Жертовність та любов до України Світлани Касьяненко
Блукаючи звабливими тенетами Інтернету, натрапила на дитячу пісеньку автора Світлани Касьяненко — «Синьоока річечка». Авторка мені вже була відомою, але коли я прослухала цю ніжну, веселу, грайливу, теплу пісеньку дитячим мультяшним голоском, моє обличчя засяяло також дитячою усмішкою, тож, не втрачаючи часу написала (як нині модно) в «приват» до пані Світлани із пропозицією випити ароматної кави.
Діапазон емоцій від розмови з багатогранною особистістю мінявся щохвилинно. Світлана — водночас вольова, сильна і вразлива, різна вона, як і врешті її творчість. В її пісенному репертуарі є пісні для кожного, хто хоче і вміє співати: колискові, шансон, романс, естрадний жанр, марш, твори для хорових колективів, ансамблів, жартівливі пісні та про наболіле: останні народжені для українських захисників — гострі і правдиві, пекучі, з наповненням, ті, що надихають, пробуджують, обурюють, але ні в якому разі не залишають слухача байдужим.
Отож, до справи:
— Світланко, коли Вам пишеться?
— Коли треба. Коли є час. Телефонують: «Треба «Солдатський марш», швидко». Відповідаю: «Я миттю!» Сідаю і пишу. Наступного дня прочитаю свіжим оком і висилаю аранжувальнику, виписуючи свої побажання. Давно не пишу по натхненню — воно кудись зникло… Пишу тоді, коли комусь треба. Приїхала в черговий раз на війну, під кодовою назвою АТО, там помітила образ свого земляка Миколи, з Білозір’я, що на Черкащині: хлопець приїхав з гармошкою на «фасад» і загнаний у 5-й кут співає пісні. Негайно пишу: «Зеленоокий хлопець, що воював у Щасті, співав пісні у 5-му куті. А хлопці чекають, аби пісня була про них і зараз, коли на часі… адже це думка, увага, повага до них. Хочеться їх оспівати, увіковічнити в піснях. Привезти шматок домашнього сала — це добре, а ось де ж їжа для душі?
— Коли вперше поїхали на Схід? Що спонукало?
— Під час Майдану познайомилася з Костею Олійником з Харкова, відомим як «Сурмач Майдану». В травні 2014-го на Майдані підійшов лікар із Франції — Кріс. Він і досі додому не їздив, коли збирається їхати, хлопці навколішки просять залишитись, так ось: він тоді попросив, аби ми дали концерт хлопцям під Борисполем, там стояли «Золоті ворота». Це була наша перша поїздка, там хлопці замовили мені козацьку батальйонну пісню і через 2 доби поїхали воювати. Так народилася моя перша пісня про війну під назвою «Козацька-батальйонна». Так створилася мобільна концертна волонтерська група «Вольниця», в складі якої їздили багато волонтерів, співаків, поетів, журналістів. Нині здійснили 92-гу поїздку.
— Напевно, за стільки разів довелося побачити всякого?
— Ой, не кажіть… Іноді не віриться, що це я, що це все відбувається зі мною. Було й так, що думала, що це вже остання поїздка, бо страх, то штука серйозна: мокріють долоні, пересихає у роті, підкошуються ноги… Взагалі, поїздки дуже виснажливі: спочатку потрібно десь добути грошей на солярку, напросити автобус ласощів, тоді поїхати на 4 дні з дому… Дорога неблизька, бездоріжжя, ночувати не завжди є де або вночі не до сну, бо мої хлопці хропуть хором… іноді голодні, та й коли на нулівці даєш концерт за 300 метрів від сєпарів, то стомлююсь від бронежилета — особливо, коли кілька концертів треба відпрацювати. Не те, що співати — дихати немає чим. За те, в ньому надійніше, якось у Мар’їнці оголошую російською: «Сєпари! Слєдующая композиция для вас из кинофильма «Бандитский Петербург». Отдохните, потанцуйте… У відповідь автоматна черга.
— Світлано, Ви член 6 громадських організацій, активна, автор пісень, дитяча письменниця, волонтерка… Коли все встигаєте, і чи маєте якісь відзнаки за свою позицію?
— Звісно маю, ось! Це — орден козацької слави 2-го ступеня, це — медаль Богуна, це — «За жертовність і любов до України», відзнака «За заслуги», медаль «За відродження України», золота медаль «Україна», «Захиснику державності», а це — медаль за Міжнародну літературну премію ім. Валентина Михайлюка.
— Не в кожної жінки стільки нагород… Кудись одягаєте цей жакет?
— Ні. У нас люди не готові сприйняти блондинку в орденах. Навіть об людей у камуфляжній формі іноді витирають ноги, а що вже говорити це все привселюдно виставить жінка! І не лише тому не одягну, але й тому, що у нашому суспільстві все перекособочене і функціонує неправильно: зустріну бійця з нулівки, що виповз з того світу, у нього, напевно, жодної нагороди й немає… Як у очі дивитися?
— І все ж… про творчість. Скажіть, як можна заспівати таким дитячим голоском? Вам ніколи не пропонували озвучувати мультики?
— Ні. На жаль, мрію. А цим голосом володію з дитинства. Коли хочу підійняти настрій, це діє в кожній компанії!
— У Вас велика кількість домашніх квітів. Розбуялися. Це теж своєрідне захоплення?
— Не можу жити без тварини і рослини. Мені з ними добре — почуваюся в гармонії. Іноді дивимося з моїм песиком один одному у вічі… довго… і не змигнемо. Між нами неймовірна Любов.
— Який наступний твір, над чим працюєте?
— Готую пісню «48 янголів», про лікарів, які загинули під час війни, захищаючи і рятуючи інших. Шукаю кошти записати.
Потім пані Світлана розклала переді мною цілий калейдоскоп збірок, книжечок, календарів, у які входить і її творчість, і де описують її творчий шлях. Ознайомилася з музичною виставою для малят, книжечками «На канікули в село» та «Гарна господиня». Несподіванкою стала збірка гумору «Сміхотерапія» із замальовками відомого карикатуриста Анатолія Василенка та вірші, написані билинним стилем… Залишилося подякувати та побажати гідній доньці Шевченкового краю наснаги та процвітання. Отож моя кава була не лише ароматною, а й приємною і незабутньою. До наступної кави!
Наталка Капустянська, фото з архіву Світлани Касьяненко
