Таємниця “Солодкоголосого лебедя Ейвону”

Саме так поет Бен Джонсон вшановує пам'ять Уільяма Шекспіра у легендарному Першому фоліо – посмертному виданні його п'єс, без яких навіть неможливо уявити собі світову культуру останнього тисячоліття. Однак всесвітня слава цього дивовижного митця ренесансної доби увійшла в явне протиріччя із браком біографічних фактів про нього, людину, яка народилася 460 років тому в Стратфорді-на-Ейвоні. Кричуща невідповідність творчого спадку Шекспіра легенді про нього спричинила так зване «шекспірівське питання» та поділила шекспірознавців усього світу на стратфордіанців та антистратфордіанців. Його життя та смерть оповиті ореолом таємниці: є тільки ім'я – одне ім'я без плоті й крові. Напевно, у тому й полягає драма історії, що западини історичної пам'яті заповнюють легенди, які претендують на роль істини. Мозаїка з фрагментів історичної правди та примхливих фантазій властива й легенді про Шекспіра, яка набувала свого канонічного вигляду протягом останніх трьох століть. Та головне про людину зі Стратфорда висловив французький історик Іполит Тен: «Ми знаємо лише те, що він народився, одружився та приїхав у Лондон, доопрацьовував чужі п'єси, писав свої, заповідав родині майно та помер». Чи не замало для біографії генія?

Страсті по Шекспіру

Ще з XVIII століття йде безперервна суперечка навколо Шекспіра, причому сумніви у творчих можливостях людини зі Стратфорда висловлювалися багатьма видатними митцями англосаксонського світу, серед яких – Чарльз Діккенс, Марк Твен і Уолт Уітмен. 

Та проблема зовсім в іншому: не у кількості істинних біографічних фактів, а в їх несумісності зі змістом і стилем шекспірівських творів. Зокрема, нечисленні факти з життя Уілла Шакспера (Will Shakspere) зі Стратфорда, які наводять деякі автори (зокрема, Ілля Гилілов у праці «Игра об Уильяме Шекспире, или Тайна великого Феникса»), свідчать більше про вдалого ділка, аніж про великого драматурга.

Полишивши рідне місто із пустими кишенями, він понад чверть століття по тому стає власником найбільшого майна у Стратфорді. Дійсно, у травні 1597 року Шакспер придбав другий завбільшки будинок у Стратфорді (Нью-Плейс), 1599-го стає пайовиком театру «Глобус». Водночас придбав землі біля Стратфорда і купив будинок у Лондоні. Нарешті, у березні 1613-го Шакспер поступається своїм паєм в акторській трупі, скасовує свої фінансові справи у Лондоні та остаточно повертається у рідне місто, де раптово помирає у квітні 1616 року. На смерть Шакспера не відреагував ніхто, крім його зятя, який залишив такі слова у щоденнику: «Тесть мій упокоївся». І це при тому, що на смерть видатних людей складалися елегії, видавалися поетичні збірки. Парафіяльна книга у Стратфорді засвідчила, що «25 квітня 1616 року похований Уілл Шакспер, джент.». І більш – нічого…

Чудесне перетворювання Уілла Шакспера зі Стратфорда в Уільяма Шекспіра (William Shakespeare), у того, «хто списом потрясає», відбулося 1593 року, коли вийшла друком його еротична поема «Венера і Адоніс» з авторською присвятою графу Саутгемптону. Відтоді явилося у світ ціле сузір'я блискучих комедій і трагедій, історичних хронік та цикл сонетів.

Про що свідчать рукописи

Радянські шекспірознавці, серед них – Олександр Анікст та Юрій Шведов, традиційно дотримувалися стратфордіанської позиції. Адже радянському читачеві потрібний був традиційний Шекспір – звичайна людина за походженням з англійської глибинки. 

Але й в працях радянських стратфордіанців, зокрема Анікста, відсутні відомості про те, чи вирушав Шекспір за межі Лондона (тим більш – Англії). Однак у його п'єсах відчуваються справжній дух і сонце Італії, неповторний колорит цієї країни Ренесансу. Причому італійські міста – Верону і Падую, Венецію та Мілан – він явно знав не з чуток. Автор «Приборкання норовистої» у захваті згадує Падуанський університет, а освідчення у коханні до своєї alma mater може присвятити лише її студент у минулому. 
Між тим, просто уважне читання шекспірівських творів надає можливість відчути надзвичайно багатосторонню та енциклопедично освічену особистість автора. За думкою багатьох дослідників, творець такої літературної спадщини мав фундаментально володіти італійською, французькою та іспанською, давньогрецькою і латиною. Шекспірівські герої начебто просякнуті афоризмами античних філософів, а їх автор блискуче освічений на греко-латинській культурній традиції, на глибокому знанні греко-латинської міфології, творів Гомера та Овідія, Плавта і Сенеки, Плутарха й Тита Лівія. 

Та передусім, він збагатив рідну англійську мову. Його словник налічує близько 20 тисяч слів, тобто у 2–3 рази більше, ніж у найбільш освічених та літературно обдарованих людей того часу та колег наступних поколінь. За даними Оксфордського словника, в англійську мову Шекспір увів понад 3200 нових слів – більше, ніж Френсіс Бекон, Бен Джонсон та Джордж Чапмен разом. Нічого подібного світова література не знає! 

Надзвичайно широке коло читання Шекспіра: європейські письменники і філософи – Монтень, Раблє, Ронсар, Аріосто, Боккаччо. Як історичний мислитель Шекспір стояв на ступінь вище понад сучасних йому історіографів. Він добре знав Священне Письмо, епос про короля Артура і творчість «батька англійської поезії» – Джеффрі Чосера. Спеціальні дослідження свідчать про обізнаність його у таких специфічних галузях знання, як правознавство, риторика, музика, медицина, військова та навіть морська справи!

Найбільш вражає глибоке знання автором шекспірівських творів придворного етикету й вищого світу, куди не мала доступу звичайна людина. Та головне відчуття від цих п'єс – невмируща правдивість образів, невичерпний вир життя, у який поринає кожний. 

Розенкранц і Гільденстерн

Відтак, лишилося чимало гіпотез та ціла галерея реальних претендентів на «шекспірівський трон», яким властива була любов до Мельпомени й пристрасть до пера. 

Найбільш популярна гіпотеза щодо авторства шекспірівських творів викладена у фундаментальній праці Іллі Гилілова «Игра об Уильяме Шекспире, или Тайна великого Феникса», яка мала гучний резонанс у науковому світі. За гіпотезою Гилілова, літературна маска Шекспіра приховувала Роджера Меннерса (5-го графа Ретленда) і його дружину Єлизавету Сидні-Ретленд, дочку поета Філіпа Сидні. Головним аргументом на користь цієї гіпотези стала історична знахідка – рукопис пісні з п'єси Шекспіра «Дванадцята ніч», виявлений російським професором-емігрантом Петром Пороховщиковим в архіві замка Бельвуар, родовому маєтку Ретлендів. 

Гилілов звертає увагу на збіг багатьох фактів з біографії графа Ретленда і Шекспіра. 
Ще у коледжі Ретленд мав прізвисько «Shake-Speare» («той, хто списом потрясає»), а ім'я та прізвище «Уільям Шекспір», як вище згадано, з'явилося уперше, коли вийшла друком його еротична поема «Венера і Адоніс» з авторською присвятою графу Саутгемптону. Звичайно, що обоє – Ретленд і Саутгемптон – перебували на одному щаблі соціальних східців. У Падуанському університеті Ретленд навчався разом із датськими студентами – Розенкранцем і Гільденстерном (дійовими особами у «Гамлеті»). Інтелектуал за всіма показниками свого часу, він володів італійською та французькою, давньогрецькою і латиною. Цілком імовірно, що його словник за обсягом охоплював понад 20 тисяч слів. Ретленд надзвичайно захоплювався театром, а у другому виданні «Гамлета» згадується Ельсінор. Завершення творчої діяльності Шекспіра збігається зі смертю графа Ретленда – влітку 1612-го (в 1613-м він назавжди залишає Лондон та остаточно повертається до Стратфорда). Надгробок Шекспірові виконав саме той скульптор Герарт Янсен, відомий раніше своїм надгробком графу Ретленду у фамільній усипальниці.

Праця Гилілова переконала багатьох шекспірознавців. Однак, не усі твори Шекспіра, на думку вченого, належали подружжю Ретлендів. Імовірним співавтором вважав він поетесу Мері Сидні Герберт (сестру поета Філіпа Сидні) – графиню Пембрук.

Таким чином, поки інші творили під ім'ям Уільяма Шекспіра («того, хто списом потрясає»), сам Шакспер займався лихварством та придбанням нерухомості у Стратфорді, а також встигав грати у театрі «Глобус», пайовиком якого він був. Таким чином, відбувся справжній гендель (чи містифікація?): граф Ретленд домовився із лихварем Шакспером щодо авторства. Адже Shakspere (Шакспер) та Shake-Speare (Шекспір) читаються майже однаково! Крім того, театральна справа – не для ясновельможного лорда (не лицарська та справа). 

Зі смертю графа, а згодом – його дружини, була скасована й домовленість із Шакспером; йому пропонували покинути Лондон назавжди. 

І нарешті – про смерть. Відомо, що Шакспер захворів й помер у квітні 1616-го, після веселої вечірки, що відбулася на честь колишніх друзів з творчого цеху, які прибули з Лондона – поета й драматурга Бена Джонсона та Майкла Дрейтона, земляка Шакспера. Для 52-річного актора ця вечірка стала фатальною. Помер він саме від лихоманки, на яку захворів тоді. Здавалося, усе логічно: поети провідували «відставного» поета й драматурга. Але, якщо взяти до уваги іншу версію – щодо повернення у Стратфорд лихваря й маловідомого актора Шакспера, який виконував іншу роль, у проєкті «Шекспір, який списом потрясає», тоді візит поетів здається досить дивним. Навіщо провідувати людину, шляхи з якою розійшлися назавжди? Навряд чи заради «духовного» спілкування. А може, просто Бен Джонсон і Майкл Дрейтон, виконуючи якесь доручення (чи злую волю?), мали намір позбавитися від свого колишнього колеги, який занадто багато знав?

Посмертна літературна доля

Бен Джонсон не забув старого друга. Він вшанував його пам'ять 7 років по тому – у легендарному Першому фоліо – посмертному виданні його п'єс, підготовленими за сприянням братів Уільяма, графа Пембрук й Філіпа, графа Монтгомері, та за фінансової підтримки їх матері, графині Мері Пембрук. 
Поетичне звертання Бена Джонсона до читача – To the Reader (яке вміщене на титульному аркуші фоліо поряд із портретом Шекспіра), цікаво коментує Валентина Новомирова у своїй праці «Кто придумал Шекспира?». Вона стверджує, що у рядку It was for gentle Shakespeare cut, дієслово cut слід сприймати з часткою to як інфінітив, тобто щоб рядок читати як It was for gentle Shakespeare to cut («Це для того зроблено, щоб благородного Шекспіра вирізати»). А далі слід вирізати портрет Шекспіра і побачити у віконці істинних авторів п'єс – вищезгаданих братів Уільяма, графа Пембрук, й Філіпа, графа Монтгомері. Якраз на тій же сторінці надруковано і їм присвяту цього фоліо. Аркуш, який містить портрет, на зворотному боці чистий. Отже, «процедура» вирізання не зіпсує тексту. 
За думкою шекспірознавців, автором присвяти був саме Бен Джонсон. Знайшла Новомирова й примірники Першого фоліо з вирізаними портретами Шекспіра. Отже, читачі вже у XVII столітті сприйняли пораду Бена Джонсона й правильно прочитали рядок It was for gentle Shakespeare cut. Далі Новомирова стверджує, що графиня Мері Пембрук теж є співавтором творів Шекспіра (до речі, її думка збігається з гіпотезою Гилілова). 

Минав час. Уходили з життя свідки таємниці, горіли рукописи. Після смерті графині Пембрук згорів її архів у маєтку Wilton House. Згоріла й бібліотека Бена Джонсона.

З виходом із друку фоліо легенда про Шекспіра розпочала своє життя…

Час відкриває нам ще більше духовних глибин у творчому спадку Шекспіра. Та головне відчуття, що він розмовляє з кожним поколінням та епохою по-новому. У його творах – нетлінний зв'язок проблематики часів, тих духовних пошуків, якими живе та житиме людство. Ось чому так потрібен Шекспір сьогодні!

Але Шекспір не спромігся сказати всю правду про себе – то була не його таємниця. 
Мабуть, у «Гамлеті», як ніде в іншій п'єсі, розкрита трагедія самотності людини, приреченої на мовчання. Лише у фіналі трагедії проривається крик відчаю її героя: «Ви нічого не знаєте про мене! Ти, Гораціо, живи, щоб сказати їм про мене!»

Напевно, прийде час, коли відкриється світу ясний образ історичної правди...
Проте чи слід її шукати? Отже, вшануймо скромну людину зі Стратфорда; саме через неї прийшли до нас невмирущі шекспірівські образи, які стали надбанням людства.