В галереї «Митець» Київської організації Національної спілки художників України проходить виставка Романа Селівачова «Пустеля праведників». Сама назва спонукає до роздумів над непростим сьогоденням, яке випало на долю українського народу. Через представлені картини, сповнені драматичних подій, художник порушує тему, яка вже увійшла у світову історію.
Роман Михайлович Селівачов — випускник Національної академії образотворчого мистецтва, знаний іконописець, член НСХУ. Він представник відомої мистецької династії. Його дід — Роман Олексійович Селівачов (191401995) — один із провідних дизайнерів і організаторів видань української книги 1950–1980-х років, а прапрабабуся — Катерина Сергіївна (уроджена Щербачова, 1864— після 1913) — художник із кола «Передвижників», авторка книжкових ілюстрацій, портретів та трьох олійних картин, експонованих на виставках цього мистецького угруповання в 1898–1900 рр. Батько Михайло Селівачов — доктор мистецтвознавства, відомий науковець, дослідник українського мистецтва, експерт, професор НАОМА.
Виставка «Пустеля праведника» знайомить глядача з сучасним українським мистецтвом, яке має органічний зв'язок з історичною спадщиною свого народу. Роман Селівачов впевнено будує свою мистецьку стезю через осмислення творчих здобутків київської живописної школи у синтезі з сакральним мистецтвом, архаїкою та сучасною ідентичністю. Його образи — це архетип ні фігури, виведені на новий рівень: воїни, жінки, ангели, тіла, полум’я, знак, жест, колір. Деякі з них виконані на кришках ящиків з-під набоїв.
У роботах, присвячених українському війську, поєднано іконографічну традицію з елементами символізму, психоаналітичного мистецтва та авторського стилю. В такому складному синтезі художник створює авторський малярський стиль з красномовними сюжетами філософського забарвлення. Кожен створений образ вирізняється характерним вишуканим малюнком, який своєю ритмікою створює напругу, драматургію сюжету. Це люди фронту, в бронежилетах, з військовим приладдям, не народжувалися воїнами, їх вимусила стати в стрій війна. Перед нами «Повелителька дронів», «Козак-молитовник», «Козак-дронар», написані на ящиках з-під снарядів як вагома частина війни. Мажорна палітра підкреслює тривожний стан, додає особливої напруги представленому дійству.
Новітність живопису Романа Селівачова полягає, як ми вже згадували, у синтезі глибокої сакральної традиції, архаїки та психологічного символізму, через які митець осмислює сучасну українську ідентичність в травму, як наслідки війни. Так на тлі ящиків від стріляних гільз митець створює портретну композицію «Окопна трійця». Образ несподіваний, сміливий тим, що ми звикли думати, що сакральне мистецтво як відлуння минулого. Проте воно народжується й сьогодні. Напрошується гасло з вірша Андрія Демиденка «Нас вибрав час, не ми його обрали», підтверджуючий моральний стан художника.
Український фронт з понівеченими долями, зруйнованими місцями, випаленою землею — це нова пустеля, створена ворогом. Ми живемо в дійсності, коли кожен метр землі може стати останнім. Небезпека прихована не тільки за горизонтом, а й в кожному русі, подиху неба. Християнство знає тисячі святих пустельників, які добровільно залишили цей світ, щоб перемогти власні пристрасті. Український воїн не шукав пустелі. Вона сама прийшла на родючу землю й спалює все живе на Донеччині, Херсонщині, Поліссі, степах Запорізьких, ланах Слобожанщини. Р. Селівачова не цікавить документальність воєнних баталій, а її духовний вимір. Не зброя сама по собі, а любов, яка змушує людину добровільно ризикувати своїм власним життям заради інших.
Тому художник прагне засобами образотворчої мови вшанувати наше воїнство. На виставці ми бачимо психологічну драму, своєрідні есеї, з образами воїнів, дронарів як сучасних святих. Цілісність побудови експозиції підкреслює умовний райський сад, як середовище мирного, світлого майбутнього для українського народу, де «І на оновленій землі врага не буде супостата. А буде син, і буде мати, і будуть люде на землі». Так Тарас Шевченко написав ці рядки тоді, коли для України надія здавалася майже неможливою. І все одно він бачив свою землю — без страху і поневолення. Так його слова й сьогодні звучать як наша спільна мрія і непохитна віра. Шевченко і досі серед нас — у наших серцях, у нашій відвазі, у нашій здатності не здаватися, навіть коли здається, що сила ворога непереможна. Його мова звучить в творах художника, нагадуючи, що свобода і гідність завжди варті боротьби.
Варто підкреслити патріотичну, виховну силу виставки, яка промовляє через глибину створених художніх образів, які спонукають подолати усі перешкоди. Мимоволі на думку спадає Святе письмо, де сказано, що «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто душу свою покладе за друзів своїх». Саме ця любов, а не смерть, є головним лейтмотивом виставки.
Валентина ЄФРЕМОВА
