Туристична Україна

Туристична Україна

Чернігівщина: тут є те, чого практично ніде нема…

Скільки можна побачити за один день і де побувати? Але це запитання не стосується справжніх журналістів, які прагнуть щодень відкривати світи для себе й читачів. Отож серпневого дня, у день народження Пантелеймона Куліша (цього року 201-шу річницю) вирушили на Чернігівщину.

Зупинка перша. ЗОРЯ НАД ЗАНЬКАМИ

Сто п’ятдесят кілометрів по блискучій чернігівській трасі та ще шість «веселої» розбитої дороги, яка не забудеться ще довго, і ми зупиняємося в затишному місці на землі. Місці, де народилася  зірка українського театру – перша в Україні народна артистка Марія Заньковецька. 

Село Заньки, що в Ніжинському районі на Чернігівщині на сьогодні це – 260 дворів, де у 93-х ще вирує життя, тягнуться до сонця мальви, а попід парканами догорають чорнобривці.

Гостей, як і годиться, зустрічає староста села Любов Сацюк, директорка Меморіального музею Марії Заньковецької Ольга Новак та Тетяна Листопад, головний спеціаліст відділу культури, сім’ї та спорту Ніжинської райдержадміністрації.

«Меморіальний  музей Марії Заньковецької відкрито у 1964 році, – розповідає   директорка музею Ольга Новак. – Саме тут народилася й провела юнацькі роки видатна українська актриса. У музеї зібрано понад дві тисячі предметів. Експозиція – це чотири розділи: «Артистична діяльність Марії Заньковецької», «Заньковецька і сучасність», «Вшануванні пам’яті Марії Заньковецької».  Є  тут і особисті речі актриси».

Сюди не заростає стежка. Нещодавно приїздили на гостину львів’яни. Навідуються екскурсії з Чернігова, Києва.

Слухати директорку музею Ольгу Новак – велике задоволення й насолода. Вона кожне сказане слово пропускає через душу. А скільки вже прочитала, занотувала, щоб донести до кожного відвідувача… 

«Марія, аби прославити село, взяла й назвалася – Заньковецька, - розповідає Ольга Григорівна. –  Справжнє прізвище актриси – Адасовська. Вона мріяла і прославила своє село. В родині Марія  була п’ятою дитиною. Батько називав її ласкаво Маня – мізинчик.  А вона з дитинства марила акторством. Перевтілювалася в будь-який образ за мить. А ось на цьому роялі Марія грала».

Історія життя Марії Заньковецької – це історія любові. Велике кохання до Миколи Садовського, яке дало їй багато щасливих і гірких хвилин, своїми драматичними колізіями перегукувалося з сюжетами п’єс, в яких вона грала. Невипадково її вчитель Марко Кропивницький зрозумів, що від цих страждань, яких актриса зазнала через своє кохання, вона не в силах була звільнитися ніколи і навіть на сцені.

Історія життя Марії Заньковецької – це 70 ролей за 40 років на сцені… І любила вона ті ролі, як живих людей.

Аби більше відчути велич зірки актриси Марії Заньковецької, варто приїхати сюди, де її коріння, у село Заньки. Де за грушками, терником сховався ставок, який надихав дівчинку. Саме там, як видавалося майбутній актрисі після оповідок бабусі, що десь у місячну ніч виходять зграї русалок і грають «у ворона».

Ім’я Марії Заньковецької дійсно було відоме далеко поза межами її батьківщини. Її порівнювали з відомими акторами світу — Елеонорою Дузе, Сарою Бернар, Джемою Белянчіоні, а своєю творчістю вона доводила трагічне положення жінки-українки…

Приїхати у село Заньки варто й тому, що  у серпні тут проходить щорічний фестиваль «Скарби зоряних талантів». Щоб послухати фольклорно-етнографічний гурт музею «Передзвін».

А ще тут вас обов’язково запросять в етнографічний відділ музею, покажуть фрагмент інтер’єру хати ХVIII-XIX століття з типовою для регіону керамікою, дерев’яним посудом, хатніми меблями. А неперевершений (ніде більше в Україні не бачила нічого подібного) розділ «Дивоцвіт» презентує сто різновидів різнотрав’я Ніжинщини. Нас пригостили ароматним цілющим чаєм.

Зупинка друга. У МОТРОНІВСЬКІЙ ТИШІ СПЛЯТЬ СВЯТІ ІМЕНА…

Їдемо на гостину до Пантелеймона Куліша. І день такий – 201-ша річниця від  дня народження. Їдемо  в меморіальний музей-заповідник П. Куліша «Ганнина Пустинь». Нас радо зустрічає керівник департаменту культури, туризму національностей і релігій Чернігівської ОДА Олександр Левочко. Він  розповідає, що нещодавно закінчено капремонт будинку Білозерських на суму понад 2 млн грн, а для оновлення експозиції оселі Куліша використано ще близько 180 тис. грн. Він  запрошує кожного з нас відкривати для себе надзвичайну Чернігівщину. І ми відкриваємо.

…На Сіверщині під Борзною серед тінистого гаю розкинувся хутір Мотронівка, який осяяний славою Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок.

- Мотронівська земля, яку вздовж і впоперек босими ногами сходив Куліш, давала йому не лише хліб насущний, а й наснагу творити добрі державні справи, - розповідає науковий співробітник Анна Богдан.

Саме в Мотронівці він знайшов ту обітовану землю, про яку мріяв, яку шукав по всій Україні й навіть за її межами, про яку написав безліч творів.

Певно, в історії української літератури не було постаті настільки багатогранної й різнобічно обдарованої, а водночас – настільки суперечливої й неоднозначної, як Пантелеймон Куліш. 

 «Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента», – так категорично висловлювався про нього Микола Хвильовий.

Своє реноме культурника Куліш здобув кропіткою і титанічною працею на літературній ниві.

«Він б’є в точку всесвітньої літератури, котра підніме наш народ», – вважав Михайло Драгоманов.

Тарас Шевченко нерідко звертався до нього не інакше, як «милий друже мій єдиний». Вони завжди були однодумцями, побратимами, інколи – суперниками. Хоча на весіллі у Куліша Шевченко виступив старшим боярином.

«Могучий майстер української мови, творець українського правопису, благородний поет «Досвіток», автор історичного роману «Чорна рада» і сили-силенної інших праць, перекладач Шекспірових та Байронових творів, перекладач Біблії на українську мову має право на нашу велику повагу і вдячність», – так писав про нього Михайло Коцюбинський.

Мабуть, Боже провидіння підказало Кулішу, що народ, який має Біблію власною мовою – вічний і незборимий.

Щоб багато дізнатися – треба читати. А ще краще хоча б один раз приїхати, щоб відчути на дотик місця, якими ходили й дихали генії.

Згідно з постановою №889 Кабінету Міністрів України від 12 вересня 2005 року, «Ганнина Пустинь» внесена до числа переліку музеїв, у яких зберігаються музейні колекції та музейні предмети, що є державною власністю і належать до державної частини Музейного фонду України.

 Музейна площа комплексу -  9,2 гектара.

 Сьогодні тут відтворено два будинки. На дев’ять кімнат — той, де народилася, жила і стала на весільний рушник Олександра Білозерська (Ганна Барвінок). 

Його інтер’єри перед Другою світовою війною відтворив за спогадами місцевих мешканців художник Олександр Саєнко, чиї репродукції робіт можна побачити в експозиції.

Другий будиночок – це  реконструкція хати Кулішів (5 кімнат), побудованої у 1877 році, на сволоку якої був напис: «За доброю порадою своєї дружини побудував Пантелеймон Куліш».

 Слова подяки у відтворенні цієї скарбниці місцеві жителі присвячують землякові Івану Плющу. Як легенду в музеї вже переказують, що маленьким він на вшануванні земляка розповів віршик про Куліша. Приємно здивувало й те, що коли 1941 року увійшли німці, вони, виходить, знали про видатну постать Пантелеймона Куліша. Саме вони й улаштували вшанування, відновили хрест.  Та простояв він недовго – до вигнання німців.  Третього поставили вже за незалежності України.

У музеї вам розкажуть багато цікавих фактів. А ще покажуть майстер-клас, як із жіночої хустки зробити ляльку-білочку. Тут стверджують, що саме таку робив колись Тарас Шевченко, коли приїжджав на гостину.  Сам же господар – Пантелеймон Куліш дуже любив котиків і досить часто нагороджував гостей кошенятами. Він робив це так чемно і ввічливо, що відмовитися було неможливо. До речі, в музеї є картина вишитих рябеньких амурчиків.

Зупинка третя. ГЕТЬМАНСЬКА СТОЛИЦЯ ЧЕКАЄ ЗАВЖДИ

Батурин. Він манить мене завжди. Можливо, тому, що обрала журналістику, а, можливо,  прізвище зобов’язує й нерозгадана історія з загибеллю прибічника Мазепи Дмитра Чечеля. А втім, до Батурина варто приїхати хоча б один раз. Історію краще вивчати на конкретних місцях. Ще і ще раз усвідомлюю, що люди, які залишили в Батуринській історії свій слід 300 років тому, думали іншими категоріями, як і належить гетьманам. Однак їхніми вчинками рухали також почуття. Насамперед почуття обов’язку перед людьми, які довірили тобі владу. А перемагали почуття ненависті до тих, які вдерлися у місто і знищили його. А ще бажання і любов відродити понівечену фортецю і державу, укріпити її так, щоб жодному ворогу не дісталася.

Писати можна багато, але краще один раз приїхати, побачити, вклонитися й ще раз подякувати землі, на якій живеш. І що ось він – наш Версаль – палац Розумовського. А головне – в пам’яті оживають ті врочисті дні відкриття палацу Розумовського, коли президент Віктор Ющенко розчистив сюди дорогу. Дорогу до місця нашої, української сили.

До складу Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» входить 58 об’єктів культурної спадщини, серед яких п’ять пам’яток національного значення.

Найвищого розвитку Батурин досяг за часів гетьманування Мазепи. Тоді місто складалося з Цитаделі, самого міста-фортеці, заміських неукріплених посадів, передмість та Подолу. Архітектурно-меморіальний комплекс Цитадель Батуринської фортеці відтворений у 2008 році на автентичному місці. Поряд зведено скарбницю, яка слугувала для зберігання державного скарбу. Особливу ауру має дерев’яна церква Воскресіння Господнього. Вражає пам’ятник жертвам Батуринської трагедії 1708 року. Неподалік мурована Воскресенська церква-усипальниця (1799-1803 рр.) – місце останнього спочинку гетьмана України Кирила Розумовського. Будинок генерального суду Лівобережної України є єдиною спорудою на території Батурина, що вистояла під час його знищення російськими військами у 1708 році.

Я підіймаюся сходинками вежі Цитаделі – 124 сходинки!  Це щастя – споглядати красу з вершечку пташиного польоту. Десь під розкішними кронами дерев тихо несе свої води Сейм. Це справжня насолода жити в такій красивій державі і мріяти про мир. Це щастя – мандрувати Чернігівщиною. Вона справді – неповторна. І тут доречно ще раз  згадати  Олександра Левочка, керівника департаменту культури, туризму, національностей і релігій Чернігівської облдержадміністрації, подякувати за організований престур для журналістів і процитувати ще і ще раз, що «тут є те, чого, практично, ніде нема...»

Зупинка четверта. НЕОБХІДНО ЩОСЬ ВАЖЛИВЕ ЗРОБИТИ ДЛЯ ЛЮДЕЙ…

Ще один цікавий музей «Вітрила Миклухо-Маклая». Заснований він у 2014 році з метою вшанування пам’яті всесвітньо відомого вченого, етнографа, гуманіста, мандрівника, географа Миколи Миколайовича Миклухо-Маклая.

Микола Миклухо-Маклай – нащадок легендарних запорозьких козаків, видатний вчений, чиї наукові інтереси охоплюють багато людських знань, етнографію, філософію, біологію, географію.

На Великій землі мандрівник видав щоденник подорожей під назвою «Серед дикунів Нової Гвінеї». А ще виступав захисником колоніальних народів, виступав проти расизму та колоніалізму. Саме він на основі своїх досліджень засудив гніт однієї людини над іншою, вивів просту формулу сенсу буття Людини, що повинні дотримуватися всі, незалежно від соціального чи майнового статусу, рівня освіченості, забарвлення шкіри, віросповідування. Бо кожна людина послана Господом на землю жити і творити повсякденне і щось важливе для інших людей. Це і є, на думку вченого, головною ознакою Людини.

У музеї представлено багато цікавих експонатів, створена галерея портретів рідних Маклая. До речі, дві подорожі на острови профінансував онук відомого гетьмана України Кирила Розумовського Олексій Костянтинович Толстой.

Миклухо-Маклай був унікальною людиною. Проживши 42 роки, він став автором 160 наукових праць. Та ні в царській Росії, ні в Союзі, ні в незалежній Україні  не одержав належного визнання. На початку третього тисячоліття цим зайнялася  далека спадкоємиця Миколи Миколайовича Надія Петрівна Міклухо-Маклай з чоловіком Олександром Івановичем. За власні кошти родина створила й побудувала перший на Чернігівщині приватний музей у Козелецькому районі, де народився батько дослідника. Другий музей створили в Криму. А шість років тому відкрили  музей під назвою «Вітрила Миклухи-Маклая» в Батурині.

«Необхідно щось важливе зробити для людей, тільки тоді ти людина», - писав свого часу Миклухо-Маклай про сенс буття Людини.

 

 

 

Ганнина Пустинь

 

ольга новак заньки

 

у Батурині

Людмила ЧЕЧЕЛЬ

Фото авторки

 

Category