Культура

«Дарничанка» скликає друзів

Заслужений народний ансамбль пісні і танцю України «Дарничанка» вміє створити свято й полонити своєю майстерністю глядача. Коли співає «Дарничанка», зали переповнені. Глядачі одухотворені. Оплески найгучніші. Враження найприємніші. Керівник ансамблю Петро Андрійчук, заслужений працівник культури України, професор Київського національного університету культури і мистецтв любить і вміє дарувати свято. Цього разу на гостину він запросив народний ансамбль танцю «Київ-Політ» Центру культури «Святошин» (керівник Михайло Кадученко, концертмейстер Віталій Бондаренко). Наприкінці концерту директор Київського міського центру народної творчості та культурологічних досліджень, заслужений працівник культури України Микола Пересунько вручив посвідчення про присвоєння ансамблю «Київ-Політ» звання «Народний колектив». Цю звістку учасники колективу й гості зустріли бурхливими оплесками.

Таємниця «солодкоголосого лебедя Ейвону»

Однак всесвітня слава цього дивовижного митця ренесансної доби увійшла в явне протиріччя із браком біографічних фактів про людину, яка народилася понад 450 років тому у Стратфорді-на-Ейвоні. Кричуща невідповідність його творчого спадку легенді про нього спричинила так зване «шекспірівське питання» та поділила шекспірознавців усього світу на стратфордіанців та антистратфордіанців. Його життя та смерть оповиті ореолом таємниці: є тільки ім'я — одне ім'я без плоті й крові. Мабуть, у тому й полягає драма історії, що западини історичної пам'яті заповнюють легенди, які претендують на роль істини. Мозаїка з фрагментів історичної правди та примхливих фантазій властива й легенді про Шекспіра, яка набувала свого канонічного вигляду протягом трьох століть. Та головне про людину зі Стратфорда висловив французький шекспірознавець Іполит Тен: «Ми знаємо лише те, що він народився, одружився та приїхав у Лондон, доопрацьовував чужі п'єси, писав свої, заповідав родині майно та помер». Чи не замало для біографії генія?

Шевченкіана. Українська пісня в Намюрі

На моєму столі лежить платівка — «Українська церковна музика», яку виконує бельгійсько-український хор імені Тараса Шевченка. Час від часу цей дорогоцінний подарунок повертає мене у спогади. Особливо у ці весняні шевченківські дні. Нещодавно, перебуваючи в чудовому місті Намюр, що у Бельгії, вдалося познайомитися з дружиною керівника бельгійсько-українського хору імені Тараса Шевченка Мішелін Світий-Вандам (Micheline Swityj) та учасницями хору Бертою (Berthe Goffin) і Жаклін (Jacgueline Roman). Ведемо розмову за кавою у затишному дворику Берти і Жаклін. Чудовий вид на сад, який охоплює панораму, де тихо несе свої води річка Маас. Бельгійсько-український хор імені Тараса Шевченка в Намюрі у 1972 році створив українець пан Романа Світий та його дружина Мішелін Вандам. На жаль, кілька років тому пан Роман пішов із життя, залишивши добрий слід і найбільше багатство — збережені українські церковні пісні у виконанні бельгійсько-українського хору імені Тараса Шевченка. Майже півстоліття тому для Бельгії то був маленький експеримент, — хор, в якому лише українською співали переважно бельгійці. Хор успішно виступав у різних країнах Європи, навіть записав платівку з українською церковною музикою.

Родинна портретна галерея

Щоправда ці слова геніального художника поширюються виключно на професійних митців. Митців, здатних оживляти свої потаємні мрії в різних мальованих образах. Доносити до глядача свій власний внутрішній світ засобами, здавалося б, звичайного малюнку. Але те, що це непросто, розуміє кожний, хто хоча б одного разу в житті брав у руки пензля. Для того, щоб полотно заграло всіма барвами веселки, мало одного бажання, треба мати великий талан і той дух, про який колись говорив Леонардо да Вінчі, що і перетворює звичайний малюнок на незвичайне і велике мистецтво. Надія Іванівна Бугай не народилася художником. Вона так само, як й інші діти, не вміла малювати. І зрозуміло, що цьому її не могли навчити уроки малювання в молодших класах звичайної середньої школи.

Ходіть у театр

За сприяння Посольства Канади в Україні в Національному академічному драматичному театрі ім. І. Франка відбулася прем’єра вистави А. Бушковського (переклад з англійської С. Боршевського) «Сторонні серед нас». Автор зосередив увагу на проблемах людських стосунків (родинних непорозуміннях, зрадах найрідніших, любові, почуттях милосердя і доброти). У виставі блискучий акторський склад. Народні артисти: Володимир Нечипоренко, Ірина Дорошенко, Олег Шаварський, Галина Яблонська, Тарас Жирко, Ніна Гіляровська та інші майстерно розкрили образи своїх героїв, не залишивши байдужими глядачів різного віку.

«Тарас Шевченко в моїй родині»: фестиваль родин на благословенній Канівській землі

У перші дні весни, 2 березня 2019 року, напередодні 205-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка, на благословенній Канівській землі, де спочиває прах Великого Кобзаря, видатного сина українського народу, в Канівському коледжі культури та мистецтв відбувся фестиваль родин «Шевченко в моїй родині», засновниками та організаторами якого є Громадська організація «Міжнародна федерація жінок за мир у всьому світі» (Голова організації Тетяна Коцеба), «Видавничий дім, Всеукраїнська газета «Справи сімейні» (Головний редактор Михайло Ільїн, заступник Головного редактора Людмила Грабовенко).

Цікаві факти про японську культуру

Японці мають дуже цікаву особливість: з ними треба так спілкуватися, щоб виникала взаємодія замість «театру одного актора», тобто, щоб обидва співрозмовники активно приймали участь у розмові. Я багато разів бачив, що коли один із співрозмовників з якоїсь причини протягом довгого часу мовчить, то японці зазвичай припиняють спілкування. У них дуже розвинуте відчуття такту, тому якщо розмова не підтримується, вони її просто припиняють. У кінці розмови японці досить часто говорять іншим, а інколи, й мені, Gambatte kudasai! Буквально це позначає «зробіть все можливе, працюйте старанно». Через такі слова можна відчути ставлення японців до всього, чим би не займалися — чи то продаж вуличної їжі, чи робота у престижній компанії — вони дуже серйозно та з відповідальністю відносяться до будь-якої справи й дуже старанно працюють і підтримують людей навколо.

Дев’ять метрів вишитої історії

Трипілля, Київська Русь, Дерево життя, зірки та космос — це фрагменти презентованого у дзвіниці Успенського собору Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника Рушника національної єдності. Далі слідує шикарне козацьке бароко, серцевиною якого є шишка — символ, що прийшов у козаччину з прадавніх часів. Два трикутники — це криниця. Два птахи — душі наших предків з гілками слави героїв-борців, які віддали своє життя за Україну. Трохи далі Берегині — жіночі фігури тримають у піднятих руках розшитий золотом Тризуб. Хранителі Рушника національної єдності — родина Степаненків — Тамара та Микола. Рушник національної єдності вирушає у тур з нагоди 100-річчя Соборності України. Саме звідси розпочнеться культурно-мистецька та соціально-політична акція «Рушник національної єдності — соборна Україна».

Про щастя, горе, любов і прощення

Два дні у Києві гостинно зустрічали відому й талановиту письменницю Марію Ткачівську, яка завітала з Івано-Франківська. Марія Ткачівська — українська поетеса, письменниця, кандидат філологічних наук, перекладачка та педагог. Лауреатка премій імені Івана Франка, премії імені В. Стефаника та літературного конкурсу «Коронація слова». Пані Марія успішно презентувала щойно видані у Харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» романи «Голос перепілки» та «Тримайся за повітря». Романи про щастя, горе, любов, прощення… Романи абсолютно різні, хоч і присутня об’єднуюча лінія: тема обездолених дітей.

«Для чого писати романи, якщо саме життя роман?»

«Шолом-Алейхем» — мир вам! Ось так, звертаючись до серця кожної людини, увійшов у світове письменство класик єврейської літератури Шолом Рабинович, якого світ понад сто років знає як Шолом-Алейхема. Його творчість витримала іспит часу і стала важливим внеском до скарбниці світової культури. 2 березня цього року в Києві відсвяткували подвійний ювілей: 160-річчя від дня народження видатного єврейського письменника та 10-річчя від заснування Музею Шолом-Алейхема — філії Музею історії Києва. Київ завжди посідав особливе місце у серці письменника, вабив його своєю чарівною красою і культурним життям. Тому й нестримно тягнуло його сюди у юні літа та й на схилі віку, на чужині, у Нью-Йорку, коли висловив побажання він, уже тяжкохворий, бути похованим у київській землі. «Київ — це моє місто… Те, що я не можу бути у Києві, навіває на мене журбу» — ось так своєрідно сповідувався він у своїй любові до нашого міста у відповіді на вітальну телеграму з Києва з нагоди 25-річчя творчої діяльності (згодом він згадає його як Єгупець). Урочисті заходи з нагоди цих ювілеїв проводилися під патронатом Україно-ізраїльського інституту підтримки громадянського суспільства імені Голди Меїр та Фонду імені Шолом-Алейхема.

Сторінки