Проблема кібербулінгу і його типи

Кібербулінг — це новітня форма агресії, що відбиває жорстокі дії з метою дошкулити, нашкодити, принизити людину з використанням інформаційно-комунікаційних засобів: мобільних телефонів, електронної пошти, соціальних мереж тощо. Цим поняттям позначається процес лютого завзятого нападу, який в українській мові передається дієсловами роз’ятрювати, задирати, прискіпуватися, провокувати, дошкуляти, тероризувати, цьку­вати тощо. Отже, кібербулінг — це напади з метою завдання психологічної шкоди, які здійснюються через електронну пошту, миттєві повідомлення в чатах, на веб-сайтах, в соціальних мережах; текстові повідомлення або зображення (фото, відео); до кібербулінгу відносять також терор за допомогою мобільного телефонного зв’язку. Він начебто і віртуальний (такий, що не має фізичного втілення), але, на жаль, шкода, якої він завдає, цілком реальна.

Найбільш відомим є трагічний випадок із 13-річним Раяном Патріком Галіганом, який скоротив собі віку внаслідок постійного булінгу в школі, до якого долучився кібербулінг: поширювалися чутки про те, що він гей. Уже після смерті Раяна його батько знайшов у комп’ютері листування з дівчиною, яка зустрічалась із Раяном, а потім, прочитавши про нього в Інтернеті, розірвала з ним стосунки і виставила в загальний доступ всі їхні листи. Напередодні суїциду Раян писав друзям: «Завтра я це зроблю, прочитаєте в газеті», а ті відповідали: «Це буде весела розвага».

Можна продовжити наводити приклади, і кожний вноситиме свої гнітючі відтінки у поняття кібербулінгу. На мінімальному його полюсі містяться жарти, що інколи неможливо прийняти за булінг. На протилежному (радикальному) полюсі — віртуальний психологічний терор, що завдає непоправної шкоди, призводячи навіть до смерті.

Ключовим для визначення булінгу є розуміння, що така багаторазово повторювана агресивна поведінка має довільний (а не випадковий) характер, містить задум нашкодити людині та базується на дисбалансі влади (фізичної сили, соціального статусу в групі). Здобуття чи утримання будь-якої форми нерівності, соціальної ізоляції, відчуження, виключення з комунікації тощо — це прихована суть будь-якого булінгу.

Реальний булінг — це, наприклад, ситуація у шкільному дворі, де старші чи сильніші діти тероризують молодших, це закінчується, коли дитина приходить зі школи додому. Від кібербулінгу неможливо сховатися, оскільки інформаційні технології є невід’ємною частиною життя сучасних дітей і підлітків. На відміну від реального цькування, для кібербулінгу не потрібно мати перевагу в силі чи соціальному статусі — достатньо мобільного телефона чи комп’ютера плюс бажання тероризувати.
Можна виокремити кілька типів кібербулінгу.

Перепалки, або флеймінг — обмін короткими гнівними і запальними репліками між двома чи більше учасниками. Частіше за все флеймінг розгортається в «публічних» місцях Інтернету — в чатах, на форумах, у дискусійних групах, інколи він перетворюється на справжню затяжну війну. На перший погляд, флеймінг — це боротьба рівних, але за певних умов він може перетворитися на нерівноправний психологічний терор. Так, неочікуваний випад може викликати в жертви сильні емоційні переживання, особливо на тому відтинку часу, коли вона не знає, хто з учасників яку позицію займе.

Нападки, постійні виснажливі атаки — залучення повторюваних образливих повідомлень, спрямованих на жертву (наприклад, сотні повідомлень на мобільний, постійні дзвінки), з перевантаженням персональних каналів комунікації. На відміну від перепалок нападки більш тривалі та односторонні. У чатах чи на форумах нападки теж трапляються, а в онлайн-іграх їх найчастіше використовують гріфери — група гравців, які за мету ставлять не перемогу в певній грі, а руйнацію ігрового досвіду інших учасників.

Обмовлення, зведення наклепів — розповсюдження неправдивої принизливої інформації. Це можуть бути і текстові повідомлення, і фото, і пісні, що змальовують жертву в непривабливому вигляді. Жертвами можуть ставати не тільки окремі підлітки, трапляється розсилка списків (наприклад, «хто є хто» або «хто з ким спить» у класі, школі), створюються спеціальні «книги для критики», в яких розміщуються не лише жарти, а й наклепи на однокласників, перетворюючи гумор на поле тренування власної злоби, «зливання» роздратування, перенесення агресії на інших тощо.

Самозванство, втілення у певну особу (імперсоналізація) — переслідувач позиціонує себе як жертву, використовуючи її пароль у соціальних мережах, а потім здійснює негативну комунікацію. Організація «хвилі зворотних зв’язків» відбувається, коли з адреси жертви без її відома відправляються ганебні провокаційні листи її друзям і близьким за адресною книгою, а потім розгублена жертва неочікувано отримує гнівні відповіді. Особливо небезпечним є використання імперсонації проти людей, включених до так званого «списку груп ненависті», адже це наражає на реальну небезпеку їхнє життя.

Ошуканство, видурювання конфіденційної інформації та її розповсюдження — отримання персональної інформації в міжособовій комунікації та передача її (текстів, фото, відео) у публічну зону Інтернету або поштою тим, кому вона не призначалася.
Відчуження (остракізм), ізоляція. Будь-якій людині, особливо в дитинстві, притаманно сприймати себе або в якійсь групі, або поза нею. Бажання бути включеним у групу виступає мотивом багатьох учинків підлітка. Виключення із групи сприймається як соціальна смерть. Що в більшій мірі людина випадає із взаємодії, наприклад у грі, то гірше вона почувається і нижче падає її самооцінка. У віртуальному середовищі виключення також наражає людину на серйозні емоційні негаразди — аж до повного емоційного руйнування. Онлайн-відчуження можливе в будь-яких типах середовищ, де використовуються захист паролями, список небажаної пошти або список друзів. Кіберостракізм виявляється також у відсутності швидкої відповіді на миттєві повідомлення чи електронні листи.

Кіберпереслідування — приховане відстежування переслідуваних, зазвичай зроблене нишком, анонімно, з метою організації злочинних дій на кшталт зґвалтування, фізичного насильства, побиття. Відстежуючи через Інтернет необережних користувачів, злочинець отримує інформацію про час, місце і всі необхідні умови здійснення майбутнього нападу.

Геппіслеппінг — зйомка на мобільний штучних чи реальних нападів з метою ґвалтування чи його імітації з подальшим розміщенням в Інтернеті, де їх можуть передивлятися тисячі людей, зазвичай без жодної згоди жертви. Інша форма геппіслеппінгу — це передавання сюжетів мобільними телефонами. Починаючись як жарт, геппіслеппінг може завершитися трагічно. З’явилося навіть таке поняття, як буліцид — загибель жертви внаслідок булінгу. Вважається злочином і геппіслеппінг, якщо призводить до трагічних наслідків.

Реальний булінг — це, наприклад, ситуація у шкільному дворі, де старші чи сильніші діти тероризують молодших. Реальний булінг, на відміну від кібербулінгу, закінчується, коли дитина приходить зі школи додому, але віртуальний терор — продовжується. Інформаційні технології стають настільки невід’ємною частиною життя сучасних підлітків, що від кібербулінгу стає неможливо сховатися. Таким небезпечним робить кібербулінг те, що він, розгортаючись на основі конфронтації із жертвою, підсилюється і пришвидшується технологічним оснащенням. На відміну від реального цькування, для кібербулінгу не потрібно мати перевагу в силі чи соціальному статусі — достатньо мобільного телефона чи комп’ютера плюс бажання тероризувати.

Небезпека кібербулінгу підсилюється потенціями інтернет-середовища: анонімністю, можливістю фальшувати ідентичність, мати величезну аудиторію одночасно, тероризуванням жертви будь-де і будь-коли. Дві головні відмінності кібербулінгу: 1) внаслідок анонімності Інтернету «ворог» невідомий жертві (її роздирають запитання «за що?», «чому я?», «хто це робить?»); 2) жертви кібербулінгу найчастіше бояться звертатися до дорослих за допомогою, бо остерігаються додаткового покарання, тобто позбавлення можливості користування комп’ютером чи мобільним, оскільки це видається дорослим логічною реакцією.

Любов Найдьонова,
заступник директора Інституту соціальної
і політичної психології НАПН України, доктор психологічних наук, професор