Знайомтеся – Михайло Галицький з Бельгії.Українець, який вперше ступив на землю батьків у 1992 році, аби зустрітися з ріднею. Українець, який не просто говорить українською мовою (до слова, володіє п'ятьма мовами). Українець, який живе Україною, де б не був. Українець, який вибудував будинок своїми руками від фундаменту до сволока. Його домівку називають українським музеєм у Льєжі, що в Бельгії. Але для нього самого кожен предмет: картина, вишиванка, книжка, керамічна статуетка мають свою історію, своє призначення. Від народження він живе Україною.
Його мова така щира й розкішна, мов українська пісня... Його слухати, мов пити джерельну воду. А головне — він скромний. Мені довелося багато випити кави, аби взяти до рук Подяки, Грамоти за вагомий внесок та розбудову УГКЦ, за безвимірну допомогу Україні у ці важкі роки війни, за надання медичних матеріалів, іграшок дітям-сиротам....
Світку мій високий з маминим чолом…
Михайлу Галицькому виповнилося 80. Сам він відбувається жартом: «Мені чотири двадцятки, бо французькою це звучить quatre-vingt – буквально: чотири двадцятки». Своє життя пролистує мов товстелезну книжку, яка складається з багатьох розділів: злети й падіння, важливі уроки, сім’я й родина, важка праця, багато відряджень по світу. Кожна сторінка – це безцінний досвід, який формував особистість.
Народився в Німеччині. Саме там зустрілися його молоді й красиві батьки Петро Галицький та Катерина Олексюк, які тяжко працювали у баворів. Під час Другої світової війни нацистський окупаційний режим примусово вивіз їх з України. Коли народився первісток Михайло, батько поїхав на заробітки до Бельгії. На шахтах потрібна була робоча сила. Згодом мама, вагітна Анею, з маленьким сином вирушила вслід за чоловіком. Згодом народилися Анеля, Ольга, Петро, Іван, Катерина. Сім’я була дружна. Мама виховувала дітей, поралася по господарству, батько, після важких змін на шахті, знаходив час побавитися з дітьми. Він щовечора вигадував цікаві бувальщини, розказував дітям про Україну, про її історію, співав пісень. Особливо часто заводив: «Карії очі, чорнії брови», присвячуючи її коханій дружині. А як любив і шанував українські свята – Різдво, Великдень. На Різдво готували вертеп, у святвечір ходили від хати до хати, сповіщаючи радісну звістку та прославляючи господарів. Поверталися щасливі з торбинками солодощів та грошенятами, які використовували на книжки, зошити, одяг.
Михайло Галицький продовжив цю славну традицію: щороку на Різдво в його бельгійській хаті людно. Щедрувати, колядувати заходять сумівці, пластуни, учні української суботньої школи, що у Льєжі. Багато хто зупиняється біля полиць з унікальними книжками, словниками, пісенниками. Його бібліотека постійно поповнюється. Ось і нещодавно поціновував Шевченкіани (має в колекції багато Кобзарів) посеред Європи, між Бельгією і Німеччиною в містечку Battice на броканті раптом віднайшов офорти Тараса Шевченка.
Це ще один доказ того, що Україна є там, де є українці. Кожен знаходить своє. Бельгієць, який продавав цей шедевр і назвав ціну п’ять євро, навіть не здогадується, який подарунок зробив для колекціонера.
В кімнаті притишено з грамплатівки звучить: «Світку мій високий з маминим чолом, я прийду і стану під твоїм вікном»… Він загадково усміхається й тихо радіє, що свого часу виконав волю мами – повіз її в Україну, в рідне село, аби побачити рідних і знайомих людей.
Щоб у Бельгії жити, треба платити
Нещодавно на Міжнародній науково-практичній конференції «Право на дитинство та захист: інтеграція європейського досвіду в реалії України», що проходила в Європарламенті, Михайло Галицький у своєму виступі інтелігентно зауважив, що для того, щоб жити в Бельгії, треба вчасно й регулярно платити податки. Бельгія — одна з найкращих країн у Європі системою соціального захисту. А це тому, що високі податки. І як не дивно, саме це і дозволяє забезпечувати пересічному бельгійцеві високий добробут життя, соціальний комфорт. Тобто, якщо коротко: щоб у Бельгії жити, треба платити. «Я маю 45 років трудового стажу, — говорить Михайло Галицький. – Легких шляхів не шукав. Пишаюся тим, чого досяг. Як і годиться, посадив дерево, побудував дім, виховали з дружиною сина і доньку. Тепер ось троє онуків підростають, радують».
А щоб прийти до цього всього, він мусив у 16 років покинути рідну хату з батьками, братами і сестрами і поїхати навчатися до Української Папської малої семінарії святого Йосафата в Римі. Йому легко давалося навчання. Особливо любив історію, географію, літературу, мови… багато читав літератури. На дозвіллі любив малювати коней. Та коли через два роки приїхав на канікули додому, побачив, як важко батькові будувати дім і ставити на ноги молодших братів і сестер, зробив свій вибір: залишився вдома, пішов працювати. Вивчився на інженера металоконструкцій. Згодом мав багато закордонних відряджень: Європа, Південна Африка, Саудівська Аравія…
Михайло Галицький – справжній приклад людяності. По життю він звик робити добро, допомагати українцям, і не тільки. Ще до початку повномасштабної війни в Україні він постійно надає консультації, допомагає морально й матеріально. В його списку багато благодійних фондів, волонтерів, небайдужих людей, військових, з якими співпрацює. Щодня живе новинами з України, опікується й допомагає рідні. Іноді дивується, як поступають з гуманітарною допомогою в Україні, дивується, як ведуть себе українці в Бельгії і все ж терпляче роз’яснює правила поведінки, закони країни.
Пізнаючи себе, людина пізнає світ
Михайло Галицький вважає, що пізнати себе – це знайти свою споріднену працю, споріднену людину, реалізувати свій потенціал і постійно робити внесок у гармонію Всесвіту. Він — людина, яка любить мандрувати і відкривати світ для інших. Отож практично щотижня вирушає автівкою в історичні місця Бельгії, Амстердаму, Нідерландів, Німеччини, щоб відкрити для себе й супутників щось нове, незвідане. Особливо любить місця для роздумів. Наприклад, нещодавно відвідав у Валлонії містечко Івуар. По всій Бельгії люди будували гроти Лурду. Деякі з них є величними спорудами. У кожної перлини своя історія. Свята Бернадетта пережила 18 явлень Богородиці в Лурді. «Чому саме це місце для мене особливе, — запитує й відповідає Михайло Галицький. Ще будучи школярем, я відвідував Спілку української молоді (СУМ), а шкільні канікули проводив саме тут. Ось у цьому корпусі жили й навчалися юнаки, а метрів за п’ятсот був корпус для дівчат. Велика й потрібна ця школа СУМ».
А за кілька днів він відвідав Франкополе. Цьогоріч це вже третій візит у мальовничий куточок. Душа шукає рідного... Понад 60 років тому українці в Бельгії заснували унікальний куточок — село Франкополе. Це 12 гектарів землі. Унікальний терен був придбаний у 1966 році після Другої світової війни трьома українськими організаціями: Спілка української молоді (СУМ), (УДК) Український допоміжний комітет (зараз ТУБ) і Об'єднання Українок Бельгії (ОУБ). Франкополе було відновлено, відремонтовано та підтримано тяжкою працею волонтерів української діаспори, які тут проживали.
Мета була одна: створити справжню «маленьку Україну» в серці Європи. Перший час так і було. На жаль, зараз тут мало побачите будиночків чи колиб з українським прапором. Старші люди відійшли в інші світи, а їхні діти й онуки інтегрувалися, менше розмовляють українською.
«Цього року моє серце розквітло, — розповідає Михайло Галицький, бо побачив на полі багато сумівців і пластунів, почув українські пісні, поспілкувався материнською мовою. — Українські табори в Бельгії розростаються».
На дозвіллі він любить сходити на концерт, не пропускає виступів українських митців. З Льєжа до Намюра їхав, аби послухати чарівний спів Руслани Лоцман, заслуженої артистки України, волонтерки і мами трьох діток. «Душа моя молодіє й квітне, коли чую, як співають ці чарівні діти. Особливо зворушує маленький козак з великим серцем Тарас». Навесні долав сотні кілометрів до Амстердама, щоб побачити легендарну виставу «За двома зайцями» з чудовим зірковим букетом трьох народних артистів України – Тамари Яценко, Оксани Пекун, Анатолія Гнатюка.
У свята чи, коли йде до церкви, Михайло Галицький дістає з шафи вишиванку (в його гардеробі їх з десяток!). Бережно і з пошаною ставиться до вишиванки, бо суть української ідентичності та гідності визначається не лише зовнішніми атрибутами, а реальними вчинками, цінностями, любов’ю до землі, єдністю та щоденною працею. Головна його мрія — почути заповітні слова: «Україна перемогла!»
Людмила Чечель
