Ювілей заслуженої художниці України відомого фахівця зі скульптури Аліси Забой спонукав замислитися над низкою вагомих культурно-мистецьких подій усієї нашої держави. Покоління шістдесятників, до якого відноситься героїня нашої розмови, прокладало свою творчу стезю у складних політичних умовах української спільноти. В сузір’ї цього мужнього осередку формувався характер, творчі пріоритети, погляди, громадська відповідальність Аліси Василівни.
Вихованка київської мистецької школи А. Забой увібрала все найкраще від класичної школи під час навчання в майстерні відомого скульптора Василя Бородая. Завдяки наполегливій працездатності, допитливості, постійним творчим пошукам мисткиня поступово вийшла на власну стезю. Підґрунтям виразності творів стали інтерпретації потужного суголосся від поєднання класичних здобутків української образотворчості, іконописних канонів, язичницьких та християнських образів, течій модерну. В цьому складному синтезі формувався власний творчий стиль художниці. Бронза, якій надає пріоритет Забой, стає тілесною, м’якою, по-жіночому зворушливою. Величні образи, створені лаконічними формами, додають творам особливої виразності.
Слід зазначити вагому виховну рису творчих здобутків Аліси Василівни. Вона небайдужа до мікрокосмосу людини, тому художниця підіймає теми, які формують інтелект, кругозір, характер, свідомість людини взагалі. Так народилися серії творів «Берегині», «Землі», «Мистецтво на захист дітей», «Земний шлях Богородиці», «Нехай буде воля твоя» та ін. Там в таїні її «Мушель» зароджується життя, щоб стверджувати правду, чистоту помислів, красу, гуманність.
Перед нами художниця високої професійності та самобутнього творчого стилю. Результати творчих надбань можна було побачити на численних виставках, де завжди твори мисткині привертали увагу глядачів. І ось персональна виставка у престижній Київській художній галереї, присвячена ювілею заслуженої художниці України Аліси Забой.
Проєкт до ювілею знаної мисткині готувала команда високопрофесійних фахівців в царині образотворчого мистецтва — керівник Оксана Підсуха, куратори Олена Корусь, Олександр Кухар, дизайнерка Олена Батенко з командою фахівців інформаційного та експозиційного ряду. Партнери: Національний художній музей України, Дирекція художніх виставок України, Музей історії міста Києва та його філія — Музей шістдесятництва, родина Новиків.
Представлені твори свідчать про новаторство скульптур Аліси Василівни Забой (наймолодшої представниці покоління шістдесятників). Потужний та складний синтез архаїки, європейського модернізму та глибокого жіночого есенціалізму, дозволив їй вийти далеко за рамки радянського соцреалізму. Але через підписання «Листа 139-ти» у 1968 році мисткиня на 20 років опинилася під негласною забороною на участь у виставках. Така ізоляція парадоксально врятувала її від ідеологічного тиску й сформувала унікальну, вільну художню мову.
До основних новаторських рис творчості А. Забой слід віднести унікальний стилістичний синтез. Художниця зуміла поєднати академічну школу з елементами світового модернізму (відчувається вплив Олександра Архипенка та Генрі Мура), наївного мистецтва та прадавньої української пластики — зокрема, мотивів трипільської цивілізації та слов'янського язичництва.
Головне творче кредо скульпторки розкриває суть її характеру та творчого спрямування, коли жіночність поєднана з волею, витримкою, баченням свого призначення у мистецтві. Вона надає пріоритет бронзі, прагне возвеличити гуманні принципи існування людини у соціумі. А. Забой переосмислила традиційно «чоловічу» монументальну роботу з металом, наповнивши бронзові форми винятковою пластичністю та чуттєвістю. Жінка у її творчості постає як першооснова Всесвіту, що відповідає за весь людський шлях. Саме такими є її «Берегиня», «Благовіщення», «Марія», «Віра», «Надія» та ін., де м’яка лінія підкреслює жіночність, красу, святість. Але це лише частина уподобань скульпторки, вона прагне передати потужну силу, драматургію, яка робить українську жінку сильною та незламною. Перед нами знакові твори «Жага», «Ризик», «Євангелісти», унікальна серія, присвячена Землі…
Мисткиня відмовилася від статичного копіювання реальності. Форми її скульптур рухомі, плинні, сильно нюансовані та часто тяжіють до абстракції, передаючи не просто фізичне тіло, а психологічний або духовний стан («У русі», «У спогадах», «У сумнівах»). У 1990-х роках виникає тяжіння до християнських євангельських сюжетів, які вивели українську сакральну скульптуру на рівень загальнолюдських філософських узагальнень.
Головний твір Пекторалі А. Забой «Пієта — ХХ століття» розкриває найсильніший прояв її художнього новаторства, присвячена пам’яті Алли Горської. Складне завдання художниці проявилося в тому, що вона модернізувала класичний біблійний сюжет оплакування, перетворивши його на універсальний символ болю за героїчним поколінням знищеної української інтелігенції.
Наші шляхи кілька разів перетиналися (помешкання Алли Горської на Терещенківській, куди приводив мене Борис Плаксій). Заходили у парадне через пароль, а виходили сходами у двір для безпеки. Ми в одні роки навчалися в Київському художньому інституті, ректором якого був Василь Бородай (одночасно він був керівником майстерні нашої ювілярки). Нам пощастило навчатися в колі унікальних митців, які формували мистецьку школу та щедро передавали свої знання молодому поколінню. Більшість із нпх пройшли через політичні репресії, були закарбовані морально, зуміли зберегти людяність та свою відданість мистецтву. Цей катехізис ми ще згадаємо, коли звернемося до творчого спадку мисткині.
Відвідували Музей-майстерню Івана Кавалерідзе, який очолював Ростислав Синько, бували у «Хрещатому яру» на вулиці Свердлова, спілкувалися на виставках, обговорювали досягнення молодих скульпторів, брали участь у зборах Київської організації Національної спілки художників України. Аліса Василівна вже багато років очолює секцію скульпторів КОНСХУ і глибоко знає досягнення своїх підопічних.
Висока професійність, творчі здобутки, глибокі знання в царині українського та світового мистецтва, об’єктивність, розсудливість притаманні Алісі Василівні. Її виважене слово завжди має рацію, ставить крапки під час дискусу, узагальнює формат багатьох питань.
Світогляд мисткині, її неймовірна жадібність до життя, прагнення справедливості, людяність близькі мені. Такі відносини — дар Божий, і я з великим задоволенням веду розмову про унікальну представницю Київської творчої еліти. Спали на думку відомі слова Т. Шевченка з вірша «Доля»:
...Ми не лукавили з тобою,
Ми просто йшли; у нас нема
Зерна неправди за собою.
Ходімо ж, доленько моя!
Мій друже вбогий, нелукавий!
Ходімо дальше, дальше слава,
А слава — заповідь моя.
Від води й роси на довгі роки бажаю нашій ювілярці подальшого творчого натхнення та нових художніх образів.
Валентина ЄФРЕМОВА
