Життя розгорнуте на хустці - Людмила Грабовенко
Сорок років потому киянка Людмила Грабовенко почала збирати старі українські хустки: у клітинку, рябенькі, з китицями... Словом ті, що радують душу. Своє захоплення власниця хусток пояснює просто: це моя Україна, це моя душа, сповита настановами моєї родини, традиціями, історією та самобутньою красою. Зараз хустин у колекції понад триста. Вони, як і люди, мають притаманну лише їм енергетику та свої історії, навіть містичні! Найповажнішій хустці з колекції — 300 років. Родина Грабовенків має надію на створення Музею хустки. Все це у нашій розмові із Людмилою Грабовенко.
— Людмило Іванівно, як почали збирати хустки?
— Моє захоплення хустками почалось, коли я закінчила десятий клас. І на першу заробітну платню купила собі… хустку. Ця хустка сподобалась моїй меншій сестрі, і мені довелося переділити її навпіл: половину віддати їй, а половину залишити собі. Тоді і сказала: «В моїй родині буде дуже багато хусток!».
— І як тепер, багато хусток?
— Зараз у мене більше трьохсот хусток. У колекції не лише мої хустки та моєї родини, а й хустки з різних областей України. Скажімо, одного разу під час виставки в Сумській області до мене підійшов чоловік і попросив затриматися, аби він зміг з’їздити в село і привезти хустинку своєї мами. Його мама під час війни дала прихисток 47 сиротам, яких усіх вивела в люди.
— Яка хустка Вам найдорожча. Маю на увазі не в грошовому вимірі?
— Кожна хустка по-своєму мені дорога, тому що за кожною хусткою — життя жінки. Та, напевне, найцінніші — це хустка моєї мами, моєї бабусі. Мій дідусь перед тим, як іти на війну, подарував моїй бабці Марії хустку, і ця хустка була для неї найдорожчою у світі, тому що це був останній подарунок, який їй зробив чоловік. З війни дідусь не повернувся. Та хустка була рябенька, у дрібну клітинку, з китицями. Бабуся постійно була в цій хустці і майже її не знімала. І ще просила, щоб ту хустку поклали у труну, коли помре… Ми виконали її волю. Я довго не могла знайти подібної хусточки для своєї колекції. І одного разу на базарчику випадково натрапила на схожу хустку. Купила її у бабусі, ще й виявилось, що звати стареньку так само, як і мою бабусю. Я думаю, що це не просто так. Як бачите, я збираю не просто красиві головні убори, я збираю і їх історії, навіть любовні.
— І таке буває?
— Буває. Історію мені повідала родина Романових із Харківської області, яка передала мені хустку. У 1941 році чоловік перед тим, як піти на фронт, подарував дружині хустку. Невдовзі жінка отримала звістку, що її чоловік зник безвісти. Одного разу, взявши до рук цю хустку, вона відчула, що від неї йде якась енергетика і тепло. Жінка відчула, що її чоловік живий. Щоправда, родичі не хотіли в це вірити. Але за кілька років чоловік повернувся і сказав, що тільки віра і любов дружини зберегли його від загибелі. Ця хустка дуже простенька, із сатину, але була в родині потужним оберегом.
— Чула, що у Вашій колекції є хустка, яка здійснює бажання…
— Так є. Це хустка Бажань. Якось під час однієї виставки до мене підійшла одна жінка і каже, що нібито ця хустка до неї промовляє: «Як добре, як добре». Цю хустку мені передала із Вінницької області родина Куденків. Дванадцять поколінь роду об’єднала ця хустка, триста років передавалась вона з покоління в покоління не тільки по жіночій лінії — коли народжувались хлопчики, хустку передавали їм. І ота сильна енергетика, мабуть, і діє на те, що загадані бажання здійснюються.
Проводжали ми хлопців в АТО, і я взяла з собою ту щасливу хустку. Один із хлопців підійшов, навіть став на коліна, перехрестився, поцілував цю хустку — загадав бажання, і легко здогадатися, яке… Згодом каже: «Не забирайте хусточку, нехай ще прийде мій товариш. Він чергує, я його підміню, щоб він також загадав бажання». Дивишся на цих хлопців — вони думають не тільки про себе, а й про товаришів, які поруч.
— А Ваше бажання здійснилося?
— Кажуть, щоб здійснилося бажання, про нього мовчать. Але це бажання можу озвучити: створити в Україні Музей хустки.
— Людмило Іванівно, Ви самі любите носити хустки?
— Люблю. Якось одягнула свою улюблену білу хустку з китицями, наверх пов’язала ще жовту і голубу хустки, і так пішла вулицями. Згодом зустріла цілу делегацію іноземців — і півгодини з ними фотографувалась.
Наталка Срібнянська
