Батько в моєму житті

Костирі Наталії, с. Червона Кам’янка Олександрійський р-н Кіровоградська обл. -------------------------------------------------------------------------------

Татусю, ти такий красивий!

Я щиро так тебе люблю,

Тобі я небо прихилю,

Щоб ти здоровий був, щасливий!

«Де мама і тато, там і хата багата,» - каже народна мудрість. У цій мудрості істина, перевірена віками, бо в такій родині тато дбає про добробут сім’ї, прагне матеріально її забезпечити, підтримує дисципліну, привчає дітей до праці. Мама ж піклується про затишок та порядок у домі. У такій оселі радісно і добре живеться, спільно вирішуються всі проблеми.

Як і мама, тато причетний до появи на світ нового життя, нової людини. Як і неня, несе він відповідальність за своє дитя. Без тата складно, без нього не може бути повноцінної сім’ї, а діти ростуть обділені любов’ю та ласкою.

Матусю ми вшануємо щонайменше двічі на рік, а от про тата згадуємо лише, коли славимо воїнів, захисників. Дещо обділив календар татусів своєю увагою, та не обділили своєю любов’ю ми, діти, бо вони ж у нас того варті.

Мій тато – Костиря Володимир Павлович – простий сільський хлопець, який народився в багатодітній родині. Село Червона Кам’янка стало його колискою, найріднішим місцем на землі. Тут пролетіло безтурботне дитинство, покликало школярство. Будучи четвертокласником, залишився мій татусь без батька ( він пішов із сім’ї, влаштовував особисте життя). Всі турботи по вихованню дітей лягли на плечі матері.

Тато був обділений увагою, турботою та любов’ю батька. З якою заздрістю спостерігав хлопчак за своїми друзями, які грали в футбол, майстрували з батьками! Ним опікувалася лише мама та рідний дядько, який нечасто бував у селі.

Минув час. Швидко збігли роки навчання. Продзвенів останній шкільний дзвінок, як одна мить прокружляв у вальсі випускний вечір. Шукав серед присутніх батька. Немає. Не склалося. Мабуть, ще тоді образа поєдналася з рішенням, що своїх дітей він поведе і до першого класу, і станцює з ними вальс на випускному.

Здобув  професію слюсаря – збиральника електромашин і апаратів.  Але мрія стати водієм не покидала тата, тож і закінчив школу ДТСААФ.

Восени 1982 року став Костиря Володимир солдатом. Відслужив гідно в далекій Угорщині та й повернувся до рідного села.  

Довго вдома не сидів, бо кликали юнака далекі дороги, нові міста та села. Пішов працювати водієм до ВАТ «Червонокам’янське РТП», де трудиться і сьогодні. Дуже хотілося татові зустріти батька, похвалитися, що чогось досягнув у житті. Та знову не склалося.

Пробігли літа. Тато має свою сім’ю, вже двічі став батьком. Дарує нам із сестричкою свою ласку, любов і увагу, якою був обділений свого часу. У нашій сім’ї він -  голова. Без нього дім – пустка, бо він не тільки піклується про добробут, а й наповнює дім усмішкою, розумінням, вимогливістю та невичерпною добротою.

            Мій тато може все на світі:

            Майструвати й готувати,

            Ще й задачку розв’язати,

            Навіть кіски заплести,

            І до школи провести.

            Він навчає в шашки грати,

            Може й казку прочитати.

            Нас з сестричкою обіймає

            І від горя захищає!

            Батьку, таточко, татусю,

            Я до тебе пригорнуся

            Серцем ніжним, хоч маленьким,

            Шепочу: «Люблю, рідненький!»

Тато не тільки дарує нам своє тепло, але й отримує його у відповідь. Повертаючись із відряджень, він знає, що вдома його чекають три найдорожчі для нього жінки на Землі – я, сестричка та матуся. Бо ж недарма і в народі кажуть: «Що посієш, те й пожнеш».

Я впевнена в тому, що жнива у мого татуся будуть добрими, бо посіяв він у серця своїх доньок золоте зерно любові та добра, віру в те, що сім’я – це найдорожче, що є в житті кожної людини.

Вдячна тобі, рідненький, за любов і науку, за життя. Пишаюся тобою – простою, доброю і порядною людиною. Дуже хочу, щоб Бог та чарівниця  - доля  дарували тобі довгі – довгі роки життя та міцне здоров’я.