лягай, татусю, та виспишся! Назавтра щось придумаєм!
А вранці дає батькові торбинку з пшоном та й каже:
– Однеси цареві і скажи, щоб це пшоно посіяв і щоб за ніч з нього просо виросло, виросло й поспіло, і щоб за ніч він його вижав, висушив, змолотив і пшона надрав, бо іншого пшона ті курчата не їстимуть.
Пішов мужик до царя, віддав йому торбинку з пшоном і все так сказав, як дочка звеліла. Посміхнувся цар та й каже:
– Ну, як твоя така розумна, хай прийде завтра до мене ні боса, ні взута; ні гола, ні вдягнута; ні пішки, ні верхи; ні з подарунком, ні без нього!
Переказав мужик це дочці, а та не журиться, знову каже йому спати лягати, щоб завтра виспатись. А вранці роздяглася, гола напнула на себе ятір, одну ногу в черевик взула, друга боса; звеліла батькові голуба з гнізда зняти і того голуба в руки взяла; наділа на барана наритники, поганяє його, одну ногу на барана поклала, другою по землі скаче.
Так досталася аж до царя. Поклонилась йому та й каже:
– Прийми від мене, царю, подарунок!
Та й кинула йому голуба. А той пурх! Та й полетів.
– Бачу, – каже цар, – що ти справді розумна. Зоставайся ж у мене жити.
Та й взяв дівчину до свого двору, а як підросла, то й оженився з нею.
Жили вони у всьому дуже щасливо, тільки за одно сердився цар: любив він дуже людей судити, і раніше всі до нього на розправу ходили; а як прочули, яка в нього жінка мудра, то стали до неї ходити.
І сказав їй цар:
– І соромно мені, щоб ти була за мене розумніша. Як хочеш зо мною жити, то щоб ти ніколи більше людей не розсуджувала, щоб усіх до мене відсилала. А як це слово переступиш, то й за жінку мені не будеш.
І пообіцяла вона те своєму чоловікові і багато років міцно своє слово тримала. Та раз трапилось, що поїхав цар на полювання, а тут саме два мужики приїхали, багатий і бідний, щоб цар їх розсудив.
Бідний просив багатого воза позичити. Той позичив, але за це сказав себе до міста одвезти. Повіз бідний багатого, і прийшлося їм у степу заночувати. А в бідного кобила жеребна була. Розпряг він її, пустив на пашу, а самі обоє полягали спати. Прокинулись вранці – кобила пасеться, а під возом лоша лежить. Багатий і каже:
– Це моє лоша, бо мій віз його вродив.
А бідний каже:
– Як же це? То ж моя кобила привела лоша, і воно моє.
І засперечались вони. Той каже: «Віз вродив», а той: «Кобила привела». Та й прийшли аж до царя судитися.
А тут саме царя нема. Три дні ждали, а цар з полювання не вертається. І став бідний царицю дуже просити:
– Розсуди ти нас! Бо несила мені більше ждати, та й багатий у мене лоша відбирає.
Не втерпіла цариця та й сказала:
– Ну, де ж це видано, щоб вози лошат приводили? Авжеж, його кобила привела! А чия кобила, того і лоша! – Та й віддала те лоша бідному.
Виїжджають мужики з царського двору, щоб уже додому їхати, а тут саме цар вертає. Побачив їх та й питає:
– А чого, мужики, приїжджали?
– Суду твого шукали, тільки ж нас вже цариця розсудила, – кажуть ті.
Розсердився цар, як таке почув, увійшов у свої палати та й каже до жінки:
– Ти зламала своє слово, забирайся тепер від мене, не хочу я з тобою жити!
І як вона не просилася, цар нічого й слухати не хотів. Тоді вона й каже:
– Мужу мій! Винна я перед тобою і мушу з тобою розлучитись. Але як був ти мені добрим чоловіком, то позволь мені по-доброму попрощатися з тобою. Зроблю я гарну вечерю та повечеряємо вдвох, згадаємо, що доброго разом зазнали, а завтра я й поїду звідси.
– Так, – каже цар, – і ти була також доброю жінкою, то хай буде так, як ти хочеш. А завтра, як від'їжджатимеш, візьми собі з мого двірця, що схочеш: що найдорожче і тобі найлюбіше і наймиліше.
І зробила цариця гарну вечерю, поставила на стіл з'їсти і випити, і сіли удвох; пригадують своє життя, цілує цариця свого чоловіка та плаче. А він каже:
– Добра ти жінка, але свого слова не зламаю; завтра від'їдеш.
А вона все йому чарку підливає. І впився він та й заснув. Тоді покликала цариця кучера, сказала йому вмостити віз подушками і запрягти коні. Винесли сонного царя на того воза, цариця сіла коло нього, і поїхали, куди очі бачать.
Так їхали всю ніч і весь ранок. Вже й сонце зійшло, вже й припікати стало, а цар спить, прокинувся аж в полудень – оглядається, питає:
– Що це таке? Куди ми їдем?!
– А ти ж казав, – відповіла цариця, – що як буду я з двірця виїжджати, щоб забрала з собою, що найдорожче і наймиліше. Я й забрала тебе, бо над тебе нема в мене нічого ні дорожчого, ні милішого!
Поцілував цар царицю і сказав повертати додому. З того часу вони вже ніколи не сварились і до самої смерті жили щасливо.

Category

Пов'язані новини

07 грудня 2019 - 17:09
07 грудня 2019 - 17:07
07 грудня 2019 - 17:06