Часом ми не розуміємо, як боляче робимо своїм найріднішим
Ми в цьому світі немов би туристи: як прилетіли, так і відлетим швидко. І потім лиш зрозуміємо, хто яку тару гріхів з собою забере замість засмаги…
Незважаючи на те, наскільки останнім часом стають частішими сварки з мамою, розумію, що це жахливо — сварки з найріднішою людиною. Я не буду говорити банальностей: «Мама — перше слово, головне слово в кожній долі», скажу лише, що ключове слово — «перше»…
Часом ми не розуміємо, як боляче робимо своїм найріднішим, найулюбленішим, найкращим мамам. Я зрозуміла це буквально нещодавно, тож хотіла б написати цей твір у формі листа-звернення до моєї любої матусі. Можливо, хтось упізнає в ньому своє відношення до своєї мами і винесе для себе деякі уроки. Здрастуй, моя кохана! Як не дивно це звучить, проте ми такі близькі, але такі далекі. Дивно… Коли світ був прекрасним, а ти — зовсім юною, я сиділа у твоєму животику. Точніше, не сиділа, я там плавала, шукала вихід… А ти, напевне, думала, що я просто так там штовхалася? Ха! Ні, ось так от! Потім я знайшла його. Тобі було боляче? Вибач, я не хотіла. Просто мені конче треба було опинитися у цьому світі.
Так, йдемо далі… Ти завжди говориш, що я не розумію тої чи іншої речі. А про «не розумію» — мамо, це ти розумієш не завжди і не все. Я погана, вередлива. Я навіть не суперечу.
Мамо! З дитиною потрібно розмовляти. Так, ти завжди на роботі працювала, а я влаштовувала бардак. А ти викидала його. Тільки от, мамо, це був не бардак — це була творчість. Я вчилася творити. Шити, обрізати, вишивати, ліпити… так, всі ці матеріали іноді здаються непотребом, але цей непотріб — це чудові речі! Сміття? Ні, мам — творчість. А ці твої реакції на мої погані оцінки. Навіщо тобі потрібні були мої 12-тки? Для самоутвердження? Для мене? Але мені тоді вони були не потрібні. А коли я забажала — вони пішли рядами.
Ще одна річ, що не дає мені спокою. Це — твої скарги на те, як я одягаюся. Я вже давно сама вирішую, що і з чим поєднувати. Ти хочеш гарних дружніх стосунків? Тоді залиш мене у спокої. Ти виконала свою місію — я можу підібрати черевики в тон сумочці. Далі я сама, добре? Я погано вбрана? Можливо! Проте це мій спосіб самовираження. Я часто буваю неправа, часто можу гримнути дверима. Я розумію, як важко тобі зараз, коли ти сама, б’єшся як риба об лід… І все, що хочу сказати, — дякую!
Дякую, що віриш у мене, я не підведу тебе, поки б’ється серце. Спасибі за те, що приймаєш мене такою, якою я є. За те тепло, що гріє й тоді, коли ми сваримося. Вибач за кожну твою сльозинку. За те, що буваю нестерпною. Вибач… Я чула, що Бог забирає кращих, і я молюся, щоб ти не стала найкращою. Мамо! Я до кінця з тобою. І навіть якщо закриєш очі, буду любити: однаково на землі чи небесах… Я все віддам тобі, за тебе. Не сумнівайся! Слухай, може досить уже воювати? Пора вже дружити! Давай? Пішли в кіно сходимо, чи що? Ні, ніяких бойовиків — суто чисте кохання. Обіцяю!
Заброда Даша, учениця 10-го класу Охтирської гімназії
